Мене звати Олена Василівна. Так, я та сама свекруха, про яку зазвичай кажуть: “Свекруха — це не мама”. Але у випадку з моєю невісткою я намагаюся бути максимально близькою та підтримуючою. Можна сказати, майже як мама… хоча, звісно, не завжди це легко. Часом мені хочеться дати Оленці кілька добрих порад. Але не просто словами, а через справу. Наприклад, навчити її готувати наші фірмові пляцки.

А почалося все з того моменту, коли мій син Андрій привів свою наречену додому. Оленка одразу справила на мене хороше враження. Виглядала дуже мило, модно вдягнена, з красивою сумочкою та сучасним телефоном. Але було одне “але”: дівчина зовсім не вміла пекти! Для мене це стало несподіванкою. Як так? Як може молода дівчина не знати, як замісити тісто? Що ж, я вирішила: якщо не я її цьому навчу, то хто?

Так народився мій план — організувати для невістки справжній кулінарний майстер-клас. Одного ранку я звернулася до неї:

— Оленко, сьогодні ми будемо пекти пляцки.

Невістка здивовано подивилася на мене і спробувала протестувати:

— Ой, Олено Василівно, але ж я ніколи цього не робила! Це ж, мабуть, дуже складно.

— Не хвилюйся, — відповіла я, дістаючи фартух. — Все просто, якщо знати секрети. А я тобі все покажу.

Я почала діставати інгредієнти: борошно, масло, яйця, цукор, варення — все найкраще, що було в моїй коморі. Відчувалося, що я виконую важливу місію: передати свої знання наступному поколінню.

— Отже, перший крок — замісити тісто, — почала я пояснювати. — Головне — правильно дотримуватися пропорцій.

Оленка уважно слухала, хоча я бачила, що вона трохи нервує.

— А цукру точно вистачить? — несміливо запитала вона, дивлячись на мій стакан.

— Дівчино, якщо цукру буде більше, це вже будуть не пляцки, а цукрова бомба, — пожартувала я.

Оленка засміялася, і напруга трохи спала. Ми разом замішували тісто, розкочували його, вибирали начинку. Звісно, без помилок не обійшлося.

— Оленко, ти навіщо розкатуєш тісто до такого тонкого стану? — здивувалася я, коли побачила, що воно стало майже прозорим.

— Я думала, так краще, — виправдовувалася вона.

— Ні, це не лаваш! Пляцки повинні бути трохи товщі.

Ми сміялися над її стараннями, а я раділа, що в неї з’являється зацікавленість.

Коли ми перейшли до вибору начинки, Оленка знову почала ставити питання:

— А чому це варення таке рідке? Воно ж має бути густим, правда?

— Це особливий рецепт, — загадково відповіла я. — Мене ще бабуся навчила, як зробити так, щоб пляцки були соковитими.

Оленка подивилася на мене з недовірою, але більше нічого не запитувала. Ми обережно намазали варення, виклали тісто у форму і поставили все до духовки.

Коли кухня наповнилася ароматом свіжої випічки, Оленка просто сяяла від радості:

— Не віриться, що я це зробила!

— А тепер знаєш, як це робиться, — з гордістю відповіла я.

Цей день став для нас обох особливим. Ми не просто пекли пляцки — ми налагоджували місток між поколіннями. Хоча моя невістка ще має чому вчитися, я впевнена: родинні традиції вона не підведе. І хто знає, можливо, колись вона навчить цього і своїх дітей.