Я вже втретє за день з роздратуванням штовхнула телефон на стіл. Внутрішнє невдоволення закипало в мені. Знову це питання: “Як там твоя сестра?”. Наче більше немає нічого важливого в моєму житті, окрім постійного обговорення Тані. Я ж не дитина, щоб не впоратись зі своїми власними стосунками.

Я пішла по кухні, ходила туди-сюди, намагаючись заспокоїтись. Але кожна розмова з мамою лише збільшувала моє роздратування. Її нескінченні спроби знову звести нас з Танею разом, створити з нас “нерозлучних” сестер, як колись було з нею та тіткою Вірою, просто виводили мене з себе. Я зачепила ногою стілець, і він, зі стуком, зсунувся вбік, але це не принесло жодного полегшення.

Через годину я побачила маму на порозі. Я намагалася втримати себе, але роздратування все одно проривалося. Ми мовчки попили чаю, адже вона одразу зрозуміла, що мене краще не зачіпати. Потім дала мені час прийти до тями.

— Мамо, ти ж зовсім не розумієш! — нарешті вирвалася у мене, я підійшла до дивана, де вона сиділа, складаючи руки на колінах. Її очі були сповнені занепокоєння.

— Що трапилось, Іринко? — запитала вона тихо, помічаючи мою роздратованість. Її спокій, її м’який голос тільки більше підсилювали мою злість. Вона завжди була такою спокійною і розсудливою, але ніколи не могла зрозуміти, що я хочу їй сказати.

— Ох, мамо, — я закрила очі й сіла поруч з нею. — Ти ж знаєш, що ми з Танею зовсім не такі, як ви з тіткою Вірою.

Мама кивнула, але я помітила в її очах сумнів. Вона не могла цього прийняти. У її світі все було просто: рідні мають бути нерозлучними, підтримувати одна одну. Це був непорушний закон, і вона не могла зрозуміти, що у нас з Танею може бути зовсім інша ситуація.

— Не треба нас мирити, — я зробила глибокий вдих, намагаючись знайти правильні слова. — Благаю, не роби з цього проблему. Ми не сваримося, ми просто… різні.

— Іринко, — мама дивилась на мене з тією самою тривогою в очах, яка завжди розривала моє серце. — Я просто хочу, щоб ви були ближчі. Щоб підтримували одна одну, як ми з Вірою завжди.

Її слова знову зачепили мене, як гострий ніж. Чому вона не може зрозуміти? Ми з Танею зовсім інші. Кожна з нас має своє життя, свої турботи й переживання.

— Мамо, це неможливо! — вигукнула я різко, і побачила, як мама здригнулася від моїх слів, але я вже не могла зупинитись. — Ми з Танею маємо хороші стосунки, просто ми не будемо такими близькими, як ти хочеш! У мене з колєжанкою Олею набагато кращі стосунки, ніж з сестрою. І це нормально!

Я замовкла на мить, побачивши, як мама повільно опустила очі. Її плечі опустилися, і мені здалося, що мої слова глибоко її поранили. Вона мовчала, обережно гладила свою хусточку пальцями, ніби намагаючись знайти відповідь на те, чого не могла зрозуміти.

Я підійшла ближче і сіла поруч, ніжно взявши її за руку. Відчувала, як серце б’ється швидше.

— Мамо, будь ласка, прийми це, — промовила я тихо, дивлячись їй в очі. — Ми з Танею різні, і це нормально. У нас з нею різні інтереси, різні життя. Ми вже дорослі, ми самі розберемося, як нам жити.

Мама мовчала, не піднявши на мене погляду. І між нами вже була прірва — непомітна, але така реальна. І чим більше я намагалася пояснити, тим глибшою вона ставала.

Я спробувала посміхнутись, але це виглядало скоріше як вимушена усмішка. У серці я вже знала, що ми з сестрою ніколи не будемо такими близькими, як мама хоче. Ми різні, і між нами завжди залишатиметься певна дистанція, різне життя, різні цінності. У неї більше грошей, вона може собі дозволити подорожі та модні речі. А ми з чоловіком живемо від зарплати до зарплати, і тільки мої дитячі гроші допомагають нам зводити кінці з кінцями.

Виховувати двох близнюків — це не так весело, як може здатися. Я навіть не пам’ятаю, коли востаннє купувала собі нову річ. І так в усьому. Для мене діти — це на першому місці, а для Тані — її молодість. Як вона мене підтримала, коли діти хворіли? Ніяк.

Мама, здається, цього так і не зрозуміла. Але що я можу зробити?