Рита та Дмитро одружилися й переїхали жити до його матері.

Весільне святкування було досить скромним – молодята вирішили не витрачати зібрані кошти на пишну подію чи весільну подорож, а залишити їх на інші потреби.

До весілля вони мешкали окремо: Дмитро – разом із матір’ю, а Рита – у гуртожитку. Її рідний дім був для неї непридатним, оскільки мати полюбляла гуляти й не особливо займалася дочкою.

Батька Рита зовсім не знала.

Мати Дмитра вирішила дати молодим час на те, щоб вони звикли жити разом. Вона взяла відпустку і поїхала до своєї сестри Катерини в село.

Сестринська хата стала для неї місцем відпочинку. Катерина жила сама: чоловік давно пішов із життя, а її сини, хоч і мали сім’ї, рідко приїжджали в гості та навіть не часто телефонували.

Катерина намагалася не ображатися на синів, але все одно була засмучена. Адже рідні могли хоча б іноді телефонувати, щоб дізнатися, чи не потрібна їй допомога.

Проте просити про щось вона не звикла. Те, що могла, робила сама, а коли вже потребувала допомоги, зверталася до сусідів чи до племінника Дмитра, який часто приїжджав раніше, до свого одруження.

– Лідо, сестричко! Яка радість, що ти приїхала! – зраділа Катерина, зустрічаючи її.

Їм удвох завжди було добре. Ще з дитинства вони були нерозлучними, але згодом Ліда переїхала до міста, де вийшла заміж. Катерина залишилася в селі, де й провела більшу частину свого життя.

– Ти тепер будеш тут господарювати, – сказала Ліда. – У мене всього тиждень відпустки. А чому Дмитро не приїхав із дружиною? Могли б і тітку провідати.

– Вони ще звикають до спільного життя, – відповіла Ліда. – Я вирішила дати їм час для себе. Весілля було скромним, та й грошей зараз намагаються заощаджувати.

– Могли б і до мене в село навідатися, – обурилася Катерина. – Не біда, хата велика, місця вистачить. Подзвони їм, нехай приїжджають.

Через день Дмитро та Рита таки приїхали. Катерина була щаслива.

– Яка я рада вас бачити! А мої сини все не їздять. Мабуть, знову свої справи важливіші, – сумно сказала вона.

Риті в селі дуже сподобалося. Вона згадала, як колись гостювала у бабусі. На жаль, та померла, коли Риті було лише 15 років. Відтоді їй доводилося самостійно заробляти й навчатися.

Поки Ліда займалася приготуванням їжі, Дмитро лагодив паркан і дах на сараї, а Рита охоче працювала на городі.

– Облиш ти цей город, Рито, – говорила Катерина. – Я скоро у відпустку піду, сама всім займуся.

– Мені це зовсім не важко, – відповідала Рита. – Люблю працювати на землі, мені це нагадує дитинство.

Відпустка Ліди пролетіла швидко, і гості повернулися до міста. Катерина залишилася сама. Їй стало нудно, і вона вирішила зателефонувати старшому синові.

– Що сталося, мамо?

– Та нічого, – сумно відповіла вона. – Просто хотіла дізнатися, як у вас справи. Може, ви приїдете в гості?

– Нам зараз ніколи, – сухо відповів син.

Катерина подзвонила молодшому, але й він не зміг знайти часу, щоб приїхати.

…Минули роки. Дмитро та Рита купили квартиру, але про тітку не забували. Вони часто навідували її, допомагали по господарству, а згодом привозили своїх дітей, які проводили літо з двома бабусями – Лідою та Катериною.

Сини Катерини так і не змінили своєї поведінки. Старший був зайнятий кар’єрою, а молодший виховував нерідного сина, одружившись із жінкою, яка мала дитину від попереднього шлюбу.

Коли Катерина захворіла, допомога потрібна була терміново. Дмитро з Ритою оплатили їй путівку до санаторію, де вона змогла відпочити й підлікуватися.

Перед смертю Катерина переписала будинок на свою сестру Ліду, бо знала, що сини про неї не подбають.

Після її смерті сини приїхали на поминки, але були обурені, дізнавшись, що будинок їм не дістався.

– Це мамина хата! – заявили вони.

– Можливо, це й так, – відповіла Ліда, – але де ви були всі ці роки, коли вашій матері потрібна була допомога?

Сини поїхали й більше не з’являлися.

Ліда переїхала до будинку сестри, квартиру здавала, а її син із сім’єю часто приїжджали до неї в гості.

Хоч Катерини більше не було, вона залишилася в серцях своїх рідних. Спогади про неї жили в їхніх душах, як теплий і світлий промінь…