Життя завжди підкидає випробування, і часом найбільш несподіваними вони стають від тих, від кого цього не чекаєш. Так сталося й зі мною. Ще донедавна я допомагала синові й його дружині, а тепер – навіть заходити до них не хочу.

Почалося все з того, що невістка, Леся, одного дня підійшла до мене зі словами:

– Ви ж знаєте, які тепер із садочками проблеми, – сказала вона зі стурбованим виглядом. – Усі переповнені, і ми ще й чергу пропустили. Можете допомогти й посидіти з Матвійком, поки я на роботу вийду?

Я знала, що ситуація в них непроста: син Сергій працює на двох роботах, аби хоч трохи відкласти на квартиру. А Леся тільки шукала, як повернутися до свого офісу. Вона, звісно, економити не звикла, але все ж таки я подумала, що не можу відмовити – це ж мій онук.

– Добре, Лесю, – погодилася я. – Але мені потрібні гроші хоча б на дорогу, бо, знаєш, не завжди є змога сісти в комунальний транспорт. Інколи треба брати таксі, а це дорожче.

Леся кивнула, але більше до цієї теми не поверталася. Я теж не стала наполягати – нехай. Головне, що можу допомогти синові.

З того часу мої будні змінилися. Я вставала вдосвіта, аби встигнути до них додому ще до того, як Матвійко прокинеться. Сиділа з ним цілими днями: годувала, гралася, вкладала спати. Іноді навіть встигала приготувати вечерю, щоб син, повертаючись з роботи, не залишався голодним. Але помітила, що невістка не завжди їсть те, що я приготую. Їжа залишалася в холодильнику, і я почала забирати її додому, щоб не пропадала.

“Чому ні? – думала я. – Це ж продукти, які я сама й готувала. В мене вдома теж має бути щось перекусити”.

З часом я помітила, що допомога стала для них буденністю. Ніхто не запитував, чи не важко мені, чи не втомлююся. Дні проходили в турботах про Матвійка, а ввечері, коли син повертався, я брала сумку з їжею й поверталася додому.

Якось у суботу Леся прийшла додому з великими пакетами продуктів. Між іншим, у них була гарна червона риба. Я глянула на неї й сказала:

– Я такої ще не куштувала.

Леся подивилася на мене трохи здивовано, а потім сухо простягнула шматок:

– Беріть, якщо хочете.

Я взяла, але її тон мене засмутив. Здавалося, що вона не рада ділитися. Але що я такого попросила? Це ж просто риба.

Проте вже в понеділок я помітила, що щось змінилося. На кухонному столі лежала записка:

“Прохання більше не готувати вечерю на нас із Сергієм.”

“Цікаво, що сталося? – подумала я. – Може, в них якась подія чи змінилися плани?”

Я не стала готувати, як завжди, для всієї родини, а лише приготувала їжу для Матвійка. Увечері, як завжди, забрала з собою трохи продуктів, щоб перекусити вдома.

Але в п’ятницю син сказав мені те, чого я ніяк не очікувала. Він прийшов із роботи й, переступаючи з ноги на ногу, якось несміливо почав розмову:

– Мамо, Леся каже, що ми будемо наймати няню.

Я спочатку не зрозуміла.

– Чого це? Ви що, так багато грошей заробляєте? Навіщо витрачатися, якщо я можу допомагати?

– Вона думає, що так буде краще, – відповів син.

– А що їй не подобається? Я ж безкоштовно все роблю!

Син зам’явся, але все ж пояснив:

– Вона каже, що ти часто береш продукти додому й їж у нас…

Ці слова були, як грім серед ясного неба. Я обурено вигукнула:

– То я у вас працюю навіть не за їжу, чи як? А няня у вас їсти не буде?

Сергій похитав головою:

– Мамо, вона так вирішила. І я думаю, що це буде правильним.

Правильним? Що в цьому правильного? Я з онуком весь день, замість відпочинку вдома, а мене ще й дорікають за те, що беру продукти! І навіть син не захистив мене!

– Гаразд, – сказала я холодно. – Наймайте няню. І я подивлюся, як швидко вона знову подзвонить мені, коли не впорається.

Я повернулася додому з важким серцем. Образа переповнювала мене. Чому Леся не може просто сказати дякую? Чому не може з повагою ставитися до моєї допомоги? Замість цього – звинувачення.

Наступні дні я роздумувала над тим, як вони тепер упораються. Матвійко – дуже активна дитина, з ним нелегко. Я сиділа з ним, бо любила його, а не тому, що мені було зручно. А няня – це просто стороння людина, якій доведеться платити. І, певна, з її досвідом не буде легко знайти того, хто зможе порозумітися з дитиною.

Але знаєте, я вирішила: більше туди не піду. Вони вирішили, що моя допомога їм не потрібна – нехай так і буде.

Тепер у мене є час на себе. Я можу виспатися, не вставати на світанку, не бігти в чужий дім, не вислуховувати докори. Зустрінуся з подругами, просто посиджу вдома перед вікном із чашкою чаю й послухаю тишу.

А якщо раптом вони зрозуміють, що помилилися? Що ж, тоді подумаю. Але тепер я знаю одне: люди мають цінувати допомогу, а не сприймати її як належне.

І нехай цей урок буде не лише для Лесі, а й для мене. Бо іноді потрібно вміти сказати “ні” навіть найближчим.