Я нещодавно вийшла заміж. Мені вже 30, думала, що так і не зустріну своє кохання. Але пів року тому познайомилась з Сергієм. Чоловік статний, діловий, уже був одружений. Сергію 45, має дорослу дочку, аліменти не платить. Хоча батьки були проти:

– Між вами 15 років різниці!

– Ну і що? Хіба це проблема у нас час?

Мені з Сергієм комфортно, тому не зважала. До заміжжя жила з батьками. Мені ніколи не хотілося мати за чоловіка бідного студента і шукати квартиру в оренду. А ідеалом був батько, у них теж різниця у 10 років. Але тато надійний, ми з мамою ніколи не бідували.

У Сергія давно своє житло – трикімнатна квартира у Чернівцях. На медовий місяць ми поїхали у Буковель. А ще у чоловіка – гарна машина, можна часто вибиратись на природу. Словом, почалось життя, про яке давно мріяла. Місяць тому відгуляли весілля: дорогий ресторан, розкішна сукня, лімузин – все, як у казці. 

А потім я переїхала до Сергія. Чоловік одразу наполіг, щоб я звільнилась і зайнялась домом. Удень він ходив на роботу, а вечори були наші. Я любила побалувати Сергія, влаштовувала вечері при свічках. Спершу йому дуже подобалось, але чоловік швидко стомився від всієї цієї романтики. Іноді візьме з-за столу кілька шматків м’яса і скаже, що пообідав на роботі, я ж старалась! Шукала нові рецепти, стейки, його улюблені салатики. 

У вихідні мені дуже хотілось на пікнік або хоча б погуляти, але чоловік постійно сидів вдома і дивився телевізор. Іноді відповідав на важливі дзвінки або включав новини у навушники. Ми навіть не могли спокійно порозмовляти. 

– Любий, я хочу між люди вийти, в ресторан.

– Стомився, замовимо додому?

І так постійно. Подруги кличуть мене гуляти, а мені незручно самій йти, всі парами, а я одна. Раніше уникала посиденьок, бо нікого не мала, а тепер – ще гірше. Ми навіть через це посварились:

– То ти хочеш, щоб я постійно вдома сиділа? Дітей няньчила?

– Дітей ще немає. Ти коли виходила заміж про що думала? Тобі ж уже 30.

Іноді таки виходила сама з дому:

– Ти куди так вирядилась? Ану вдягни щось скромніше. А краще – вдома сиди.

Одного разу я подзвонила мамі:

– Чоловік мені геть уваги не приділяє, може, у нього хтось є?

– Доню, заміжжя – це не розвага.

– Але мені так хочеться!

– А як було у вас з татом?

– То були інші часи. Чоловіки всі такі: спершу кіно, театр, а потім будні.

Мені набридло постійно сидіти вдома. А Сергія силою нікуди не витягнеш. Я вже подумую, чи не поспішила з заміжжям. Бо не такого життя хотіла. А що ви мені порадите? Як змусити чоловіка піти на компроміс? У таких шлюбів є майбутнє?