Заміж Марія Петрівна виходила не з любові. І, на жаль, навіть не за розрахунком. У ті роки вважалося, що вона засиділася у дівках. Коли їй вже було двадцять п’ять за нею почав доглядати чоловік із їхнього села. Василь був на всі руки майстром, та ось тільки любив загульбанити. Але батьки переконували доньку, подружки всі вже на той момент народили по дитині, а то й по дві. Ось і здалася Марія.

Перший рік шлюбу з Василем був терпимим. Марія намагалася звикнути до того, що він її чоловік і намагалася його полюбити. Але Василь і сам не надто прагнув закохати свою дружину у себе. Чоловіком він був грубим, неромантичним. Тому їхній шлюб більше схожий на сусідство.

Потім Марія народила хлопчика Андрійка. А потім, через два роки дівчинку Настю.

І ось коли в них вже було двоє дітлахів, Василь почав сильно гульбанити.

На той момент вони перебралися з села до міста. Василю залишилася квартира від родичів, де вони й оселилися.

У рідному селі роботи завжди було багато, Василь без діла не сидів. То ремонт комусь зробити, то дах полагодити, то паркан поставити. І гроші були, і продукти завжди були. Адже багато хто розплачувався молоком, яйцями, м’ясом. Загалом, жили вони непогано за сільськими мірками.

До міста переїхати хотів саме Василь. Мріяв він про це, а тут ще й квартира підвернулась. Сама Марія залишилася б у своєму селі, а коли дітки підросли б, повернулася працювати на місцеву фабрику у відділ кадрів.

Але чоловік у їхній родині був і справді головним, тому, як він сказав, так все й робили. І, зібравши нехитрі нажитки, родина Мельників перебралася ближче до цивілізації.

І відразу почалися проблеми. Василь не міг знайти роботу, виживали за рахунок якихось підробітків. Марії довелося піти нянькою до дитячого садка, щоб її дітей взяли. Грошей не було, це були ще й дев’яності, тоді всім довелося несолодко.

Василь пробував торгувати на ринку, але не склалося. Потім намагався влаштуватись на завод, але його швидко виставили. Там із «пристрастю» Василя все було суворо.

Загалом, коли Андрійку виповнилося шість, а Насті чотири, Василь став сильно гульбанити.

Піти Марія не могла, нікуди було. Хату в селі вони продали, коли мами Марії не стало. І на ці гроші жили якийсь час. А тепер у Марії навіть власного кута не було, а Василь не забував їй нагадувати, що це його квартира, і нікуди він не піде.

Життя було важким і якимось безпросвітним. Якби Марія ще любила свого чоловіка, було б простіше. Але вона нічого до нього не відчувала, лише коли він повертався добряче веселим відчувала образу та злість. Злість на себе, що колись дозволила себе умовити вийти за нього заміж, а образу до нього, що не зміг стати тим, кого Марія могла б покохати.

Діти росли, потихеньку становище покращувалося. Марія влаштувалася працювати у відділ кадрів і почала непогано заробляти. Василь, хоч і продовжував гульбанити, але зміг влаштуватися у якійсь автомайстерні.

Були хоча б гроші на їжу та одяг. Щоправда, щастя так і не було.

Марія розчинилася у дітях. Багатьом тоді було не до своїх дітей, адже всі тоді постійно працювали, намагалися якось вижити. А ось Марія проводила зі своїми дітлахами багато часу. Адже вона нелюбила залишатися наодинці з собою або, не дай Боже, з чоловіком.

Коли Андрійко закінчив школу і вступив до коледжу, не стало Василь. Здоров’я підвело.

Марія, звичайно, сумувала, але як такого горя й не було. Ця людина, незважаючи на все їхнє спільне життя, залишилася для неї чужою.

Вона його провела в останню путь і почала піднімати дітей сама. На той момент їй було сорок п’ять років. Загалом зовсім ще молода. Але сама Марія такою себе не почувала. Вона вже змирилася з тим, що ніколи не зазнає того самого жіночого щастя.

Вона продовжувала працювати, допомагала дітям. Донька вступила до художнього училища, Андрій став автослюсарем. Діти любили свою маму, часто її відвідували, коли покинули рідну хату.

Настя багато разів казала мамі, що вона ще молода, що ще може зустріти когось. Але Марія лише жартувала:

– Я так наситилася шлюбом з вашим татом, що тепер хочу насолодитися самотністю. Та й яке кохання в мої роки, Настя. Все, чого я хочу, щоб ви були щасливі.

Пам’ятаючи свій приклад, Марія ніколи не питала своїх дітей про особисте життя. Захочуть – самі розкажуть.

І вже тим більше вона не ставила це докучливе запитання «Коли онуки?». За своїм досвідом вона знала, що краще бути одним, ніж все життя жити з нелюбимою людиною.

Але, звичайно, вона дуже зраділа, коли Андрій знайшов свою другу половинку, а потім і Настя. Весілля зіграли в один рік – одне влітку, другу восени. І одразу родина побільшала. А коли народилися онуки, Марія стала практично щасливою.

Діти також піклувалися про маму, приїжджали в гості. Та й вона намагалася допомогти, дуже часто сиділа з онуками.

Життя устаканилося. Стала зрозумілим та спокійним. Марія Петрівна продовжувала працювати, діти в складчину купили дачу, куди бабуся у свою відпустку та у вихідні виїжджала з онуками.

І, здавалося, що в житті вже нічого не зміниться. Що те саме життя практично прожите. І воно було не те, щоб погане, просто якесь сіре.

Марія Петрівна часто намагалася згадати хоч щось хороше зі свого шлюбу, та й не могла. Але справа була не тільки у Василю, а й у ній. Адже вона вийшла заміж за нелюбимого.

А одного разу, коли Марія Петрівна з онукою та онуком поверталася до міста з дачі автобусом, сталося те, що перевернуло її життя.

Автобус зламався. Стояла спека, таке бувало досить часто.

Звісно, ​​люди невдоволено загули. А Марія Петрівна зрозуміла, що доведеться дзвонити до сина чи доньки, щоб їх забрали. Внуки ще зовсім маленькі, важко їм стояти на спеці і чекатиме на наступний автобус.

І коли Марія Петрівна дістала телефон, біля них та решти пасажирів зупинилася машина.

За кермом був чоловік, віку Марії Петрівни. І звернувся він саме до неї.

– Зламався? – кивнув він на автобус.

– Так. Дуже жарко.

– А ви з дітлахами тут…

– Та нічого, зараз подзвоню своїм дітям, хтось нас забере.

– Вам у місто? – запитав чоловік.

– Так.

– Я вас підкину.

– Правда? – Марія Петрівна була дуже рада. А то навіть якщо діти швидко виїдуть, все одно півгодини точно на них чекати. — Ви нас до зупинки довезете, а далі ми самі.

– Та облиште, я вас додому довезу.

Поки їхали, розмовляли. Чоловіка звали Роман, у нього теж була дача в тій стороні. Але йому пощастило мати автомобіль та водійські права.

Марія Петрівна вперше за довгий час чомусь бентежилася. Вона часто спілкувалася із протилежною статтю. На роботі було багато чоловіків та й сусідів по дачі чимало. Але саме з Романом вона відчувала якусь незручність. А ще щось таке, чого раніше, здається, й не відчувала. З романів Марія Петрівна знала, що таке називають метеликами у животі. Щоправда, до цього моменту й не уявляла, як це відчувається.

Роман довіз їх до хати. А потім, подивившись на важкі сумки, запропонував свою допомогу. А вже Марія Петрівна наполягла на тому, щоби він випив чаю.

Онуки грали в кімнаті, чекаючи на своїх батьків, а Марія і Роман розмовляли. Чоловік теж був удівцем, тільки на відміну від Марії Петрівни, його шлюб був добрим. І дружину він втратив давно, та ось тільки не намагався знайти їй заміну.

Вони все говорили і говорили про все на світі. Марія Петрівна навіть за часом не встежила, прийшла в себе лише коли син приїхав дітей забирати.

Він привітався з чоловіком, а той відразу зазбирався додому. Усім було якось трохи ніяково, тому Роман пішов спішно, і вони з Марією Петрівною навіть не обмінялися номерами телефонів.

І зрозуміла вона це лише тоді, коли лишилася сама. І така туга на неї напала. Дуже їй хотілося ще хоч раз поговорити із цим чоловіком.

Їй навіть здавалося непристойним, що вона так багато про нього думає. Але нічого вона не могла вдіяти. Адже соромно закохатися в її віці, ще й в першого зустрічного. Але як би там не було, схоже, так і сталося.

Але, мабуть, упустила своє щастя Марія Петрівна. Хоча, може, й сам Роман обмежився б однією випадковою зустріччю. Може, він взагалі сидів у неї в гостях із ввічливості.

Так думала Марія Петрівна кілька днів. А одного вечора, коли вона збиралася заварити собі чай і подивитися серіал, пролунав дзвінок у двері.

Марія Петрівна відкрила, і одразу остовпіла. За дверима стояв Роман із букетом квітів та тортиком.

– Вибачте, що я так, без запрошення. Просто я не взяв номер телефону, але не можу перестати про вас думати.

Марія Петрівна дивилася на нього та посміхалася.

– Я така рада, що ви прийшли, – промовила вона.

Так, буває і таке, що на шостому десятку починається новий розділ у житті. І щастя можна знайти в будь-якому віці, головне, не переставати вірити, що кожен заслуговує бути щасливим, і кожен заслуговує на справжнє кохання.

Джерело