Дарині в соцмережах надійшло повідомлення від жінки з таким самим прізвищем, як у Дарини. 

Вона писала: – Дарино, привіт. Я дружина твого тата. Його не стало, приїжджайте на прощання. 

Далі були дата та адреса.

«Неможе бути!» – Подумала Дарина і набрала номер телефону мами.

– Мамо, батька не стало. Мамо, чого мовчиш? З тобою все добре?

– Ти звідки знаєш? – прийшла в себе мама.

– Мабуть, його друга дружина написала мені. Кличе на прощання. І так смішно назвала його татом. Добре, не «татусь». Таке відчуття, що я маленька дівчинка. Або я улюблена донечка свого батька, – засміялася Дарина.

– Він любив тебе, – сумно відповіла мама.

– Так любив, що кинув мене і за дванадцять років жодного разу не з’явився. А в нього там була інша дочка?

– Це дочка його дружини. Поїдеш на прощання?

– Не знаю. А треба? – запитала Дарина.

– З’їзди, попрощайся. І за мене також. Все, мені ніколи розмовляти, – відповіла мама і відключила телефон.

«А як же, ніколи їй. Плакати пішла, переживати», – подумала Дарина. Їй завжди було шкода маму. Заміж вона так більше не вийшла, все переживала через батька. Дарині було десять років, коли батько повернувся з чергового відрядження і оголосив, що має іншу жінку, тому він подає на розлучення. Мама тоді дуже переживала, плакала, чомусь сподівалася, що батько повернеться. До останнього сподівалася. Дарина вирішила з’їздити на прощання, подумала, що мамі від цього стане легше.

Дарина дивилася на батька і думала, що він дуже змінився. Мабуть, якби зустріла його на вулиці, то не впізнала б. Народу на прощанні було багато. Дарина встала віддалік, щоб розглянути присутніх. Вдову відразу впізнала, видно було, що вона щиро переживає через втрату чоловіка. Поруч із нею дівчина, мабуть дочка, дратується на ридання матері, невдоволено каже їй: «Та заспокійся ти. Люди дивляться».

Потім були поминки, співробітники батька хвалили його як фахівця. Хтось згадував вилазки на природу, хтось розповідав, як батько допомагав усім. Дарина подумала, що мамі, напевно, буде приємно, якщо я щось скажу про батька, і наважилася:

– Я до десяти років була батьковою донькою. Батько брав мене на рибалку, за грибами, ми ходили з ним удвох у походи. Це завжди була пригода. Він навчив мене плавати, кататися велосипедом…

– А-а-а, донечка з’явилася, – зупинила її промову дочка вдови батька. – Ой ой ой! Такий татко гарний був! А нам він життя не давав. Я, бачте, не відповідала його рідній дочці. Не так сиділа, не так писала, не так на ковзанах каталася. Відчепися, мамо! Ти ніколи не бачила в цьому проблеми, тільки я пам’ятаю, що ти теж плакала від нього. Не так скажеш?

– Доню, заспокойся. Про нього зараз або добре або…

– Або правду, мамо! Сподіваюся, ти вже викинула фотографію донечки, яку він почепив над ліжком? Ні? Так, я зараз піду та викину його. Не тримай мене! – Дівчина забрала свою руку з материної, різко встала і пішла.

– Пробач її, Дарино, тато, справді дуже любив тебе. А я любила його, – заплакала вдова.

Дарина їхала додому і думала, що батько, коли вирішив розлучитися з мамою, зробив нещасними п’ятеро людей, включаючи себе самого.