Десять років Інна вважала, що має майже ідеальну сім’ю і була впевнена, що так буде завжди.

Помилилася.

Причому зрозуміла це за один вечір…

Вона вийшла заміж за Миколу з великого кохання.

Батькам вибір доньки здався дивним, але, шануючи її почуття, вони не стали втручатися.

Більше того, у день весілля вони подарували молодим ключі від двокімнатної квартири зі свіжим ремонтом.

Щастю молодят не було меж!

Питання житла вирішилося за одну секунду! Не треба буде винаймати квартиру, переїжджати, бо у господарів раптом змінилися плани, шукати нову.

Словом, старт у сім’ї вийшов дуже сприятливим.

Але найголовнішим було те, що Микола та Інна любили один одного, хоча були дуже різними.

Вона – з добре забезпеченої, можна сказати, багатої сім’ї. Він – із середньостатистичної. Його батьки подарували молодятам мультиварку і вважали, що мало не подвиг здійснили.

І їх можна було зрозуміти: кредит на житло, двоє молодших дітей. Хіба могли вони зробити синові багате весілля?

Батьки Інни миттєво зорієнтувалися в обстановці і заспокоїли майбутніх сватів: мовляв, не хвилюйтесь, любі родичі, все буде якнайкраще! Бо ж Інночка – наша єдина дочка! Тож нехай витрати на весілля вас не турбують.

– Які милі люди, – подумали батьки Миколи і заспокоїлися.

Питання про весілля відпало саме собою.

Свати і потім часто вирішували їхні проблеми.

– Ми тут новий телевізор збираємося купувати, – дзвонили вони матері чи батьку Миколи. – Може, ви наш собі заберете? Йому всього три роки. Якщо хочете, звісно.

– Звичайно, хочемо, – раділи ті.

Вони навіть не мріяли замінити свій телевізор більш сучасним.

Так було і з холодильником, і з кухонним гарнітуром.

І з одягом.

Батьки Інни привозили сватам речі, хай і ношені, але у відмінному стані. Найчастіше серед них траплялися нові, з етикетками.

А скільки свят свати проводили разом! І не лише свят.

Їздити на дачу до батьків невістки стало для батьків Миколи та їхніх дітей звичайною справою.

Відпочинок приємний і витрат ніяких…

Словом, стосунки у сватів склалися практично споріднені.

У Миколи з Інною теж усе було чудово.

Вони добре ладнали, підтримували один одного, виховували двох дітей.

Микола, під впливом Інни, навіть примудрився здобути вищу освіту. Щоправда, заочно, але це була їхня спільна перемога.

Інна з самого початку працювала в процвітаючій фірмі батька і заробляла значно більше за Миколу.

Тепер, здобувши відповідну освіту, Микола теж влаштувався на перспективну роботу, де його заробіток помітно зріс.

Подружжя вирішило, що настав час подумати про більш просторе житло.

– Уявляєш, – мріяла Інна вголос. – У нас буде велика квартира! У кожного з дітей – своя кімната!

– Не уявляю, – засміявся Микола. – Я вже звик, що ми тіснимося.

– Так, коли ти їхав на сесію, у домі ставало вільніше, – в тон йому відповіла Інна. – Але ця свобода нас не радувала. Навіть не віриться, що ти більше не їхатимеш так надовго…

– Не буду, кохана, – Микола ласкаво дивився на дружину. – Тепер ми завжди будемо разом…

…Минуло ще два роки.

У сім’ї панували мир і злагода.

Гроші на нову квартиру збиралися…

Свати дружили…

І раптом, як грім серед ясного неба – Микола занедужав.

Почалося з того, що він відчув себе недобре, викликав лікаря. Той відкрив йому лікарняний і відправив здавати аналізи.

Через кілька днів Миколі повідомили невтішний прогноз. Щоправда, лікар сказав:

– Не засмучуйтесь раніше часу. Це попередній прогноз. Обстеження не закінчено. Почекаємо…

Микола чекати не став. Того ж дня він не прийшов додому ночувати.

Інна чекала до ранку. Обдзвонила всіх друзів, усі лікарні.

Вона вже знала про його серйозну ситуацію, але щосили намагалася тримати себе в руках.

Коли рано-вранці клацнув замок у вхідних дверях, Інна скочила і кинулася назустріч чоловікові – вона не сумнівалася, що це він.

Побачивши Миколу, Інна аж очі округлила від побаченого.

Чоловік, котрий дуже рідко гульбанив, був дуже веселий.

– Чого задивилася? – зі злістю спитав він. – Не подобається?

– Не подобається, – луною відгукнулася Інна.

– І що? – запитав Микола, шморгнувши носом.

– Нічого, – Інна постаралася відповісти максимально спокійно. – Лягай спати. Я на роботу.

Розмовляти з чоловіком не було сенсу.
Йдучи вулицею, Інна подумки шукала Миколі виправдання:

– Він просто наляканий, тому погуляв. Нічого, заспокоїться, прийде до тями, і ми поговоримо. Все буде добре… Однак, як же ж він недобре виглядав. І цей запах… Як можна за одну ніч отак? Бідний… Ну, нічого… Проспиться… Він сильний, впорається. А я буду поряд.

Цілий день Інна не знаходила собі місця.

Прокручувала в голові майбутню розмову з Миколою. Потрібно було його заспокоїти. Вселити надію…

Інна згадала дітей: вони гостювали в її батьків. Вона одразу зателефонувала і попросила маму залишити їх у себе ще на пару днів:

– Матусю, у мене завал на роботі. Сьогодні пізно закінчу. Ну, не їхати ж за ними у ніч?

– Не хвилюйся, – у голосі матері пролунала щира радість. – Звичайно, нехай побудуть, скільки потрібно. Я тільки рада!

Інна з полегшенням видихнула.

До закінчення робочого дня залишалося майже три години. Ціла вічність!

Вона не витримала і поїхала додому.

Те, що Інна побачила вдома, вразило її.

Микола в одних шортах сидів за столом і брав келих за келихом, один за одним. Сам. Просто й методично. Навіть не їв нічого. На появу дружини він не відреагував.

Крім того, у квартирі стояв важкий запах. Інна одразу це відчула, бо в хаті ніхто ніколи не димів.

А тут…

Таким Миколу вона не бачила жодного разу у житті! І що дивно – він поводився так, ніби робив це завжди…

– Ти що виробляєш? – запитала Інна, ледве приховуючи роздратування. – Навіщо? Тобі ж скоро на аналізи!

Микола глянув на жінку.

– З’явилася, – хрипким, якимось чужим голосом процідив він крізь зуби. – Ну, давай, починай…

– Що починати? – здивувалася Інна.

– Дорікати починай. Ти ж уже придумала, що будеш говорити, – ліниво промовив Микола.

– Миколко, будь ласка, не лякай мене, – Інна сіла ближче до чоловіка. – І себе не накручуй. Прогноз не остаточний. Може, в тебе нічого такого немає. А якщо є, то ми зробимо все, щоб тобі допомогти. Гроші ми маємо, квартира зачекає. Ми впораємося! Ну, будь ласка, не переживай так.

Інна обійняла чоловіка.

– А я й не переживаю, – Микола несподівано відсунув Інну. – Не лізь до мене…

Інна оторопіла проте, зібралася з силами і тихо промовила:

– Я завжди буду поряд. І батьки допоможуть…

– Хто?! – немов прокинувшись, вигукнув Микола. – Твої батьки? Ну, звісно! Вони ж благородні! Як завжди, прийдуть і всіх врятують!

Інна з подивом подивилася на чоловіка – здавалося, Микола миттєво став серйозним.

– Чому ти говориш про них таким тоном? – ледь підбираючи слова запитала вона.

– А яким?! Мені набридло, що вони мене ні за що не рахують! Допомогли! Хату подарували! І що? Я тепер що, їм по життю винен?

Микола скочив, забігав по кухні, почав говорити такі речі, що Інна остовпіла. Вона просто не знала, що на це відповісти.

А Миколу понесло:

– Твої батьки і ти разом із ними мене ні за що не рахували все життя! І не лише мене, а й моїх рідних! Благодійники! Барахло непотрібне не знали, куди подіти, тож нам возили?! Хотіли показати, що ми бідніші! Нічого, окрім грошей у своєму житті не помічають! Дістали!

Інна слухала мовчки, навіть не намагаючись заперечити чи вставити в цей словесний потік бодай слово.

– Що мовчиш? Сказати нема чого? – запитав Микола. – Як же ж ти мені неприємна!

– Якщо так, – тихо сказала вражена Інна. – Навіщо ти живеш зі мною?

– А чому ні? – хитро запитав Микола. – Чому не користуватися чужими благами? Але тепер усе! Досить! Я не збираюся решту життя провести, слухаючи твої зарозумілі промови! Ти мені набридла!

– Чому ж ти не йдеш? – Інна ледь вимовила ці слова.

– Потрібно не було. А ти, звісно, думала, що я тебе обожествляю? Де та! Я просто чекав, коли ми купимо квартиру. Щоб поділити! Цю ж тобі подарували! І взагалі: на тобі світ клином не зійшовся! В мене є інша! Давно!

– Інша?

– Так! Я жив у неї, коли їхав на сесію! А ти думала, що я захоплений навчанням? Та я летів до неї, як на крилах! Дочекатися не міг! Тільки вона мене й розуміла!

– То, може, ти прямо зараз до неї поїдеш? – до Інни почало повертатися самовладання.

– Розумна, так? Думаєш, зараз гордо піду, у чому стою? Ні, люба! Без грошей я нікуди не піду! На квартиру, кажеш, збирали? Значить, там половина моїх!

Микола попрямував до сейфа, відкрив його і, не рахуючи, згріб більше половини грошей у сумку.

Потім швидко одягся і пішов, сказавши на прощання:

– У гості не клич! Не прийду!

Коли за ним зачинилися  двері, Інна знесилено опустилася на стілець з єдиною думкою:

– Яке щастя, що я не забрала додому дітей…

Усвідомлення того, що сталося, прийшло під ранок.

Інна зателефонувала батькам, попросила, щоб її забрали додому з речами.

– Що трапилося! – стривожено спитав батько.

Інна чесно про все розповіла…

Наступного дня вона подала на розлучення.
– Ти не поспішаєш? – делікатно запитала мама. – Все-таки стільки років разом.

– Ні, матусю, – Інна була спокійна. – Я Миколу вчора ніби вперше побачила. Виявилося, що це зовсім чужа людина. Більше того він мене не переносить. І вас, до речі, також. Жити з таким я не збираюся.

– Ну, він же ж гульбанив…

– Я б так не сказала. Дуже логічно, послідовно викладав свої думки. Я так думаю, мамо, що він усі ці роки носив у собі це все. І тепер воно вилізло назовні.

– Залишиш його слабого?

– Якось він не схожий на слабого. Я думаю, там не все так погано. Але навіть якщо так, то він сам зробив свій вибір. Нехай живе як хоче, а мені дітей треба піднімати.

Інна, як у воду, дивилася. Попередній прогноз у Миколи не підтвердився.

Розлучення тривало довго. Микола постійно вставляв палиці в колеса, не приходив на засідання.

Заявив, що боротиметься за дітей.

І тільки коли Інна пообіцяла, що не подаватиме на аліменти, якщо він залишить її та дітей у спокої, Микола відступив.

– Даремно ти це зробила, – сказав батько, дізнавшись про аліменти. – Хай би платив. А то він якось легко відбувся.

– Не дарма, тату, – сказала Інна. – Не хочу нічого знати про цю людину. І бачити його не хочу. І згадувати про нього…

– Я розумію…

– А я досі не розумію – як я за стільки років не розгледіла в Миколі оце все? Це він такий геніальний актор чи я – така нерозумна?

…Де тепер Микола ніхто не знає. Він не дзвонить, не з’являється.

Діти, як показав час, йому не були потрібні…