– Не варто мені більше виходити заміж, – зітхнувши, сказала матері Софійка. – Невдачлива я. – Працюю важко. Коли вдома, то на городі і в будинку купу справ стараюся переробити, з дітьми більше побути. А якщо в рейсі провідницею, то ти допомагаєш. – Не знаю, – відповіла мати. – Ось виростуть твої діти, і поживеш тоді вже для себе… Софійка була в рейсі, коли в її купе для провідниць зазирнув пасажир. Чоловіки йшли повз і шукали вагон-ресторан. – Не підкажете, а ще далеко до ресторану? – запитав високий блакитноокий чоловік. Не встигла Софійка відповісти йому, як сталося несподіване

Події України

Мати Софійки як тільки не відмовляла дочку від раннього заміжжя.

– Не поспішай ти! Зовсім молода! Що ж тобі так не йметься у двадцять років життя так міняти, доню?!

– Мамо, ну, як ти не розумієш, ми з Сергієм любимо один одного! – палко доводила Софійка.

З очей її були готові піти сльози.

– Ну ніхто вас не розлучає, погуляйте, не поспішайте. Треба дізнатися його краще, ти ж вперше покохала, а в нього за плечима вже розлучення і донька… До того ж він набагато старший за тебе, це не просто, – мати не втрачала надії напоумити доньку.

Але Софійка, балувана з дитинства, єдина ж у сім’ї, звикла отримувати бажане…

Вона вже бачила себе в білій сукні і фаті, і раділа майбутній урочистості.

Мама, звісно ж, мала рацію…

Перший рік сімейного життя Софійка літала як на крилах.

Вона, незважаючи на вагітність, облаштовувала своє гніздечко – затіяла ремонт у двокімнатній квартирі, переселивши маму в хатину у передмісті.

Потім Софійка народила сина, і труднощі материнства лягли на її плечі. Чоловік працював, мало бував вдома. Допомагала лише мама на вихідних.

Дочка чоловіка від першого шлюбу прийшла жити до Софійки.

Стосунки з Мариною склалися теплі.

Софійка стала доброю мачухою, бо мати Марини гульбанила після розлучення з чоловіком і мало дбала про доньку.

– Як же ж важко тобі, моя донечко! – шкодувала Софійку мама. – Своє дитя мале і його Маринка живе у вас… Все б нічого, та Сергій такий скупий: грошей тобі не дає, сам все купує, нічого не дозволяє собі купити. Хіба це нормально?

Софійка мовчала, не було чого заперечити. Їй було важко приймати скупість Сергія, його самозакоханість і твердий характер. І було шкода Марину, бо ж дівчинці вже десять років, а вона не балувана ані гостинцями, ані вбраннями. Хіба що, від бабусь на свята…

Зрештою, шлюб Софійки розпався, втомилася вона від його самозакоханості й жадібності і залишилася сама на руках із п’ятирічним Олексієм і Мариною.

Дівчинка нізащо не хотіла розлучатися з доброю Софійкою.

Два роки Софійка й не думала про чоловіків, працювала провідницею.

Мама переїхала жити до неї, бо дуже любила та шкодувала Софійку й онука, і була ласкава і з Мариною, яка вже вчилася в училищі.

Софійка їздила в рейси, потім відсипалася і відпочивала вдома, радіючи зустрічі із сім’єю.

Про нове заміжжя Софійка і не мріяла, але зустрівся їй колишній однокласник Андрій. Розговорилися, згадали школу, посміялися.

Кілька разів на прохання Андрія вони зустрічалися.

– А я ж був закоханий у тебе в школі, – сказав якось Андрій. – От тільки зізнатися не міг. Довго тебе згадував, навіть розпитував про тебе у знайомих усі ці роки.

– Того й не одружився досі? А я думала, що ти затятий холостяк! – засміялася Софійка.

– Ти мені і зараз подобаєшся, на тобі б я одружився… – Андрій взяв Софійку за руку і з ніжністю подивився їй у вічі.

– У мене син уже в школі, і донька прийомна… Куди тобі таке? Ми – сім’я… – почала було Софійка, але Андрій зупинив її.

– Мені байдуже, я хочу, щоб ти стала моєю дружиною.

– Я вже одного разу поспішила, – відповіла Софійка. – Тому дай мені час подумати.

Вона розповіла матері про пропозицію Андрія.

– Цього разу я відмовляти тебе не буду, доню, – несподівано сказала мати. – У твоєму становищі особливо вибирати не доводиться… Залишатися самою теж погано, ти красуня і в повному розквіті років.

– Мамо, він любить мене, це видно… – відповіла Софійка. – І, здається, не жадібний, цілком нормальний мужик…

…Невелика компанія з найрідніших відзначила реєстрацію шлюбу в кафе обідом із тостами й теплими побажаннями. Весілля Софійка не захотіла.

Ось і знову вона стала заміжньою жінкою. Щоб не тіснитися, вирішено було продати квартиру й будинок. На виручені гроші Софійка з мамою купили просторіший будинок у місті, де всім вистачало кімнат.

Марина вивчилася на вчительку початкової школи й швидко вийшла заміж, переїхавши до чоловіка. Але своєю матір’ю вона, як і раніше, вважала Софійку.

Так і казала:

– У мене дві мами. Одна народила, а інша виховала.

Софійка завжди тепло зустрічала сім’ю Марини, а її синочка вважала своїм онуком.

Софійка вдруге стала мамою. Вона народила доньку Оленку, і чоловік був на сьомому небі від щастя. Але ледве маленька пішла в садочок, як Софійка знову вийшла на роботу – почалися рейси.

Сімейне життя затьмарювали постійні ревнощі чоловіка.

Андрій дедалі більше ставав підозрілим. Софійка легко спілкувалася з людьми, була балакучою, ввічливою. Цього вимагала її професія.

Андрій не міг вибачити їй того, що вона не хоче кидати роботу провідницею, тримає матір при собі для догляду за дітьми.

– Я, звичайно, поважаю тещу, вона чудова господиня і добра жінка, але, я вважаю, що дружина сама повинна завжди бути вдома і не тримати матір за помічницю. Я сумую за тобою, Софійко… – скаржився Андрій.

– Є різні професії, ти знав, коли одружився, ким я працюю. Мені подобається моя робота, вже стаж є, пільги. Треба ще попрацювати. І перестань мене так ревнувати, – заперечувала Софійка.

Однак Андрій був дуже ревнивий, він вічно дзвонив Софійці, став гульбанити і одного разу вони дуже сильно посварилися. Чоловік наговорив такого, що Софія оторопіла… Галасував…

І вона не вибачила…

Подала на розлучення, як чоловік не намагався виправдатися.

– Напевно, не варто мені більше виходити заміж. Невдачлива я, – зітхнувши, сказала матері Софійка. – Працюю важко, коли вдома – на городі, вдома купу справ намагаюся переробити, з дітьми більше побути, а якщо в рейсі – ти допомагаєш. Та й дітки цілком самостійними ростуть.

– Не знаю, – відповіла мати, обіймаючи Софійку, – ось виростуть твої діти, і поживеш тоді для себе.

– То це я вже на пенсії буду! – засміялася Софійка. – І що значить жити для себе, коли діти, а потім онуки підуть?

– Не зарікайся! – мати поцілувала Софійку. – Бо ж ти така красуня. І характер є. Тримайся, дочко. А жіноче щастя, справжнє кохання кожній хочеться знайти. Хоч би навіть і до пенсії…

…Софійка була в рейсі, коли в її відкрите купе провідниць зазирнув пасажир. Чоловіки йшли повз і шукали вагон-ресторан.

– Не підкажете, а ще далеко до ресторану? – запитав високий блакитноокий чоловік.

На вигляд йому було близько п’ятдесяти, але навіть легка сивина не старила його, а навпаки, надавала мужності.

Не встигла Софійка відповісти йому, як сталося несподіване.

Він зайшов у її маленьке купе і не зводячи з неї очей, оголосив своїм товаришам:

– Я наздожену, я потім підійду! Я, здається, знайшов свою дружину…

Софійка бачила подібне у дорозі. Вона помітила, що чоловік трохи веселий, не стала йому виказувати, а тільки тактовно після недовгої розмови випровадила за двері.

– Не можна нам сюди сторонніх пускати. Розумієте? Я бачу вашу доброту, але не підводьте мене, будь ласка. Я дорожу своєю роботою, і не хочу бути звільненою.

Але Олександр був настільки захоплений Софійкою, що став постійно приходити до неї у вагон і буквально не давав проходу. Він благав дати її номер телефону.

Щоб він відстав, Софійка написала йому свій номер на папірці, але невірною була лише одна остання цифра.

Так Софійка робила, коли особливо настирливі залицяльники чіплялися до неї в поїзді.

Але цього разу не вийшло. Сашко відразу зателефонував і зрозумів маневр провідниці.

Зрештою він узяв номер телефону Софійки у її колежанки-провідниці із сусіднього вагона.

Розлучаючись, він вручив Софійки казна-звідки здобутий букет хризантем, і заявив, що обов’язково приїде до неї в гості.

За останні години їхніх спільних розмов і чаювання він встиг розповісти Софійки всю свою долю.

Він все життя прожив із однією коханою дружиною й сином. Вони були дружною родиною.

Але дорослий син, який уже працював, заслаб і його не стало півтора роки тому.

Подружжя дуже горювало. Дружина була слаба, а вісім місяців тому й зовсім злягла і її теж не стало.

Софійка співпереживала Олександру. Вона бачила в його очах і невтішне горе, і якесь прагнення вижити в цьому вихорі похмурих подій…

Зараз Сашко їхав на заробітки.

– Приїжджай, – тільки й прошепотіла йому Софійка, коли він, виходячи з поїзда, поцілував її.

– Звісно приїду, є сенс… – сказав він. – А ти тільки чекай. Мені здається, що я тебе знаю сто років. І ти будеш моєю, Софійко…

Софійка витирала сльози і нічого не розуміла. Як міг пом’якшити її серце цей красень? Вона ніколи не відкривала душу пасажирам.

Так, вислуховувати і навіть втішати доводилося, але щоб самій закохатися за кілька годин поїздки в цього навіженого і такого щирого Сашка?

…Час ішов. Вона почала отримувати від нього повідомлення. По можливості він дзвонив. Їхні розмови були потрібні йому як повітря, і вона розуміла, що він любить її.

– Як таке можливо, мамо?! Я знову закохана, і не хочу повірити в це… Боже, невже знову на ті ж граблі, втретє?!

– Тільки б він повернувся, – задумливо відповіла мати. – А там буде видно. Час покаже…

І Сашко приїхав. Він прийшов з великим букетом яскраво-червоних троянд і подарунками для всіх: і мамі, і Олексію, і Оленці, і навіть для сім’ї Марини були гостинці.

Сашко водив Софійку в ресторан, танцював з нею, і на третій день їх побачень сказав взяти паспорт, а потім завів її в ЗАГС, де їх одразу ж розписали.

Сашко поїхав ще раз заробити грошей і закінчити із заробітками.

Минули місяці очікування їх зустрічі…

Софійка була як уві сні. Вона чекала й любила.

І ось він знову з’явився на порозі будинку!

Діти її прийняли Сашка як рідного, настільки він був легким, привабливим і життєрадісним.

Навіть син Марини біг назустріч до Сашка і обіймав його, називаючи дідусем.

– Треба ж, – дивувалися Марина і Софійка. – До рідного діда Сергія так не біжить, як до Сашка.

– Тому що Сергій, як був скнарою, так і залишився, а Сашко – відкрита душа, завжди з подарунками і обіймає всіх, – витерла очі мати Софійки. – Ох, часи непрості, любі мої…

Вона підійшла до Сашка й Софійки, які тепер так і трималися поруч.

– Бережіть себе, і дорожіть кожним світлим днем, мої любі, особливо ти бережи себе, Сашко. Ми всі любимо тебе.

Невдовзі Сашко повіз Софійку до своїх рідних. Вони поїхали в гості до його батьків, сестри й брата.

І там ласкаво їх прийняли. Бачачи, як трепетно рідня та друзі Сашка поставилися до їхнього шлюбу, Софійка ще раз переконалася, що її новий чоловік шанована і порядна людина, і що їй пощастило зустріти такого супутника життя.

– Все-таки, моя клопітка робота піднесла мені подарунок – зустріч із тобою, – сказала вона чоловікові, коли вони поверталися з відпустки додому.

– Я радий, що ми разом… Але ж один період я навіть не хотів жити, бо втратив сім’ю… – зізнався Сашко. – А коли зустрів тебе, то як блискавка пройшла: ось вона, моя соломинка, яка втримає ще мене на цьому світі…

Софійка нахилилася до чоловіка й поцілувала його:

– Я виходжу на пенсію, досить мені їздити, втомилася. Хочу бути з тобою, з дітьми, і взагалі почати жити для вас… І мені від цієї думки тепло стає.

– Нарешті, я одразу просив тебе осісти вдома. Усіх грошей не заробиш, я вже працюю тут. Цього достатньо, – обійняв її Сашко.

Тепер і Сашко працює у місті, неподалік від дому. Софійка керує господарством, береже маму, не даючи їй хапатися, як раніше за справи, і всім приділяє увагу.

Сім’я живе дружно, а Сашко наче й був тут все життя. Милується все Софійкою.

І вона душі не чує у своєму коханому чоловікові.

Мабуть це була доля…

Залишити відповідь