Віра Сергіївна завмерла біля знайомої хвіртки, притулившись до тину. Бігла від автобуса, як безумна, тож і вибилася з сил. Побачивши дим, що струменів із труби, схопилася за серце — воно гупало так гучно, наче молотком по ребрах. Незважаючи на прохолоду, після швидкої ходи лоба вкрила рясна волога. Витерши його рукою, вона рішуче відчинила хвіртку.

Поглядом господині відзначила відремонтований сарай. Хоч син і не писав листів, та, здається, не збрехав — батьківський дім у порядку, як і обіцяв. Злетіла на ганок, передчуваючи зустріч. От зараз обійме свого синочка, за яким так скучила.

Але коли двері відчинилися, вона аж відсахнулася: на порозі стояв незнайомий похмурий чоловік із кухонним рушником на плечі.

— Вам кого? — хрипко спитав він, оцінюючи жінку недружнім поглядом.

Віра Сергіївна розгубилася:

— А Ігор де?

Чоловік нервово потер підборіддя, вдивляючись у постать літньої жінки. Вона знітилася під його поглядом, подумки оцінюючи свій вигляд: стара ватянка, зношені черевики, строката сумка — вигляд, м’яко кажучи, не дуже. Але ж вона повернулася не з прогулянки — забрали влітку, а тепер пізня осінь, тож довелося їхати в тюремному одязі.

— Ігор — це мій син. Де він? Із ним усе гаразд?

Похмурий незнайомець байдуже знизав плечима:

— Напевно, гаразд. Вам видніше. — Він збирався зачинити двері, але передумав. — Ігор Смирнов?

Віра Сергіївна швидко закивала, а чоловік поглянув на неї співчутливо:

— Він чотири роки тому продав мені цей будинок. Ви проходьте…

— Ні-ні, — замахала руками Віра Сергіївна, ледве не впавши з ганку. — А де його шукати, не підкажете?

Чоловік похитав головою, і вона попрямувала до хвіртки. Можна було піти до подруги Даші, але та любила язиком молоти — обіллє брудом ще гірше. А тут, певно, з сином щось трапилося, чує серцем.

Повільно крокуючи до зупинки, вона занурилася в тяжкі думки. Що ж могло статися з її синочком? Адже він такий довірливий. От і чотири роки тому повірив товаришу, а той втягнув у аферу. Якби Віра Сергіївна не взяла провину на себе, син би сів надовго. А їй як літній жінці виявили поблажливість — дали всього п’ять років. Три дні тому її звільнили за УДО, навіть квиток купили.

Опустившись на бетонну лавку, вона прошепотіла:

— Де ж тебе шукати, Ігорку?

На очі навернулися сльози. Материнське серце тривожно стискалося, відколи три роки тому перестали надходити листи від сина. А тепер найгірші побоювання підтвердилися — сталася біда, якщо довелося продати рідний дім. Віра Сергіївна витерла сльози краєчком хустки.

Раптом поруч зупинилася чорна автівка. Той самий похмурий чоловік, новий власник її будинку, простягнув папірець:

— От у документах на будинок адресу знайшов. Якщо треба, можу підвезти до центру.

Віра Сергіївна схопила папірець, як утопаючий хапається за рятівну соломинку.

— Спасибі тобі, хлопче, але не переймайся. Я сама, — і, натхненна, поспішила до старенького автобуса, що під’їжджав.

Пів години трясіння в автобусі, важкі думки, довгі пошуки вулиці, і ось вона стоїть перед потрібними дверима на третьому поверсі старої багатоповерхівки. Натиснувши на кнопку дзвінка кілька разів, застигла в напруженому очікуванні. Зараз відкриють чужі люди і повідомлять щось страшне про сина. Віра Сергіївна ледь стримувала сльози, та вони самі по собі котилися щоками.

Коли двері відчинилися, її щастю не було меж — пом’ятий, трохи напідпитку, але живий її Ігорко! Вона кинулася обіймати його, схлипуючи від радості. Проте син не поділяв її ентузіазму. Він відсторонився, ледь прикривши двері:

— Як ти мене знайшла?

Вона розгублено дивилася на сина. Ігор розвернув матір і почав підштовхувати її до сходів:

— Пробач, мамо, але в квартиру не пущу. Я живу з жінкою, а вона колишніх зеків терпіти не може. Тобі доведеться влаштовуватися самій, у мене навіть грошей нема.

Віра Сергіївна хотіла запитати про гроші за будинок, але син уже зачинив двері з гучним ляском, наче удар прямо в серце.
Більше вона не плакала. Опустивши голову, повільно почала спускатися сходами. Даша мала рацію — виростила негідника, а не сина. Доведеться вислуховувати подругу й каятися, нікуди дітися, інакше залишиться без даху над головою.

Вона повернулася в село, але й тут її чекало розчарування — Даші не стало ще пів року тому, а в її хаті тепер жили онуки, майже чужі люди. Опинившись на вулиці під набридливим дощем, Віра Сергіївна вирушила до автобусної зупинки, щоб сховатися від негоди і обдумати своє подальше життя.

Раптом її зупинило світло фар — знайомий чоловік, новий власник її будинку, визирнув із вікна авто:

— Сідайте скоріше, ви ж промокли!

Віра Сергіївна почала відмовлятися, але потім розплакалася — їй просто не було куди йти, а тут така щира увага від чужої людини. Вона стояла під дощем, вагаючись, поки чоловік майже силоміць не посадив її в машину.

Зав’язалася розмова про життя, і Віра Сергіївна розповіла свою гірку історію, хоча про зустріч із сином вирішила промовчати — було соромно за рідну кров. Водій, який назвався Андрієм, запропонував їй залишитися в нього хоча б тимчасово. Так Віра Сергіївна й повернулася до свого дому, який тепер став домом Андрія. Та там і залишилася.

Чоловік днями працював на лісопилці, розвивав свій бізнес, а вона вела господарство: готувала обіди, прала білизну. Це було нескладно з сучасною технікою. Андрій, хоч і молодий, після важкого розлучення не поспішав створювати нову сім’ю.

Віра Сергіївна виявилася саме тією людиною, якої потребував дім. Під її турботою Андрій, сирота з дитячого будинку, почав відчувати себе як удома, вперше знайшовши материнське тепло. Всі її наміри поїхати він категорично припиняв:

— Куди ви зібралися? З рідного дому? Вам тут погано?

І Віра Сергіївна поступово змирилася, потепліла душею.

Звісно, кровного сина ніхто не замінить, але Андрійко став для неї майже рідним. На зиму вона вирішила носити йому обіди прямо на виробництво — лісопилка поруч, їй не важко, а він часто настільки завантажений роботою, що не встигає навіть додому повернутися пообідати.

Того дня, як зазвичай, Віра Сергіївна принесла термос із гарячим борщем і котлети. Вивела з кабінету Андрія незнайомця, постелила чисту серветку під їжу. Андрій засміявся:

— Ви, Сергіївно, справжній генерал — заперечень не терпите! Бригадира вигнали, а я його на роботу запрошую. Ще образиться?

Жінка насупилася:

— Бригадиром береш? — здивувалася вона. — У нього ж на обличчі написано, що шахрай. Повір моєму чуттю, зона навчила людей наскрізь бачити.
Чоловік відмахнувся:

— Мам, годі! У нього колосальний досвід. Хіба мало хто тобі не сподобався.

Але вона виявилася права — через місяць підприємство Андрія зазнало серйозних збитків: бригадир продавав деревину наліво, а потім і сам зник із черговою партією лісу. Андрій ходив похмурий, але змушений був визнати, що материнська інтуїція його не підвела.

Набираючи новий колектив, Андрій вирішив: раз бабуся так добре розуміється на людях, нехай допомагає. Тепер Віра Сергіївна стала немов помічницею в його кабінеті — він спілкується з претендентом, а вона уважно спостерігає, пише свої висновки на аркуші й передає йому. Скільки вже таких характеристик у Андрія накопичилося: «пияк-бешкетник», «шахрай-обманщик», «алкаш-ледар» — визначення короткі, але влучні.

Не довіряти її досвіду підстав не було — навіть достойних працівників вона визначала безпомилково, навіть якщо кандидат виглядав неохайно. Тільки на одному претенденті літня жінка ніби спіткнулася — втупилася поглядом в анкету, а пальці, що тремтіли, стисла в кулаки.

Андрій придивився до чоловіка, що увійшов, і одразу впізнав — це той самий, кому він колись продав будинок! Ігор застиг, розглядаючи матір, яка сиділа поруч із власником лісопилки, і хмурився, нервово комкаючи в руках теплу шапку. Дружина веліла шукати роботу, бо досить сидіти у неї на шиї. Лісопилка — вахтовий графік, гідна зарплата. Але зустріти тут матір, яку вважав зниклою, він точно не очікував.

У тиші Андрій потягнувся до аркуша з вердиктом. Віра Сергіївна нашкрябала кілька слів і вибігла з кабінету. Ігор із посмішкою провів її поглядом — ну звісно ж, приймуть, мама замовить за нього словечко, видно ж, що не остання людина в цій конторі.

Андрій швидко пробіг очима по написаному, потім перевів важкий погляд на претендента:

— «Погана людина», — прочитав вголос і махнув рукою, ніби відганяючи надокучливу муху. — Геть звідси! Я звик довіряти думці мами.