Я жила з Аллою в одній кімнаті в гуртожитку, як жила – Алла більше не ночувала в кімнаті, ніж була.

Приходила хіба тоді, коли мати приїжджала, щоб взяти в неї гроші та їжу. Марина Василівна жила недалеко в селі, тому могла приїхати чи не щотижня, але Алла забороняла матері це робити і казала. що вона вже доросла і хоче жити самостійно.

– Я почула тебе, доню, я тобі твоїх улюблених пиріжків з картоплі насмажила, печива пісочного напекла…

Вона викладала і викладала лакомства, що мені аж слинка котилася. Особливо я любила те пісочне печиво на смальці, це така була смакота і Марина Василівна оцінила мою хвальбу, тому привозила в два рази більше і один пакетик давала мені:

– Це тобі, Оленко, ти ж теж не часто додому їздиш.

Це була правда, я жила в іншій області, але не того я так рідко їздила додому. Справа в тому, що моя мати не була така ласкава та турботлива. Навпаки, для неї я все робила не так, як треба. Вона не могла стриматися, коли тарілка не витерта чи крихти на столі, закочувала такий концерт, що в хаті неможливо була всидіти.

Я не знала, чого мама так реагує, а вона казала, що ми всі її нерви їмо.

Тому на її фоні ця мама була просто моєю мрією, я уявляла, якби мені було добре, якби вона була моєю мамою, пекла мені пиріжки і хвалила за навчання, адже було за що.

Але вона була мамою Алли, яка її називала не «мамо», а на ім’я – Марина.

– Там Марина має приїхати. Я не можу її чекати, забери гроші і продукти, а я потім прийду, – все частіше казала Алла.

– Чому ти називаєш маму Мариною?, – ще на початку здивувалася я.

– Бо вона мені ніяка не мати.

– Це як?

– Вона мене усиновила, розумієш? Щоб старість самій не зустрічати там стакан води чи щось таке. От і взяла мене, щоб вже й більше і клопоту менше.

Мені відібрало мову. Я була певна, що Марина Василівна любить доньку, це було видно по тому, що вона й приїздила і гроші давала, що її очі світилися від любові до неї.

Звичайно, що я казала їй, що Алла на додатковій лекції чи залік здає, бо не могла бачити, як вона сумніє на очах. Жінка лишала смаколики і йшла геть.

– Що приходила? Так, це я не буду їсти, знову передала це печиво, я ж казала більше не пекти! І що я маю тепер з ним робити? Викину і хай знає, як мене не слухати!

– Ти взагалі?, – мої очі наповнилися сльозами, – вона готова для тебе на все, догоджає, а ти викидати? Ти взагалі не розумієш, що твориш? Ти таке слово, як «вдячність» чула?

– Ще ти мене повчи!, – Алла понесла пакети на сміття.

Я не могла це бачити, бо якимось чуттям зрозуміла. Що нічого не зміню, ні одній ні іншій я не відкрию очі. Я перевелася в іншу кімнату, а згодом Алла пішла з Інституту, казали, що вона вийшла заміж.

Я теж вернулася додому і більше не бачила Марину Василівну. Зі своєю мамою стосунки теж не налагодилися, бо вона була певна, що у неї більше життєвого досвіду і вона краще знає, як спілкуватися з рідними.

Я вийшла заміж, вже дорослі діти, робота. Чоловік непогано заробляє, ми ні в чому не маємо потреби.

І ось фактично через тридцять років я зустрічаю на вулиці Аллу. Я не звернула б уваги, але жінка з таким яскравим акцентом пропонувала купити картку до мобільного, що я подумала, що вона точно не місцева.

Глянула з цікавості і впізнала в цій жінці Аллу. Від колишньої вроди й сліду не лишилося, все було написано на обличчі.

Я не стала навіть підходити до неї, перейшла на інший бік вулиці. Що ж, життя їй надало урок, але чи вона його вивчила? Сумніваюся.

Потягнуло до церкви і я поставила свічку за здоров’я Марини Василівни, я дуже хочу вірити, що у неї все добре, бо чим далі така донька, тим краще. Хоча, якщо знати Марину Василівну, то вона б рада була, якби донька була біля неї і тягнула знову з неї гроші. Добре, що така ідея не прийшла Аллі в голову. А ви що думаєте з цього приводу?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.