Наближався Новий рік — найулюбленіше свято Ксенії. Але настрою зовсім не було. Усі навколо метушилися в передсвятковій гарячці: обирали подарунки, обговорювали новорічне меню, купували вбрання — просто насолоджувалися казковою атмосферою. А їй хотілося лише одного — закритися від усього світу в якійсь комірчині й плакати.

Місяць тому чоловік Андрій раптово пішов із сім’ї, виллявши на Ксенію купу бруду. Просто перед дітьми влаштував неприємний скандал. Ображав її, казав, що вона перетворилася на некрасиву, непривітну тітку, перестала бути для нього загадкою.

Тоді Ксенія була настільки розгублена, що лише мовчки слухала й плакала. А семирічний синочок Денис гладив маму і повторював, що вона найкраща. Трирічна Маринка теж засмутилася. Узявши іграшкову лопатку, дівчинка підбігла до батька, з усієї сили вдарила його по нозі й вигукнула: «Ти поганий!».

Як виявилося, у Андрія вже давно була інша жінка, але про це стало відомо лише тоді, коли він сам зізнався Ксенії. Як вона могла не помітити очевидного — залишалося загадкою. Адже все вказувало на те, що у чоловіка є коханка: і постійні «відрядження», і зникнення у вихідні, і небажання бачити в дружині ту єдину й бажану, якою Ксенія була для нього після весілля.

Ксенія подала на розлучення і розділ майна. Вона знала, що чоловік не відмовиться від своєї частки на користь дітей — він не був таким. Тож готувалася до судової тяганини.

Жінка трималася лише завдяки дітям. Але вони дуже сумували за батьком і вже за тиждень почали запитувати, коли тато повернеться додому.

— А що тато подарує мені на Новий рік? — спитала Маринка. — Ляльку?

Дениска теж кілька разів запитував, чи прийде тато і чи подарує йому омріяний телефон, про який він уже давно просив.

— Добре, я поговорю з татом і спитаю, чи прийде він до нас, — пообіцяла їм Ксенія.

Ксенії було дуже непросто зважитися на цей крок. Зрада чоловіка повністю відбила бажання бачити й чути його. Але нічого не вдієш. Думати тільки про себе — це чистий егоїзм. Діти не винні в їхніх проблемах.

Вона набрала номер Андрія. Почувши його голос, відчула огиду, хвилювання й ненависть до зрадника. Ксенія ледь стримувалася від образливих слів, які рвалися з грудей. Але лише запитала, чи прийде він привітати дітей, адже вони дуже на нього чекають.

— Прийти до тебе? Ну, не знаю, чи зможу…

— Не до мене, до дітей, я ж повторюю. Вони скучають, — спокійно відповіла Ксенія.

— У мене всі передноворічні дні розписані по хвилинах. Корпоративи, зустрічі, ресторани… Та й Софі буде проти, — цинічно зауважив Андрій.

— Андрію, май совість! До чого тут діти? — не витримала Ксенія.

— Ну, добре, добре… Не кричи. Умовила, прийду. Тільки я буду не сам. Софі прийде зі мною. Сподіваюся, ти не будеш проти? По-перше, вона мене одного до тебе не відпустить — це очевидно. А по-друге, дітям усе одно потрібно поступово звикати до неї. Я ж забиратиму їх до нас, і вони мають познайомитися й полюбити мою нову обраницю.

У душі Ксенії зараз вирувало щось невимовне. Біль від зради того, кого вона так любила ще недавно, образа, відчай — усе сплелося в один клубок.

«Який підлий! Дітей він буде до неї привчати! Її дітей привчати до якоїсь безсовісної мерзотниці, яка забрала чоловіка з родини. Софі! Зрозумій таке! Якась Сонька, а туди ж — Софі! Ну, я вам покажу!», — думала Ксенія.

У її голові вже склалася чудова комбінація, яку вона була готова розіграти.

— Добре, приходь із нею. Але в мене теж буде одна умова, — спокійно сказала Ксенія.

— Ну, давай, кажи. Що ти там ще вигадала? — зверхньо промовив Андрій.

— Тобі потрібно буде забрати дітей до себе.

— У сенсі, до себе? На свята, чи що? Але ж ми летимо до Сочі другого числа, рано вранці. Готель уже на тиждень оплачений. Тому я ніяк не зможу, вибач.

— Ні, не на свята, а назавжди. От прямо як повернетеся, можеш забирати. Я зберу їхні речі, — спокійно, наче це було щось звичне, відповіла Ксенія.

— Ти що там, головою вдарилася, чи зовсім дах поїхав? — розгублено відповів Андрій.

— Андрію, давай домовимося. Ми дорослі й серйозні люди. Сталося те, що сталося. Нам тепер із цим жити. Тож, будь ласка, не ображай мене. Інакше ми ні до чого не дійдемо, — спокійно пояснила Ксенія.

— А чому я маю забирати дітей до себе, поясни мені? Діти ж завжди з матір’ю залишаються! Хіба ні?

— Ні, ти неправий. Не завжди. Як батьки домовляться, так і буває. От я й прошу тебе забрати дітей. Хоча б на рік, два, — Ксенія вже відчувала, як її слова заганяють Андрія в кут.

Їй настільки сподобалося бачити його розгубленим, що вона не могла зупинитися.

— А з чого це ти віддаєш мені дітей? Що за божевільна ідея? Якщо треба забирати їх на вихідні — я забиратиму. Аліменти, які суд визначить, я платитиму. І все! — Андрій почав нервувати.

— Андрію, прошу тебе мене зрозуміти. Ми з тобою не чужі люди. Нас так багато пов’язує, — театрально всхлипнула Ксенія. — Ти вже визначився зі своїм життям, із чим я тебе вітаю. А я — ще ні.

На тому кінці слухавки запанувала тиша. Ксенія теж помовчала кілька секунд, щоб створити інтригу.

— Отже, мій обранець хоче краще мене пізнати в спокійній романтичній атмосфері. Без дітей, розумієш? Дай нам час. Хоча б рік. Ми маємо звикнути одне до одного, притертися, щоб наші почуття стали ще міцнішими. А діти тільки заважатимуть, — продовжила вона.

— У тебе що, вже з’явився чоловік? — здивовано запитав Андрій. — Швидко ж ти! Недооцінив я тебе, видно. І хто ж він?

— Ти його не знаєш, Андрію. Це дорослий, успішний чоловік. Вдівець. Я б і зараз із ним до РАЦСу пішла, він так наполягає, просто більше чекати не може. Але ж треба дочекатися нашого розлучення.

— Ксенія, якщо ти зараз жартуєш, то це безглуздо, — ледь знайшов слова Андрій.

Йому все ще не вірилося, що вона каже правду. А діти? Вони ж навряд чи погодяться залишити матір, навіть якщо уявити, що це все правда.

— Діти до мене не підуть жити, тож не вигадуй! Вони не погодяться, — Андрій намагався знайти аргумент, адже він зовсім не був готовий забирати їх до себе. — Нехай живуть вдома з тобою.

— Діти не погодяться? Яка дурниця! Андрію, ти не знаєш наших дітей. Вони тільки й мріють про це, — заявила Ксенія. — Сину, Дениску, йди сюди. Денисе, ти до тата хочеш поїхати? — підморгнувши сину, запитала вона.

— Так, хочу, — відповів Денис.

— А ти, донечко, хочеш до тата?

— Так, хочу, хочу! — захоплено вигукнула маленька Маринка прямо в слухавку. — До тата хочу!

— Ну от! Ти сам чув. Діти просто мріють переїхати до тебе. Їм дуже не вистачає батьківської уваги й любові. А я їх забиратиму на вихідні.

Ксенія відключила телефон. Настрій піднявся одразу. Час готуватися до свята.

У Андрія все ж таки вистачило совісті привести до них увечері тридцять першого грудня свою Софі. На щастя, передавши подарунки дітям, вони довго не затрималися і помчали святкувати Новий рік у якийсь ресторан.

А дев’ятого січня Ксенія зателефонувала Андрію, попередивши, що він може забирати дітей до себе. Речі вже зібрані.

— Синочку, ви з Мариною поживете кілька днів у тата, добре? — пояснювала вона Денису. — Недовго, не хвилюйся.

Коли Андрій приїхав за дітьми, у кріслі, вальяжно розкинувшись, у спортивках і домашніх капцях сидів чоловік років сорока п’яти. Він читав газету і лише серйозно поглядав на всю метушню навколо. Це Ксенія попросила свого колегу, пристойного чоловіка та міцного сім’янина Іллю Сергійовича, підіграти їй у цій сцені. Той із задоволенням погодився.

— Ну якщо це допоможе повернути чоловіка в сім’ю, то завжди радий допомогти.

А через три дні Андрій повернувся разом із дітьми назад. Сонька їх вигнала. Чужі діти їй виявилися не потрібні. А разом із ними зник і інтерес до самого Андрія.

Андрій із Ксенією все ж таки розлучилися, хоч і продовжують жити разом. Заради дітей. Колишнього чоловіка вона більше не любить. І не вірить йому. Той, хто зрадив одного разу, зрадить ще.

Можливо, настане такий момент, коли їм доведеться все ж роз’їхатися. Ксенія не виключає цього варіанту. Тому що мріє зустріти своє справжнє кохання. Незважаючи ні на що. Вона має на це право!