Зіна! Чуєш? Ти де? – долинав з подвір’я голос сусідки Василини, і Зіна скривилася.

– Тільки її не вистачало! І головне, коли? – подумала Зіна, коли вже все вирішила і лягла, щоб спокійно піти. 

А що? Час вже! Вісімдесят років з гаком вже. Буде! Очі майже не бачать, вуха чути відмовляються. Як телевізор подивитися, так доводиться на всю гучність вмикати. Зовсім стара стала… Вже час.

Так ні, і тут не дадуть спокою!

Зіна зітхнула, покректала трохи, і сіла на ліжку. Адже не відчепиться!

– Чого гукаєш? Тут я! – вигукнула у відповідь Зіна.

Двері в сінях відчинилися, впускаючи сусідку, Василину, і кота Зіни, Рижика. Той, мабуть, знову щось накоїв, бо, зайшовши до хати, тут же шмигнув під лаву. Зіна зиркнула на кота, але тут же забула про нього.

– Ти чого така стривожена? – Зіна здивовано підняла тепер вже рідкі брови.

Колись вони були густими й чорними. Варто було Зіні повести бровою і тут же був кавалер, що проводить до хвіртки. Але тільки проводити. А більше ні-ні. Нехай навіть не мріє! Хлопці строгу вдачу Зіни знали і за те її сильно поважали. Чекали, коли вона когось вибере. А вона й вибрала. Тільки не зі своїх. Приїжджий хлопець із будівельників. Нічого такий, ввічливий.  До матері з батьком насамперед прийшов. Усе так сказав, як треба і покликав Зіну за себе. 

Батьки спочатку сумнівалися, а потім все ж таки добро дали. Розписали їх тут, а потім чоловік відвіз Зіну до міста. І який був розумний! Сам навчався і Зіну переконував. Як не нудно їй було, а вчилася. 

На фабриці, де Зіна працювала, з освітою людей дуже поважали. Ось і її спочатку до бригадира підвищили, а згодом і до начальника цеху. Дітки один за одним. Словом, голову підняти ніколи було. На пенсію вийшла, почала мріяти, як би до села повернутися. Там нікого з рідних вже не лишилося. Батька і мами давно вже не стало, а більше нікого і не було. А Зіні все снився її дім, батьківський, і річка, і ліс.

Діти її мрій не оцінили. А дочка старша зовсім образилася.

– Що це ви, мамо, вигадали! Мало турбот вам? Он у мене ще один на підході. У брата – троє, у сестри маленький. Тільки встигай! Та й як нам без допомоги? Ні, сидіть у місті. Хоча б поки діти не підростуть. А там вже, робіть що хочете.

Зіна подумала-подумала та погодилася.  Але мріяти не перестала. Навіть вмовила сина пізніше звозити її в село. Він нову машину купив, Зіна допомогла грошима, от і обкатає. Новенька машина сяяла яскравіше за сонечко. Зіна, гордо поглядаючи на сусідок, які вибігли подивитись на приїжджих, вклонилася і повернулася до своєї хвіртки. Зайшла на подвір’я! Що це? Це ж її дім..

Будинок ніби сів на призьбу. Самотній, стомлений, як старий. Забиті вікна та двері, зарослий до самих воріт бур’яном двір. Зіна закрила рота долонею і обернулася до сина:

– Не можна так! Це неправильно!

– Мамо, так не жив ніхто стільки років. Ви не переживайте! Все впорядкуємо! Буде ще краще!

Зіна насилу пролізла крізь бур’ян і посмикала великий навісний замок на дверях.

– Погано…

Поспілкувавшись із сусідами, вона повернулася до міста і почала збиратися.

– Мамо! Ви знову! То ж казали вже. Зачекайте!

– Що ще? Дітлахи вже виросли. Усі до школи ходять. А там нікого… Досить, діти дорогі, додому хочу. А ви дітлахів на канікули привозите. Їм там роздолля, а мені велика радість.

Дочка Зіни уважно подивилася на матір, зітхнула і пішла дзвонити сестрі. Якщо така справа, треба по-людськи.

Везли Зіну додому всією родиною. Дітлахи, вигукували від захоплення, шукали в заростях малину, а дорослі впорядковували будинок і двір. За вихідні впоралися. Відмили та відчистили все, що тільки можна було. Підправили паркан, перекрили дах. І будинок ожив, задихав, мигнув чистими вікнами, на яких затремтіли легкі фіранки, вишиті ще матір’ю Зіни. 

Зіна, вийшовши вранці на ганок, після того, як поїхали діти, щасливо видихнула:

– Вдома!

І потяглися роки щастя. Їй не було самотньо. Вона завела господарство. Потрібно ж допомогти дітям? Де курочку, де качечку, де картопля… Цього добра багато не буває. Знову ж таки дітлахи влітку приїде, годувати треба. А онуків у неї багато! Аж семеро! І всі кохані, довгоочікувані. З їхнім приїздом будинок ніби виростав, ставав просторішим. 

А зимовими вечорами Зіна в’язала, перекидаючись із сусідками плітками. На Новий рік зазвичай виїжджала до міста, щоб відвідати дітей та зустріти з ними свята, але щоразу хотілося назад, турбуючись, як там будинок, як господарство.

А потім онуки виросли. Стали все рідше приїжджати. Навчалися, роз’їхалися, і тільки листи, які іноді цілими пачками приносив листоноша, радували Зіну. На них вона відповідала завжди із задоволенням та докладно. Через кілька років хтось із них повернувся до рідного міста, і Зіна знову стала потрібна.

Крокували повз роки, Зіна старіла, а з нею разом старіла і хата. 

Не стало старшої дочки, за нею сина, а Зіна все жила. Внуки кликали в місто, обіцяючи доглядати її, та тільки вона не хотіла.

– Не буду обтяжувати! Сама ще впораюся! Краще дітей привозіть у гості.

Правнуків любили Зіна не менше ніж онуків колись. І знову будинок дихав, оживаючи, знову дивився вже підсліпуватими віконцями на дітвору, що скаче по двору. Тільки тепер Зіна вже не була сама з дітьми. Тяжко. Приїжджали онуки, няньчили дітлахів, крутили на зиму соління і вечорами відчайдушно сміялися, слухаючи бабусині розповіді про те, як вони були маленькими.

І ось, одного з таких приїздів, Зіна випадково підслухала розмову молодших онучок.

– Хто ж за нею доглядатиме? Вона нікуди звідси не поїде. Та й місця, що в тебе, що в мене, не багато. Самим мало. Переїжджати сюди? А де працювати? Дітей якось піднімати треба …

– Не про те ти зараз. Вона ж старенька вже. Тяжко одній. Треба щось думати. Ще зиму вона тут сама не протягне.

– Треба…

Внучки зітхали, а Зіна тихенько відійшла від дверей. Вона знала всі половиці в своєму будинку. Жодна з них не рипнула, не видала її.

Ось тоді вона й вирішила, що їй пора. А що?! Життя прожите. І гарне життя. Ніхто не скаже, що неправильне чи якась не таке. Дітей підняла, онуків, навіть із правнуками допомогти встигла. Чим погано? А те, що люди похилого віку завжди молодим заважають, так це ж життя.

І Зіна почала готуватися. Насамперед упорядкувала будинок. Мало що. Раптом хтось надумає тут жити. Не можна, щоб як того разу.

Написавши сусідці записку, де просила подбати про хазяйство, вона поклала її зверху на скриньку. Дерев’яну цю скриньку Зіна давно приготувала правнучкам. Великого багатства у неї ніколи не було, але дещо вона дівчаткам зібрала. Поклавши поруч тлумок з одягом, вона лягла на ліжко. Рижик застрибнув було теж, щоб прилаштуватися поряд, але Зіна кинула.

– Не заважай! Зосередитись треба.

Вона лежала із заплющеними очима, поважно склавши руки на грудях. Готова начебто. Подумки попросила у всіх вибачення. Що ж вона забула? Начебто все зробила. А ні! Забула. Щастя та радості онукам своїм попросити, та правнукам. Щоб життя їх було легше та спокійніше. Щоб здорові були всі та щасливі! Щоб розуміли, що є у цьому житті щастя. 

Зіна раптом розплющила очі. Як зрозуміють вони це, якщо вона ніколи їм не розповідала? Якщо не ділилася тим, що сама зрозуміла. Що щастя – це коли всі вдома, коли всі рідні. Коли немає сварок, ніхто ні на кого не тримає образ. Всім світом так не вийде, люди всі різні. А у сім’ї – можна і потрібно. Не дарма вона своїх дітей так навчала. Вони зрозуміли. Прийняли. І зяті-невістки, хто приходив у сім’ю, рано чи пізно розуміли, що правильно саме так. Всяко бувало, звичайно, але вони зараз. Усі разом, всі поруч. І допоможуть один одному, і підтримають, щоб не трапилося. Не те, що у Василини. Старші онуки молодших не знають, а живуть поряд, зовсім нічого, в сусідньому селі. Якось спитала Василина, чому у Зіни всі такі дружні.

– А я їх навчала, що рідніших немає нікого. І нікому вони на цьому світі не потрібні, окрім один одного. А якщо що робили в дитинстві, та й потім теж, то отримували всі разом. Ніколи не розбирала хтось правий, хто винен. Один за одного всі відповідали. Та вони швидко це зрозуміли, тому й не сварилися особливо ніколи.

– Мало цього, Зіна. Ще щось є. Секрет який. Але ж ти не ділишся, мовчиш. – Василина ображалася.

– Чого мені в мовчанку грати вже? Як є, так і сказала. Не було чого питати, якщо відповідь не влаштовує, – Зіна теж підтискала губи.

Сердитися довго вони не могли, та й навіщо… Все одно, і прикрощі, і радості, поряд та разом. Куди ж дінешся?

– Запитую, чого така занепокоєна прибігла? – Зіна повторила запитання, дивлячись на  сусідку.

– Ой, Зіна, тут таке біда… Така біда…

– Яка біда? – Зіна, охнувши, підвелася.

– Невже не чула? Будинок втратили. Проводка…

– Та хто? Хто втратив? І коли? Дощі ллють вже тиждень.

– Так вчора. Саме коли дощ перестав.

– Та в кого, Господи!

– В Бондаренків!

Зіна ахнула.

Світлану Бондаренко вона знала. Молода сім’я була на все село єдиною з дітлахами. Інші старі вже. Якщо діти та онуки приїжджають, то тільки влітку. Зараз в селі з дітлахів, крім Світланиних, нікого. Кілька років тому вони перебралися з міста сюди і відразу здобула любов усього села. Було в них щось світле. А коли вже дізналися, що Світла новий фельдшер, то й зовсім розтанули. Чоловік Світлани їздив на заробітки, а вона з дітлахами, яких було троє. Дивлячись, як іде селом Світлана, за якою скачуть діти, старі мимоволі починали посміхатися. І кожен норовив побалувати хоч чимось дітлахів. Хто малини нарве, хто банку меду притягне, хто гойдалки змайструє, та не одні, а троє, щоб не прикро було.

– Як це?! – Зіна заметушилася, але тут же себе обсмикнула. – Де вони? Все добре?

– З усіма все добре. А ось будинку немає. Голі-босі залишилися.

– То що ти охаєш? Головне, що все добре! Де вони зараз?

– Так у мене сидять, гріються поки що. Тільки, ти ж знаєш, у мене місця.

– Менше говори! Ідемо!

Зіна сунула ноги в калоші і зашкутильгала через двір.

Світлана сиділа на дивані в залі Василиси. Діти, вже не плакали, схлипували, але, дивлячись на матір, трималися. Зіна оглянула всю компанію і скомандувала:

– Йдемо!

Світлана здригнулася, повернула голову, і Зіна мало не охнула ще раз. Що це? Та на ній обличчя нема!

– Що ти, дівчинко? Що ти! Головне, що з всіма все добре. А інша справа наживна.

– Ох, тітко Зіна! Куди ж ми тепер?

– Як куди? А до мене! Бачила, який у мене будинок? Мені одній там місця забагато. Мої ніхто тут жити не хочуть, а тобі сам Бог велів, мабуть. Давай, дівчинко, збирай діток. Он як намаялися. Ходімо. А завтра думатимемо, що та як.

Світлана нерішуче піднялася.

– Я не знаю… Якщо тільки на ніч…

– От і не загадуй. Там буде видно .

Прийшовши додому, Зіна насамперед прибрала зі столу скриньку та тлумок з одягом, засунувши їх у найдальший кут шафи. Потім старша онука його і так знайде, як знадобиться. Ховати Зіну будуть у всьому новому. Але це буде ще нескоро. Адже справ у неї буде багато.

Поклавши спати несподіваних гостей, Зіна пролежала півночі без сну, думаючи, як краще вчинити, а потім раптом прислухається до будинку і посміхнеться. Задихав, ожив. Тільки дихає тихо-тихо, береже дитячий сон. От і добре, от і добре. Значить, житиме і після того, як її самої не стане. Адже переживала вона… Іти було страшно, знаючи, що нікому він, крім неї, більше не потрібен.. А воно ось, як повернулося.

Зіна встала і тихенько пішла по хаті. Поправила ковдри дітям, постояла і подивилася на Світлану. Тій снилося щось недобре. Зіна нахилилася, трохи охнувши і тихо-тихо подула Світлані на щоку. З малюками працює, то чому з нею не повинно? І точно. Розгладилися зморшки на лобі, Світлана тихо зітхнула, повернулася на інший бік, підсунувши долоню під щоку, і заснула вже міцно і спокійно. От і добре! Нехай відпочиває. Завтра справ багато.

Зіна підійшла до шафи і тихенько витягла звідти інший пакунок з грошима. Рано їй ще покидати цей світ. Он скільки всього треба. І дітлахам одяг, і Світланці. Поки чоловік приїде. А вони зовсім нічого немають. Ось завтра поїдуть до району, і все куплять. А решта зачекає.

Зіна торкнулася фіранки на вікні. Світанок вже. Ніч пролетіла, як і не було. Вона прихопила шматок хліба та пішла доїти козу. Діти незабаром прокинуться. Потрібно молочка. І млинців. Солодких, як її діти та онуки любили. Від солодкого завжди гарний настрій робиться. А їм зараз радість, дуже знадобиться. Нехай маленька, а все-таки. Зіна обсмикнула себе. Це зараз маленька, а треба зробити так, щоби була велика. І поки вона може, то й постарається.

– Ніколи тепер мріяти. Справи робити треба! – сказала Зіна і вийшла у двір.