Михайло переїхав у свою нову однокімнатну квартиру. Ну що сказати, не колишні хороми, звісно, ​​але для розміну після розлучення найкращого варіанта не знайшлося…

А свою вівчарку довелося забрати з собою. Дружині вона була не потрібна.

Не склалося у них. Красива, самодостатня Ольга вирішила, що їй краще жити одній, а їхній шлюб із безперспективним інженером був помилкою.

І песика вона завжди хотіла позбутися, не любили вони один одного… А коли одружилися три роки тому, він був ще цуценям, відданим і ласкавим.

І ось тепер вони удвох переїхали у цей будинок на сьомий поверх.

І все б добре, але Михайлу скоро в лікарню лягати.

Нічого страшного, просто тиск треба підлікувати… Нерви…

Все це розлучення з поділом майна далося йому нелегко. А серце завжди було його слабким місцем.

Тепер треба розпочинати нове життя у свої неповні сорок років.

У незнайомому районі на околиці міста, у маленькій квартирці та ще й ліфт, як на зло не працює третій день.
Але гуляти з вівчаркою треба, від цього нікуди не дінешся.

Вони спустилися вниз, песик випередив його, як завжди, і стрімголов вилетів з під’їзду.

Тут пролунав обурений крик, і коли Михайло вийшов надвір, побачив жінку, що збирала яблука з землі.

-Ваш пес? – закричала вона. – На повідку таких водити треба! Я аж пакет випустила.

Михайло з вибаченнями допоміг зібрати яблука. Жінка невдоволено глянула на нього і, не промовивши більше ні слова, зникла в під’їзді.

Чоловік сів на лавку і зажурився. Що робити з собачкою він не знав. Колишня дружина категорично відмовилася доглядати його на час його процедур, тому він відтягував їх, хоча лікар наполягав: поки місце є, лягайте, Михайле Івановичу.

І як бути? Не маму ж з далеку викликати? Після прогулянки вони сходили в магазинчик неподалік і знову зайшли у під’їзд.

Михайло тихенько, зупиняючись на кожному поверсі, почав підніматися до себе, постійно покрикуючи до собаки, щоб та не летіла, а слухняно йшла поряд. Це виходило погано…

І тут знову зустріч із тією ж жінкою. Вона вийшла з квартири поверхом нижче і обігнала його, бадьоро біжучи сходами. Мабуть, заходила до когось у гості.

-Чого це ви повзете? Молодий такий, а за собакою не встигаєте. Спортом треба займатись.

-Вас не спитав, – відповів Михайло віддихуючись і почув у відповідь:

-Розумник, теж мені…

Ну, що за люди?! Чому обов’язково треба так безцеремонно поводитися?

Він піднявся нарешті на свій поверх і побачив її – вона заходила у двері навпроти.

Ще й сусідка на майданчику. От же ж везіння!

Песик сидів біля дверей і хитав хвостом. Жінка обернулася, зміряла їх поглядом і сказала:

-Мене Ніна звуть.

-Неймовірно радий, – відповів Михайло і зайшов у квартиру…

…Михайло роззувся, взяв сумку з покупками і пішов на кухню. Він уже почав розбирати її, як раптом у двері подзвонили.

Чоловік нікого не чекав, тому неохоче пішов відкривати.

-І кого це там ще принесло? – бурмотів він дорогою до дверей.

Михайло відкрив двері й оторопів.

На порозі стояла Ніна. Вона тримала миску з якимись кісточками і м’ясними обрізками.

-Ось, вашому собачці принесла. Суп варила. Хороші кісточки. Візьмете?

Михайло розгубився, а жінка вже протиснулася повз нього, а на запах м’яса примчав пес.

Миска відразу опинилась у нього під носом, і він з насолодою почав їсти.

-У мене теж песик був, але нема вже його… З минулого року. Вашому скільки років?

Так вони і розговорились. Хоча великого бажання спілкуватися з безцеремонною сусідкою Михайло не мав.

Але тут його раптом осяяло:

-Послухайте, Ніно. Мені поїхати треба буде днів на п’ять. Не подивитеся за собачкою? Я вже шукав, куди його подіти, але поки що не знайшов. А я вам заплачу.

-Тю! Заплатить він. Не треба заради Бога. Я й так подивлюся. У відрядження їдете, чи як? З такою роботою нема чого собак тримати. А дружина, ж де?

Вона говорила безупинно, і Михайло не міг дочекатися, коли вона вже піде.

Але найголовніше, він прилаштував собаку.

Через три дні питання було вирішено і він зібрався у лікарню, а Ніна прийшла вранці, заявивши, що ключі від квартири їй не потрібні, не звикла вона по чужих кутах нишпорити.

-У мене буде жити. А ти чого такий білий, сусіде? Заслаб? Яке тобі відрядження? В лікарню зібрався, чи як?

-Так, у лікарню. Підлікуватися треба.

Вона поцокала язиком, забрала песика, мішок із кормом і пішла.

Михайло полегшено зітхнув, а в голові майнули дві думки:

-Немає зла без добра, і світ не без добрих людей.

Слава Богу, все виявилося не так погано з ним. Невелика слабість. Все через нерви. Обстежили, призначили процедури, до кінця тижня обіцяли виписати.

Михайло трохи заспокоївся, як раптом почув гучний голос у коридорі:

-Сьома палата де?

І тут у дверях зʼявилася Ніна. Побачивши його, вона підійшла і радісно заявила:

-Ледве знайшла тебе! Ні прізвища не знаю, ні в якій лікарні. Довелося через довідкове шукати. Ось принесла тут тобі…

І вона почала викладати на тумбочку термос, пластиковий контейнер, сік, фрукти.

-Давай поїж, бо вони тебе тут і не погодують. З твоїм песиком все добре, не хвилюйся. Живий здоровий…

Михайло аж розізлився від її натиску, а вона вже простягала йому кухоль з ароматним бульйоном.

-Курячий, зранку зварила. Пий давай…

Годували в лікарні і справді так собі, що вже там. Тому відмовитися від домашнього він був не в змозі.

-А ось котлетки з пюре. Їж.

Михайло, як маленький хлопчик, слухняно пообідав, щиро подякував. Ніна все швидко прибрала, протерла тумбочку вологою серветкою, побажала одужання і помчала.

-Яка дбайлива, – сказав літній сусід по палаті. – Знайома? Гарна жінка, одразу видно. З такою не пропадеш.

-Так, – зауважив Михайло і подумав, що й справді не пропадеш.

Ніна з’явилася у день виписки, привезла його додому на таксі та радісно повідомила, що ліфт вже працює.

-Іди, сусіде, приводь себе в порядок і до мене обідати швиденько. Я там наготувала до твого повернення…

Але за дверима вже радісно гавкав собачка – почув присутність господаря.

Вони обнялися, пес лизнув його своїм теплим, шорстким язиком. І на серці відлягло…

Ніна нагодувала його борщем, запеченою в духовці курочкою та відправила його до себе.

-Я вигуляю собаку і приведу. А ти поки що відпочинь…

Увечері вона знову з’явилася на порозі з пиріжками власного приготування.

Михайлу чомусь стало радісно, ​​чи то від її турботи, чи то від її присутності. Вони сиділи на кухні і розмовляли, як старі друзі.

Виявилося, що чоловіка Ніни не стало. Дітей у них не було, і вона лишилася сама. Друзі є, звісно, ​​але вони родину не замінять. А чоловіка порядного їй і не знайти більше.

-Не красуня, сам бачиш. Та й характер… А всім давай ніжних та лагідних. Чоловіки аби-які мені й самій не потрібні. Адже я читаю багато, співати люблю. Ось послухай…

І вона раптом заспівала. Михайло чекав на все, що завгодно, але тільки не цього. Гарний грудний голос, з переливами, звучав так ніжно, так щемливо, що він заслухався…

Обличчя Ніни трішки порожевіло. Пружне пасмо волосся завитком лежало вздовж щоки, а темні очі зволожилися.

-Та вона ж красуня, – всупереч Ніні подумав Михайло і залюбувався, слухаючи її чергову пісню.

-Ну все, концерт закінчено, – нарешті сказала вона і підвелася. – Піду я. У мене там кран тече, тазик підставила, щоби не затопило, а сантехніка цього не дочекаєшся. Можуть прийти тільки коли я на роботі. Завтра в неділю майстра якогось доведеться шукати.

Вона пішла, а Михайло порився у своїх ще не розпакованих коробках, знайшов набір інструментів, придбаний собі у подарунок на день народження, і сміливо підійшов до сусідських дверей.

Ніна відкрила, подивилася на нього здивовано, а він сказав:

-Я не сантехнік, Ніно, але кран зможу полагодити, якщо не заперечуєш.

Вона не заперечувала… І не заперечує вже п’ятий рік!

Він тепер її коханий чоловік, піклується про неї, а вона любить його так, як уже й не мріяла!

За його здоров’ям стежить, смачно годує, а рано-вранці, коли Ніна біжить вигулювати собачку, на столі Михайла вже чекає гарячий сніданок, приготований чарівними руками його коханої жінки…