Ірина монотонно водила праскою по дошці для прасування.

По скронях та шиї струменів піт. Спека надвечір трохи спала, зате від праски тягнуло жаром. Залишилося прасувати зовсім небагато одягу, коли задзвонив її мобільний.

Телефон замовк ненадовго і відразу задзвонив знову, діючи на нерви.

Ірина відставила праску, підійшла до столу і взяла слухавку. Вона прочитала ім’я подруги на екрані і дуже здивувалася.

– Таїса, ти чи що?! Що трапилося?! – захвилювалася вона.

– Я. А хто ж іще? Сталося. Збираюся приїхати, тому й дзвоню. Їду у відрядження, а від готелю відмовилася. Вирішила побути у тебе. Приймеш на два дні?

– Ще питаєш. А коли ти приїдеш? – напружилася Ірина, згадавши, що з продуктів у неї тільки найнеобхідніше.

Для себе вона не готувала, обходилася малим.

– Та завтра. Знаю, що несподівано, але все сталося в останню хвилину. Номер поїзда, вагон і час напишу есемескою. Зустрінеш?

– Зустріну, звісно, ​​– пообіцяла Ірина, а сама подумала, що й так часто лікарняні бере, незручно ще й відпрошуватися.

Але подруга заспокоїла, сказала, що приїде ввечері на цілих два дні. Від серця відлягло.

– Ти спеціально не готуйся, бо знаю я тебе. Чекай, скоро наговоримося, – сказала Таїса і поклала слухавку.

Ірина допрасувала білизну, склала її в шафу рівною купкою. Вона була рада почути подругу.

«Таїса розпитуватиме, в душу лізтиме, а я тільки заспокоїлася, прийняла все як є, навіть до самоти звикла. Тепер треба думати, чим нагодувати її. – Ірина кинула погляд на настінний годинник. – Встигну до магазину до закриття, завтра буде ніколи. Треба ж, приїжджає…»

Ірина зазирнула у холодильник. Собі вона готувала мало, та й їсти не хотілося. Вона переодяглася і пішла в магазин, думаючи про подругу.

Вони подружилися одразу, з першого дня, коли у шостому класі серед навчального року до них прийшла нова дівчинка з романтичним і таємничим ім’ям Таїса.

Потім вони разом вступили в один інститут. На третьому курсі Тая закохалася, вискочила заміж і поїхала з чоловіком в інше місто, перевелася до найближчого інституту на заочне відділення.

Спочатку переписувалися, але згодом спілкування звелося до привітань з Новим роком та днем ​​народження. Кожна мала своє життя, турботи, дітей. У Таїси було двоє синів.

Ірина вийшла заміж через рік після закінчення інституту, і одразу завагітніла. Пологи були важкі, більше дітей вона мати не могла. Дочка виросла. Перед закінченням інституту вийшла заміж і поїхала з чоловіком на його батьківщину.

Вибираючи продукти в магазині, Ірина подумала, що не встигне прибрати.

«Та й нічого, хто в мене смітить? Подруга ж приїжджає, а не аби хто…»

Вона ще подумала, чи не сказати подрузі про відрядження чоловіка, його поїздку до дочки? Потім вирішила, що Таїса її добре знає, за дві секунди брехню розкусить. Її не проведеш.

«Одразу побачить, що чоловіком у хаті й не пахне. Та й що приховувати? Не перша і не остання, від кого чоловік пішов до молоденької…»

Ірина задовго до відходу чоловіка зрозуміла, що той має іншу. Став раптом одягатися простіше – у джинси та джемпер, костюми одягав лише на офіційні прийоми та наради. Кросівки раптом купив, почав бігати вранці. Щоправда, вистачило його ненадовго.

Поки з ними жила дочка, обидва вирішили, що нічого не змінюватимуть. Чоловік вдавав, що затримувався на роботі, приходив тільки ночувати. Ірина й сама обтяжувалась його цими приходами.

Приходив ситий, одразу лягав спати. Значить, їв і отримував задоволення в іншому місці.

А коли дочка вийшла заміж і поїхала до чоловіка, нема чого стало дотримуватися умовностей, і вона сама запропонувала йому піти. Акуратно поклала його випрасувані речі в чемодан. Вирішила, що не принесе суперниці радості, що дружина погана, як, мабуть, казав чоловік.

Нехай бачить, дружина була дбайлива. І він сам хай знає, що втрачає. Чи буде інша така сама, невідомо. З віком чоловіки цінують затишок та спокій. Пристрасть, як відомо, минає швидко. Ірина сподівалася, що він скоро одумається і повернеться. Але час минав, а чоловік не повертався.

А потім… Потім у неї випадково, при диспансерному обстеженні виявили важку недугу. Це відвернуло від переживань. Не до образ стало. Процедури, хімія. На кожен плановий огляд йшла переживаючи. Але доки ситуація залишалася стабільною, погіршення не було.

Накочували моменти, коли вона шалено хотіла побачити чоловіка, розповісти йому. І що? Пошкодує, лишиться. Вона щодня бачитиме його і знатиме, що він від іншої приходить. Ні. Жаль – це не кохання.

От і жила сама. Подруг не завела. Гуляла іноді в парку, де зазвичай зустрічала одних і тих самих старих чи матусь з дітьми. Віталися, навіть перекидалися парою слів.

– Гарна погода. Теж погуляти вирішили?

– А де старшенький? У бабусі?

– Щось давно вас не було видно.

Ось і все спілкування.

Наступного дня Ірина прийшла після роботи додому й одразу взялася готувати. Навіть встигла підлогу протерти до поїздки на вокзал. Втомилася, але відпочити було ніколи, подругу треба зустрічати.

Потрібний потяг довго зменшував швидкість, зупиняючись біля платформи. Ірина вдивлялася у вікна, намагаючись побачити подругу. Зрештою, люд повалив із вагонів. Ірина вирішила не бігти до потрібного вагону. У натовпі вона може її пропустити.

– А раптом не впізнаю?! Стільки років не бачилися! – закрався сумнів у серці.

Вона зупинилася біля спуску у підземний перехід. Перед сходами пасажири та зустрічаючі сповільнювалися, можна було встигнути розглянути їх.

І тут Ірина побачила Таю. Вона погладшала і була з розгубленими очима. Тая крутила головою шукаючи подругу. Ірина підняла руку й помахала, привертаючи увагу до себе. Нарешті Тая помітила руку, а потім і Ірину, кинулась до неї через людей.

– Ходімо, – покликала її Ірина.

Ішли вони гулким підземним переходом і навперебій розповідали, як обидві боялися розминутися, чи не впізнати один одного, ставили одні й ті самі питання. Від спеки в автобусі Ірині стало недобре. Дорога здавалася нескінченною. Вдома Ірина лягла на диван. Тая сіла поряд.

– Ти відпочинь. Бачу, ледь на ногах стоїш. Попереджала ж я, щоб ти не метушилася. Дуже смачно пахне. А я поки що душ прийму. Потім поговоримо, – сказала Тая.

І Ірина була їй вдячна.

Тая вийшла з ванної свіжа, ніби й не була в дорозі цілу добу. Дістала з сумки пляшечку ігристого.

Вони посиділи. Ірина не стала приховувати, розповіла, про чоловіка, про недугу, про самотність та страх перед кожним плановим обстеженням…

– Вибач, що не дзвонила довго. Як ти витримала? – Тая обійняла подругу, разом поплакали.

Спати лягли за північ. Ірина не могла довго заснути, розтривожена розмовами. І все ж таки добре, коли можна з кимось поділитися своїми бідами. Від щирого співчуття подруги їй полегшало.

Вранці Ірина поїхала на роботу, залишивши Таї записку та ключі від квартири. Подруга дзвонила, казала, що бігає у справах, прийде пізно. Увечері вони знову розмовляли і не могли наговоритись. Тая ділилася своїми проблемами.

Старший син пішов по стопах батька.

Молодший закінчує школу, цілими днями сидить за комп’ютером, нічим більше не цікавиться.

– Як же ж так, Ірино? Двадцять шість років разом, він уже не молодий… – зітхала Тая.

– Я, напевно, вже тоді слаба була, тільки не знала про це. Втомлювалася часто, нічого не хотіла. Ось він і зацікавився іншою, – відверто сказала Ірина.

– От ти тільки не виправдовуй його! Невже не бачив, не помічав, що з тобою діється? Засліпила пристрасть видно. Залишити тебе в таку хвилину… – обурювалася Тая.

– Та облиш, вже все позаду.

Тая загадково подивилася на Ірину.

– А він ким працює? Де? – почала раптом допитуватися подруга.

Ірина, яка нічого не підозрювала, розповіла.

Наступного дня після роботи Ірина поспішала додому. Вночі Тая мала їхати, а вони й наговоритися до ладу не встигли. Коли ще побачаться?

Тільки-но вона зайшла у квартиру, як Тая одразу запитала, як Ірина почувається.

– Нормально, а що?

– Тоді одягнися красиво, підфарбуйся, ми йдемо в ресторан, – урочисто оголосила подруга.

– Навіщо? Давай краще посидимо вдома.

– Ну вже ні. Я вже замовила столик.

– Добре. Сукню одягну, а фарбуватися не буду. Не люблю я цього, та й нема перед ким красуватися, – погодилася Ірина

– Але сукню одягни. Улюблену, в якій почуваєшся впевнено. Витримаєш? – запитала Тая, трохи знизивши голос.

– Для тебе, звісно.

Вони зайшли в ресторан. Ірина глянула хто сидить за столиком і застигла від несподіванки.

Вона одразу впізнала Сергія! Той змінився, якось знітився, посірів…

Він підвівся їм назустріч, не зводячи очей з Ірини.

– То ви змовилися? – здогадалася вона, зупинившись на півдорозі. – Ось навіщо випитувала, де він працює? До нього їздила? – розсердилася на подругу Ірина.

Вона хотіла піти, але Тая її втримала.

– Заради мене, будь ласка. Вам треба поговорити. Вислухай його.

Ірина подумала і підійшла до столика. Сергій відсунув стілець, запрошуючи сісти. Сам сів навпроти, не зводячи очей з дружини.

Тая сіла поруч із Іриною. Офіціант приніс замовлення.

– Я на свій розсуд замовив. Нічого? Ти виглядаєш стомленою, – сказав він Ірині.

– Це через мене. Вчора проговорили до глибокої ночі. Розливай ігристе, що сидиш? – сказала Тая.

Сергій пожвавішав і став колишнім, а Ірина відчула, як скучила, як рада його бачити.

– Чому ти не сказала, що слаба? – спитав Сергій, розливши по келихах ігристе.

Собі налив води – за кермом.

– А що б це змінило? Чи залишився б зі мною з жалю, до неї бігав би, як і раніше? Я так не могла більше, – відповіла Ірина.

– Пробач мене. Нічого я не помічав. Дякую подрузі, розповіла.

Ірина кинула осуджуючий погляд на Таю. Та лише знизала плечима.

– Я майже одразу зрозумів свою помилку. Зрозумів, що старший за неї на ціле життя. Що пізно розпочинати все спочатку.

– Чому не повернувся? – сухо запитала Ірина.

– А ти б вибачила?

– Я чекала, – трохи повільно, сказала Ірина.

– Не знаю. Думав, не пробачиш…

Повз столик пройшла дівчина в короткому сарафані, що відкривав довгі білі ноги, і в черевиках на товстій підошві. Світле волосся закривало відкриту спину.

– Пам’ятаєш, Іро, як ми поспішали засмагати мало не в березні? Змагалися, у кого засмага темніша і підбори вищі? А ці білі ходять, ніби навмисне від сонця ховаються, – трохи заздрісно сказала Тая.

– Мода така, – байдуже відповіла Ірина.

– Ну, ви тут поговоріть, а мені пора. Треба ще заїхати до Іри по речі, – раптом сказала Тая.

– Як? Вже? Я проведу тебе, – Ірина квапливо встала з-за столу.

– Я машиною, відвезу. Зараз скажу офіціанту, щоб із собою їжу запакував, тобі довго їхати. І без заперечень. – Сергій підвівся і пішов домовлятися.

– Вибач, я не могла дивитися, як ти одна… Він тебе дуже любить. Будь ласка, вислухай його, не жени. Бачиш, йому теж недобре. Живе на дачі в когось… Заради мене.

Біля будинку Ірини Тая швидко вийшла з машини, сказавши, що вдень ще зібрала речі, сама швидко візьме сумку і повернеться.

Ірина зрозуміла, що вона шкодує її.

Вони з Сергієм чекали мовчки. Побачивши Таю, яка вийшла з під’їзду, Сергій кинувся їй допомагати.

– Не розрахувала, подарунків накупила своїм. Нічого, зустрінуть, – весело пояснила Тая, сівши в машину.

На вокзалі прощалися недовго. Потяг уже стояв біля платформи.

– Довези Іру додому. І бережи її, чуєш? А то приїдемо всі разом з моїми, влаштуємо тобі, – жартома казала Тая Сергію.

– Ось і приїжджайте усі разом у відпустку, – запросив Сергій.

– Тримайся, подруго. Я вірю, що все буде добре. І вибач його. Досить уже нарізно жити.Ще не пізно виправити все. У вас скоро онуки будуть. Валя так і не знає? От і добре, – шепотіла Тая, обійнявши Ірину.

Оголосили відправлення поїзда, Тая піднялася у вагон і помахала на прощання. Поїзд смикнувся і повільно рушив, зі свистом набираючи швидкість.

– Йдемо? – запитав Сергій.

– Куди?

– Я відвезу тебе додому.

– А сам повернешся на дачу? – Ірина вперше прямо подивилася на Сергія.

– Гарна у тебе подруга. Все розказала, – посміхнувся він.

– А дача далека від міста?

– Та ні. Подивитися хочеш, як я живу?

– По речі з’їздити. Чого чекати? Чи ти вже передумав? Ти ж Таї обіцяв берегти мене, – Ірина вдивлялася в обличчя Сергія, освітлене яскравими привокзальними ліхтарями.

– Я не передумав, просто подумав…

– І я подумала, – зупинила його Ірина.

Вони їхали мовчки. Місто залишилося позаду, після промзони пішли приватні будинки. Збоку в місячному світлі блищала поверхня води. Сергій зупинив машину.

– Ми приїхали? – захвилювалася Ірина.

– Ні. Подивися, як гарно. Вийдемо? А пам’ятаєш, як ми купалися на світанку? Ми тоді тільки познайомилися. Ти соромилася, що нема з собою купальника. Які ж молоді ми були…

– Пам’ятаю, ти відвертався, щоб не бентежити мене, а я хотіла, щоб ти мене поцілував, – мрійливо промовила Ірина.

– Я теж хотів. Тільки боявся. Вже світає чи ще не стемніло?

– Найкоротші ночі за рік, – зітхнувши, сказала Ірина.

– Ти, правда, хочеш, щоб я повернувся? – Сергій обхопив долонями її тонкі зап’ястя, наче боявся, що вона зникне.

– А ти, правда, хочеш повернутись? Не пошкодуєш? Не захочеш знову свободи? – своєю чергою запитала вона.

У темряві він здавався Ірині тим самим…

– Нагулявся, досить… Аби ти пробачила…

Людина може звикнути до всього, навіть до самотності. Але хто сказав, що це добре?

Добре вдвох зустрічати світанок, викупатися в теплій річці, потім випити міцного чаю і заснути, міцно обійнявшись…