Сьогодні українська вишиванка стала не лише символом національної ідентичності, а й елементом культурного спротиву та світового тренду. Та разом із популярністю традиційного одягу навколо нього з’явилося чимало псевдонаукових міфів. Українцям роками розповідають про «сакральні шифри», «таємні коди» та «обереги», які нібито здатні впливати на долю людини. Де в цьому правда, а де – маркетинг, романтизація та вигадані сенсації?

До Дня вишиванки журналісти видання «Київщина 24/7» поспілкувалися з Оксаною Косміною – відомою етнологинею та авторитетною дослідницею українського традиційного строю. В інтерв’ю – про справжню історію вишиванки, комерціалізацію «магічних символів», феномен чорних сорочок і те, чому українцям давно час позбутися шароварних стереотипів.

– Пані Оксано, почнімо з ревізії сьогодення. Чи мають сучасні вишиванки, які ми бачимо на вулицях, бодай щось спільне з автентичними українськими сорочками?

– Тут важливо розуміти, що сучасні вишиті речі дуже різні. Якщо ми говоримо про дизайнерські вироби відомих брендів – це одна історія. Якщо ж ідеться про репліки або сорочки, максимально наближені до традиційних музейних зразків, – зовсім інша.

Сьогодні є багато цікавих сучасних робіт із глибоким культурним бекграундом. Наприклад, колекції, присвячені Лесю Курбасу, Олені Пчілці чи навіть сучасній українській поезії. Тобто це вже не просто «гарна блуза», а річ із певним змістом і культурним контекстом.

Інший напрямок – це відтворення традиційних сорочок із музейних або приватних колекцій. Такі вироби значно ближчі до автентичної української сорочки.

Але ці два напрями не суперечать один одному. І сучасна дизайнерська вишивка, і реконструкції традиційного строю мають право на існування та по-своєму представляють українську культуру сьогодні.

– Інтернет буквально кишить теоріями про «сакральні шифри» та «обереги», які начебто закодовані в кожному стібку. Звідки взялася ця масова мода на містифікацію вишивки?

– Таке дійсно є. Якщо людина сама створює орнамент і вкладає в нього власний сенс – це її право як художника. Але коли починають стверджувати, що це «прадавній символ», який нібито має конкретне магічне значення, – тут уже виникають питання.

Або люди просто не знають історії, або це спосіб дорожче продати річ. Бо покупцеві розповідають: «цей орнамент допоможе вийти заміж», «цей – на щастя», «цей – для здоров’я». Таких історій зараз дуже багато.

Якщо ж звертатися до реальних історичних джерел, то сучасних «сакральних трактувань» там просто немає. У народній традиції орнаменти часто мали дуже прості й побутові назви: «ружі», «павучки», «вишеньки», «жучки». І жінки, які вишивали сорочку, здебільшого саме так їх і сприймали – як декоративні елементи. 

– Коли саме відбувся цей злам, і ми почали шукати містику там, де її немає? Хто запустив цей тренд на «берегинь» та магічні коди?

– Хвиля романтизації «берегинь», «сакральних кодів» і «давніх оберегів» активно поширювалась у 1970-х роках – і робили це переважно не етнографи, а письменники, публіцисти та журналісти.

Людям подобається вірити в магічне. Багатьом хочеться думати, що оберіг «працює», захищає чи навіть впливає на долю. Але проблема в тому, що подібні трактування часто не мають нічого спільного з реальною історією традиційної культури.

– Якщо відкинути містику, чи мали орнаменти хоч якесь прагматичне, чи символічне значення для самих майстринь, які їх вишивали?

– Повністю заперечувати будь-які сенси орнаментів теж не варто. Але йдеться радше про особисте сприйняття майстрині, а не про універсальний «код».

Якщо жінка називала орнамент «ружа», то, очевидно, асоціювала його з квіткою. Якщо бачила у візерунку «павучка» – значить, він їй це нагадував. Але це не означає, що вона сиділа й думала: «Я вишиваю сакрального павука з особливим магічним значенням».

Багато геометричних орнаментів прийшли у вишивку з ткацтва, адже саме там подібні візерунки було найпростіше створювати. Згодом ці мотиви переносили на сорочки та інший одяг, а люди вже по-своєму їх трактували. 

– Ще одне стійке уявлення: українське село минулих століть – це суцільне свято, де люди щодня ходили в розкішних білих вишиванках. Яким був реальний побут?

– Насправді це не так. Вишити сорочку – це величезна праця, яка потребувала часу, ниток і ресурсів. А головним завданням селянської родини було вижити: поле, худоба, господарство.

Саме тому найбагатше оздоблювали саме святкові та весільні сорочки. Натомість буденний одяг був значно простішим – часто майже без вишивки.

Сучасне уявлення про «традиційну вишиванку» значною мірою сформоване музейними колекціями, де збереглися саме найкрасивіші й найпишніше оздоблені речі.

А от буденні сорочки просто не вижили. Їх зношували до дірок, а потім різали на ганчірки чи пелюшки. Тому зараз нам здається, що всі сорочки були дуже багатими, але це не так. 

– Розберімося з кольорами. Сьогодні чорна вишиванка багатьма сприймається насторожено – як символ трауру чи суму. Чи дійсно чорний колір історично означав жалобу?

– Зараз цей міф вже активно руйнується. Якщо говорити про Поділля, де чорного кольору у вишивці дуже багато, то це були якраз святкові й навіть весільні сорочки. Чорні вовняні нитки часто використовували просто тому, що вони були практичними та доступними: їх робили з вовни чорних овець, і такий колір не линяв після прання. Ба більше, традиційна жалоба в українській культурі історично була ближчою до білого кольору, а не чорного. А чорний як колір жалоби – це радше пізніший вплив міської культури. 

– Чому в масовій свідомості вишиванка закріпилася суто як маркер «селянського» одягу? Як розподілялися модні пріоритети між містом і селом?

– Те, що сьогодні називають традиційним українським строєм, справді походить переважно із сільського середовища.

Заможні верстви населення орієнтувалися на європейську моду. У них був багатошаровий дорогий одяг, модні тканини, складні фасони. А селяни носили значно простіший одяг, основою якого залишалася сорочка.

Водночас мода на етнічні мотиви періодично поверталася і в міське середовище – особливо серед творчої інтелігенції. 

– Якщо говорити про часові межі: коли саме вишивка почала з’являтись на українських землях? 

– Масове поширення вишитої селянської сорочки на українських землях можна простежити приблизно з другої половини XVIII століття. До цього одяг теж декорували, але переважно ткацтвом. А вишивка як масове явище в сільському строї активно входить у побут саме тоді. При цьому у вищих верств населення вишитий одяг існував значно раніше – ще в XVI–XVII століттях, зокрема під впливом європейської моди.

– Що б ви порадили українцям, які хочуть глибше зрозуміти власну культуру, але губляться в інформаційному шумі та псевдоісторичних публікаціях?

– Треба працювати з джерелами, читати дослідження, аналізувати й критично мислити. Не просто повторювати красиві міфи, а розуміти, чому щось було саме так.

І, мабуть, саме в цьому – справжня цінність вишиванки: не в «магічних оберегах», а в живій історії людей, які століттями створювали українську культуру своїми руками. 

Читайте також: «Мамо, тут пекло»: три історії українських жінок про материнство під час війни

Фото: з відкритих джерел

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.