Саша вибігла з дому, тримаючи на руках однорічну донечку. У слід їй летіли п’яні вигуки та жорстокі образи. Жінка ледь ухилилася від сумки з речами, яку в неї жбурнув п’яний до нестями чоловік.

— І речі свої забери, дурепо! Кому ти потрібна, покинута з дитиною, та ще й каліка! Повернешся, завтра ж повернешся. На колінах приповзеш…

Саша підхопила сумку, міцніше притиснула дитину і поспішила зникнути з очей розлюченого чоловіка.

Швидко йти було важко — Саша шкутильгала. Сльози душили її, донька теж плакала. Дощ хльостав по обличчю…

Вона ще вдень планувала, що вранці втече від постійно п’яного і неадекватного чоловіка до далеких родичів у село. Зібрала свої речі та речі доньки, трохи грошей. Небагато, але на кілька днів вистачить.

Однак цього вечора її чоловік перевершив сам себе. Він лютував так, що навіть сусіди, які вже звикли до його криків, прийшли на допомогу.

— Що ти твориш, Петре, схаменися! Подивись, дитина як злякалася — як кричить. Заспокойся негайно і йди спати. Досить знущатися з дружини та дитини, — намагалися заспокоїти його сусіди.

Та все було марно. У чоловіка ніби біса вселилося. Він вигнав і сусідів, і дружину з дитиною слідом за ними.

Саша була сиротою, до заміжжя жила з далекими родичами. Від народження вона шкутильгала, одна нога була коротшою за іншу. І хоча мала приємну зовнішність, охочих одружитися з нею було мало. Точніше, взагалі не було. Тож коли до неї посватався Петро, родичі Саші були дуже раді, що можна видати заміж бідну родичку, яка жила в їхньому домі.

Про родину Петра ходили недобрі чутки. Його батьки були п’яницями, та й сам Петро, ще зі школи, прикладався до пляшки, бешкетував і заводився у бійки. Хороші батьки ніколи б не віддали за такого свою дочку.

Ось такий чоловік дістався бідолашній Саші. Хоча спочатку їхнє сімейне життя було більш-менш стерпним. Петро навіть рідко пив. І не ображав Сашу.

Але після народження доньки все змінилося. Майже щодня він повертався додому «під мухою», бешкетував, піднімав руку на дружину. Називав її «виродком» і «нездатною», принижував… Скільки сліз пролила бідна жінка, яку образу носила в душі — та що вдієш? Заступитися нікому, а піти нема куди.

Тепер вона йшла трасою, що проходила через їхнє село. Треба було зловити попутку і доїхати до родичів, які жили за вісімдесят кілометрів. Саша думала, що на деякий час зупиниться в них, а там вирішуватиме, куди їй далі.

Діставшись до зупинки, де можна було сховатися від дощу, Саша видихнула. Ця відстань далася їй нелегко. Дитина і важка сумка виснажили її до краю.

Тільки тепер, сидячи на лавці всередині зупинки, жінка зрозуміла, в яку авантюру вона пустилася. Пізній вечір та ще й дощ — які попутки? Хто поїде в таку погоду?

Донька задрімала на руках Саші. Її саму теж хилило до сну. І раптом вона побачила світло фар, що наближалися. «Треба вийти на дорогу, інакше мене не помітять», — подумала вона.

Перед Сашею зупинився позашляховик. З нього вийшов чоловік.

— Ви думаєте, що це найкращий час для подорожей із дитиною? А погода яка! Як же вас чоловік відпустив? Де він дивився? — серйозно спитав водій. Але, побачивши її заплакане обличчя, лише відчинив дверцята машини: Сідайте, бо дитину застудите.

— Мені потрібно до Липовця. Ви випадково не в той бік їдете? — з надією спитала Саша.

— Їду в той бік. У Липовець, звісно, не планував заїжджати, мені трохи далі. Але завезу вас, що ж вас у полі вночі лишати?

Вони поїхали. Саша зігрілася і навіть трохи заспокоїлася. Їй захотілося поділитися своїм горем хоч із кимось. Крім водія, нікого більше не було.

– Ви, мабуть, думаєте про мене бозна-що, – почала Саша. – Але все дуже просто. Я втекла від чоловіка, з яким стало небезпечно жити. І мені, і доньці. Мене звати Саша.

– Сергій, – представився чоловік. – Що ж ви за такого заміж ішли? Чи, може, любов була, а потім зникла?

Саша помовчала. Їй стало дуже шкода себе. А потім вона продовжила. Розповіла незнайомцеві всю свою історію. Про свої мрії, які так і не здійснилися, про образи, яких у її житті було хоч відбавляй, про свою ваду. І про те, що не може сама за себе постояти, бо заступитися за неї нікому в цілому білому світі.

– А зараз-то до кого їдеш? Родичі вони тобі чи як? – запитав Сергій.

– Родичі, – задумливо відповіла Саша. – Але сумніваюся, що вони будуть раді. Ледь мене заміж випхали…

Коли Сергій підвіз Сашу з донькою до потрібного будинку, у вікнах вже не було світла. «Почекаю-но я тут хвилин десять», – подумав він.

Після довгого стуку у будинку нарешті засвітилася лампа, і двері відчинилися. На порозі стояв кремезний чоловік. Він позіхав і, чухаючи живіт, щось бурмотів Саші. А потім перейшов на крик.

«Зрозуміло. Вона тут нікому не потрібна. Не чекали», – подумав Сергій і зрадів, що не поїхав. Йому по-людськи стало шкода цю жінку.

– Сідай, далі поїдемо, горемико, – покликав він Сашу з дитиною.

– А мені нікуди, – розгублено відповіла вона.

– До мене. Ніч надворі. Скільки вже можна подорожувати сьогодні.

Поки їхали, Сергій розповів Саші, що має власну ферму. І про те, що в нього теж була дружина. Але вона не витримала випробувань сільським життям і повернулася в місто. Ну й нехай. Насильно милим не будеш. Добре, хоч дітей не встигли завести.

– Я живу на околиці, подалі від людей. І з кожним роком мені це подобається все більше. Поки поживете у мене, а там вирішите, що робити далі.

Саша з донькою гостювали на фермі Сергія вже два тижні. Їм дуже подобалося. Свіже повітря, парне молоко, найсмачніший сир і сметана – що ще потрібно для радості та здоров’я? Саша допомагала Сергію по господарству, щоб не відчувати себе нахлібницею. Вона прибирала в домі, прала, пекла смачнючі пироги. Навчилася замішувати тісто, пекти хліб, робити сир і ароматний сирок.

Петро, як завжди, повернувся додому ввечері п’яним. У хаті було брудно і порожньо. «Коли ж ця кульгава повернеться?» – подумав він.

І тут почув, як до двору під’їхала машина.

– Дивіться, який величезний джип! А колеса які! – тут же обліпили автомобіль сусідські хлопчаки.

З будинків повиходили всі, хто жив поблизу. Дивувалися, хто ж це приїхав, запитували один в одного.

З машини вийшла Саша. Вона була така гарна й упевнена в собі, що це не могло не привернути увагу. І навіть її кульгавість стала тепер менш помітною. А потім із машини вийшов статний чоловік, і вони разом попрямували до хати.

Саша оголосила Петрові, що подала на розлучення, щоб чекав повістку до суду. А також забрала потрібні документи на себе й доньку, які не встигла прихопити минулого разу.

– Дурень ти, Петре. Ось що я тобі скажу. Так, я кульгава, у мене дитина, і ти назвав мене покинутою. Але знайшовся чоловік, який полюбив мене такою. І доньку мою полюбив, як рідну. А ти живи, як знаєш. Бог тобі суддя.