Ірина Юріївна все життя прагнула бути сучасною. Ось і у свої сімдесят два вирішила не відставати від духу часу.

Друзі її давно живуть за містом у приватному будинку, ох, яка ж це благодать та користь для здоров’я!

Син із сім’єю теж у котеджі живе, давно її до себе кликав.

Але Ірина Юріївна поки що ще в силах, не хоче втрачати самостійність. Син із невісткою її захоплення вважають дивацтвами – краще жити окремо. Не зрозуміти їм один одного, різні покоління.

Та й її стара квартира разом із мотлохом їм не потрібна, син сказав роби, що хочеш.

На оголошення Ірини Юріївни одразу відгукнулося кілька людей. Але їй найбільше сподобався міцний будиночок та городиком прямо біля річки. Хазяйкою будиночка була літня жінка, звали її Ольга Ігорівна.

Яке ж було здивування Ірини Юріївни, що вони з одного року. Ну треба ж було так себе запустити!

– Щось у документах у тебе інше ім’я? – одразу сказала прискіплива Ольга.

– Так, все вірно, за народженням я Ірена, батько так назвав. Батька рано не стало і якось так вийшло, що вже почали називати Іриною, ну так зручніше, вам яка різниця? – ледве стримала роздратування Ірина Юріївна.

І одразу подумала – навіщо я їй все це розповідаю?

– А в село чого наважилася їхати? – не відставала Ольга Ігорівна.

– Непереносимість в мене на… Пух тополі і брудне повітря, – сказала вона перше, що спало на думку.

– А-а-а, ну ясно все з тобою, – махнула на неї рукою Ольга Ігорівна, яка приїхала подивитися квартиру, і стала озиратися в квартирі. – Меблі забереш мабуть?

– Ні, комод тільки заберу, матрац ортопедичний, посуд якийсь і особисте, на викид меблі ці, не потрібні, – неохоче пояснила їй Ірина Юріївна.

– Ти хоч у селі жила колись? Зумієш впоратися? – не вгавалася гостя, недовірливо дивлячись на міську.

– Та жила, жила, що там вміти? – відмахнулася господиня.

Квартира ця була дуже стара, її батькові дали, коли Ірині років п’ять було. Його підвищили, і вони переїхали сюди, у місто.

До цього вони жили в старому будинку поряд із залізницею. Батько працював там же на залізниці. І коли дзвонили, він одразу збирався і біг на роботу, і у вихідний, і навіть уночі.

Батько не довго прожив у новій квартирі… Мама завісила дзеркала і плакала, а Ірина не злюбила цю квартиру. Їй у старому будинку краще жилося. Батько топив грубку і був завжди веселий і задоволений.

Потім Ірина виросла, вийшла заміж, сина народила.

Роман тут виріс, одружився, будинок збудував і переїхав зі своєю родиною.

А десять років тому один за одним пішли мама й чоловік Ірини. Вона тяжко це пережила, занедужала, ледве відійшла, пожила у подруги за містом і їй раптом захотілося виїхати з цієї квартири. Все їй тут нагадувало про втрати, туга просто…

– І що, навіть кришталь не забереш? – повернув її в реальність голос Ольги Ігорівни.

– Кришталь тепер не в моді, вам залишу, якщо хочете, – поблажливо посміхнулася Ірина Юріївна.

– Та що ти мені все викаєш? Дивні ви, міські, думаєш, більше мене розумієш? І сервант не візьмеш? – дивувалася гостя.

– Ну ми ж вирішили, адже ви теж свої меблі не хочете брати.

Ірина Юріївна коли будинок дивилася, у душі захоплювалася і мереживним в’язаним фіранкам, і серветкам. Там і стіл, і буфет дубовий. Все так гарно – душа радіє…

Переїхали вони за один день. Домовилися зідзвонюватися, мало що могли забути? Та й так, підказати щось.

– Ти, Ірино, якщо що, сусіда клич. Васильович у всьому допоможе, особливо якщо ти його пригостиш. Але не балуй його, зайвого не давай, його Галя жінка сварлива!

Там у підвалі багато чого лишилося, то ти користуйся, Іринко, не пропадати ж добру…

Роман перевіз Ірину Юріївну, навіть не заперечував, хіба матір переконати?

Зауважив лише, що будинок міцний, та й селище велике за кілометр від села. А там і магазини, і аптека. За десять кілометрів є містечко, швидка, якщо що, без корків швидко доїде.

Ірина насолоджувалася пізньою осінню.

У місті немає таких барв, там неба не видно. Вона захопилася вишивкою, але в місті було душно й тяжко, а тут їй одразу захотілося жити.

Сусіди наводили лад на городі, і схоже вважали її дивачкою. А вона гуляла околицями і на душі її було легко.

Приїжджала подруга Вероніка, захоплювалася, як Ірина розписала дубовий буфет. Говорила, що у Ірини як завжди атмосферно і нове все навколо, вміє вона оригінально влаштуватися.

Декілька разів навідувався син Роман, онука Марійка заїжджала.

Ірина була їм рада, але вона насолоджувалася самотністю й новизною всього, що її тепер оточувало.

Морози пішли в середині грудня.

Ірина чистила засипані снігом доріжки, наполегливо переконуючи себе, що їй це подобається.

До магазину, що у селищі, було не дійти – дороги не чищені. Хоча запасів у неї повно, у підвалі соління на полицях від Ольги, та й Ірина Юріївна купила багато чого, не перший рік на світі живе.

Але навіть вона не очікувала, що так буде несолодко…

Піч тепло тримала лише до ранку, доводилося топити і вранці, і ввечері. Електрику почали часто відключати. Добре що вона відмовила, коли Роман з Оксаною запропонували до неї на новий рік приїхати, вони до такого життя не дуже пристосовані.

Та й сама Ірина вже почала думати, чи не помилилася вона, чи не поспішила? Та ні, скоро весна, краса, земля почне оживати, все навколо зазеленіє, а вже зиму вона переживе. Та й біля грубки сидіти і на вогонь дивитись одне задоволення…

Якось надвечір, коли дороги вже почистили і Ірина подумувала сходити в селище по продукти, хтось голосно постукав у двері.

Ірина відкрила і очам своїм не повірила – Ольга!

– Привіт, Іринко, душа моя не витримала. Я там по твоїх килимах ходжу, як пані, з кришталю п’ю. А тут мені сон наснився, що ти в підвалі застрягла. Дзвоню-дзвоню, а ніхто не відповідає!

– Проходь, Ольго, ось уже не чекала! – відповіла Ірина, а сама раптом зрозуміла, що зраділа. – Раз приїхала, давай чай пити, я тут пиріг спекла, печеню приготувала, ти напевно голодна?

– Та я з автобуса, поки йшла зголодніла, а ти жінка міцна виявилася, хоч і міська.

За чаєм Ольга раптом розговорилася, що за будинком скучила. У квартирі все добре, але душа сумує, а чого сама не знає.

– А ти не сумуєш за своїми стінами? Зізнавайся, Іринко! – запитала Ольга.

І Ірина, як і Ольга, зізналася, що пожила тут, душу відвела, та й занудьгувала, сама не очікувала, ніби й тут їй добре і назад тягне.

– Я ось що надумала, ми ж з тобою жінки самотні, нам ніхто нам вказувати не буде, як хочемо, так і живемо, так, Ірино? Коротше, поїхали в квартиру, там дві кімнати ж. Холод там пересидимо, а на літо, як пустиш, і я до тебе в гості приїду. Як дивишся на це?

З’їздила Ірина Юріївна з Ольгою на квартиру.

Погостювала у неї, але душа її вже рвалася назад. Тісно їй у місті, а ось за те, що у квартирі майже все, як і було, вона була вдячна Ольги.

І щойно в березні стало сонце пригрівати, Ірина Юріївна повернулася до села.

Нехай її вважають дивачкою, але їй тут дихається легко, і тягар спогадів не так тисне. Видно все вона зробила правильно.

Ольга Ігорівна до неї влітку приїжджала ненадовго. Стала вона тепер як міська. Погостювала та й поїхала, їй у місті більше подобається. Ходить вона по квартирі, як пані, легким життям насолоджується.

Але іноді туга за селом ні ні та й візьме.

– Ось добре ми з тобою придумали, що не стали обмін оформляти! – якось зізналася Ольга. – І шкодувати нема про що, в одну мить можна все назад повернути.

– І не кажи, Ольго, – погодилася з подругою Ірина. – Хочемо разом живемо, хочемо окремо, як душі завгодно!

– Я ж коли чоловіка поховала, то затужила так, що злягла навіть, а тут бач, ожила прямо! – усміхнулася Ольга.

– Та ти що? І я так само, – Ірина обійняла подругу і їй стало соромно, що ще недавно вона вважала себе вищою за неї.

Та чим вона вища?! Обидві вони звичайні жінки, добре, що вони випадково познайомилися, навіть долі у них схожі…

– Гаразд, Іринко, хороша ти жінка виявилася, як своя! – витерла очі хусткою Ольга.

– І ти мені тепер як рідна, моя подруга ти Ольго, і ми точно не пропадемо поодинці, – погодилася з нею Ірина…

Джерело