– Мамо, вгадай, що в мене в руці? – Микита сховав руки за спину. Він заїхав до матері після роботи, щоб потішити її.

— Не знаю, — розвела руками Ольга Федорівна. — У тебе там може бути все, що завгодно.

— Подумай… Пам’ятаєш, ти хотіла в санаторій?

– Так! — матір навіть зстигла. Невже син вирішив порадувати матусю і зайнятися підтримкою її здоров’я?!

– Ось! Це навіть краще ніж якийсь санаторій в області! — Син потряс у повітрі трьома квитками.

– Не зрозуміла. Що це таке? – Здивувалася мати, вивчаючи один з них, який віддав їй Микита.

– Мамо, ну ти що?! Написано ж! – хмикнув син. — Ми їдемо з Танею на море. На два тижні. Ти їдеш із нами. Я ж знаю – ти хотіла саме цього! Виїзд за три дні.

— Як це? Я навіть не планувала, — схаменулась Ольга Федорівна. Вона збиралася в санаторій, хоч і власним коштом… Їй треба було поправити здоровʼя.

– А що тобі планувати? Ти не працюєш, пенсію отримаєш якраз перед від’їздом. Котів у тебе немає, квітів на підвіконні теж. Переживати нема про кого. Халат кинула в сумку і поїхала, — посміхнувся Микита.

— А де ми там будемо жити? У готелі? Чи все-таки у санаторії? Дорого, мабуть? – переживала мати. Вона давно нікуди не вибиралася з дому.

— Здався всім цей готель! А вже санаторій взагалі для літніх людей! — пирхнув син. – Ні. Ми взимку ще будиночок забронювали неподалік моря. А в санаторії до порядку прив’язаний будеш — бігом на обід, бігом на вечерю. Не прийдеш – гроші на вітер. Ні, ми хочемо ні від чого не залежати. Самі собі господарі, захотіли – пішли, захотіли – прийшли.

Син пішов, залишивши Ольгу Федоровну у змішаних почуттях. З одного боку їй давно хотілося на морі. Сто років не було. З іншого боку, вона ніколи не відпочивала із сім’єю сина. Начебто і непогано вона з невісткою спілкувалася, але вони й бачилися кілька разів на місяць. А хто знає, як воно там все буде, адже їм доведеться жити пліч-о-пліч…

Три дні пролетіли у зборах непомітно. Ольга Федорівна купила собі новий купальник, сарафан, босоніжки. Дістала літній капелюх, куплений колись.

Настав день від’їзду. З ранку зателефонував син:

— Мамо, ти зможеш сама дістатися вокзалу? Бо нам такий гак робити, щоб за тобою заїхати. У копієчку влетить.

— Невже на таксі від вас до мене далі, ніж автобусом? — здивувалася Ольга Федорівна. Коли синові треба, він приїжджав у будь-який час дня та ночі, нічого його не зупиняло. Але сперечатися вона не стала. Нема чого розпочинати подорож зі сварок. — Ну гаразд, дістануся, звичайно.

На вокзалі вона ледве знайшла Микиту та Тетяну. Вони сиділи у кафе і навіть не подумали зустріти її біля входу.

– Микито, ну що ж ти мене не зустрів? Я на вокзалі востаннє була років двадцять тому, — засмутилася Ольга Федорівна.

— Ну не заблукала ж, — відмахнувся син, — адже не в лісі.

— Здрастуйте, Ольга Федорівно, — невістка оглянула свекруху з ніг до голови і кивнула на чемодан. — А що ви там набрали? Наче на місяць зібралися.

– Нічого зайвого. Що зазвичай на відпочинок беруть, те й взяла, — знизала плечима свекруха. Тетяна лише пирхнула.

Курортне місто зустріло відпочиваючих спекою. Трійця без пригод дісталася знятого житла. Будиночок виявився дуже затишним. І до моря недалеко. Ользі Федорівні виділили невелику кімнату з усім необхідним.

— Треба ж тут навіть кухня є! – Здивувалася вона. На кухні була плита, холодильник, мікрохвильова піч. Загалом все для комфортного проживання.

— Ми й брали будинок із кухнею, — підтакнув Микита, підморгнувши дружині. — Гаразд, мамо, ми на пляж з Танею. Зганяємо на розвідку. А ти приготуй чогось пожувати. Усі з дороги, зголодніли.

– Е-е-е, синку, а де ж я продукти візьму? — оторопіла від такої заяви Ольга Федорівна.

— Ну, це ми теж передбачили, — Микита підвів матір до вікна і вказав пальцем на магазин, що виднівся і засміявся. — Ніби й не виїжджала нікуди. Так?

— Ольга Федорівна, посуд тут, — невістка відкрила одну з шафок і показала свекрусі гірку каструль та сковорідок.

Молодь швидко зібралася, і вже за п’ять хвилин у хаті стало тихо. Ольга зітхнула та пішла за продуктами.

Через півгодини, повернувшись із магазину, вона взялася за приготування їжі. До повернення сина та невістки все було готове.

– Ух ти! Як тут пахне! Як вдома! — задоволено потирав руки син. — А ми такі голодні з Танею.

— Ну, як там, на морі? — дивлячись на те, як молоді уплітають друге, поцікавилася Ольга Федорівна.

— Море як море, нічого особливого, — відповіла Тетяна. — Купа народу, яблуку нема де впасти.

Свекруха засміялася. Все-таки хотілося самій побачити все та почути. Вона навіть купила б качан кукурудзи і з задоволенням з’їла б його, натерши сіллю.

— Треба, напевно, з самого ранку йти, щоб зайняти місце, — припустила Ольга Федорівна, — поки народу ще не багато.

Тетяна та Микита переглянулися, але промовчали.

На ранок Ольга Федоровна встала раніше за всіх, приготувала нехитрий сніданок з продуктів, що залишилися, поставила кип’ятити чайник і пішла збиратися на пляж. Вона вже склала великий рушник, дістала капелюх і сонячні окуляри, як у кімнату зазирнув Микита.

– А ти куди? — здивовано спитав він.

– Як куди? На пляж! — не менш здивовано відповіла мати.

— А обід хто готуватиме? Ми зараз все доїмо, а повернемось і що?

— Синку, адже я приїхала не біля плити стояти, а відпочити, — Ольга Федорівна навіть розгубилася.

— А від чого ти втомилася? Ти ж на пенсії. Не працюєш. Внуків у тебе поки немає, так що з ними теж не возишся. Ми ось втомилися! — роздратовано вимовляв син матері. – Весь рік робота, робота і тут ще біля плити стояти? А відпочивати коли?

— Микита, я трохи побуду на пляжі і потім приготую, — виправдовувалася Ольга. — Раптом погода зіпсується?

— Тут завжди хороша погода. Ось приготуєш усе, тоді й іди на своє море, — наче наказав їй син.

«Може він правий? Чого я там не бачила на цьому пляжі? А діти втомились. Робота у них нервова, відпочивати треба», — думала вона, прибираючи приготовану пляжну сумку з очей геть. — Та й шкідливо в моєму віці вже під сонцем валятися.

Підчистивши сніданок, син із невісткою пішли на пляж, а Ольга Федорівна до знайомого магазину. Купила продуктів. Пенсія танула на очах.

— Ще кілька таких походів і матиму негативний баланс на карті, — вона похитала головою, глянувши на решту. — Треба грошей хоч на продукти попросити.

Микита та Тетяна повернулися з пляжу, як за розкладом — на обід. В Ольги, правда, знову вже було все готове, тож голодним ніхто не залишився.

— Оце я наївся! – поплескав себе по пузу син. — Таню, може, ввечері на набережну?

— Звичайно, — підтвердила дружина, — не сидіти ж удома!

— Я теж піду, мабуть, — Ольга Федорівна прибрала порожні брудні тарілки в раковину.

— Ну, здрастуйте! — витріщився на неї Микита. — А вечерю хто готуватиме? Після такої прогулянки завжди їсти хочеться.

— То може в кафе сходимо, там повечеряємо? Щось не хочеться мені цілий день біля плити стояти, — запропонувала Ольга Федорівна.

Син із невісткою переглянулися.

– Гарна ідея! — Тетяна зраділа. — Тут недалеко пристойний заклад. Кажуть — шашлики там чудові!

Утрьох вони сходили на набережну. Подивилися на роботи вуличних художників, послухали музикантів та пішли до кафе.

Шашлики і справді, були там чудові. Вечеря пройшла спокійно. Коли принесли рахунок, Микита передав його матері під її здивований погляд.

— То ж ви нас запросили в кафе, ви й рахунок оплачуйте. Ваша ідея була, — нітрохи не бентежачись, сказала свекрусі Тетяна. Ользі не було чим крити, і вона розплатилася. Щоправда, прикладаючи картку до терміналу оплати, вона відчула, як у неї піднімається тиск.

— Синку, до речі, ви мені на продукти хоч грошей дайте, — згадала, про що хотіла попросити його Ольга.

– Ха, ну ти, мамо, даєш! — Микита щиро здивувався, що мати не розуміє елементарних речей. — Ми купили тобі квитки, кімнату в будинку сплатили, то ще й за їжу повинні платити самі? Ну, ти добре влаштувалася!

Тетяна мовчала, але з її вигляду було зрозуміло, що вона повністю поділяє обурення чоловіка.

Ольгу, наче обкотили відром холодної води, так вона почувала себе. Не очікувала, що її візьмуть із собою на роль куховарки та обслуговуючого персоналу.

Так, вона на пенсії, але вона її запрацювала своєю працею, виховуючи та піднімаючи сина одна. Адже його тато пішов, щойно дізнався, що стане батьком.

Вислухавши претензії сина та мовчазну підтримку дружини, Ольга Федорівна зачинилася у своїй кімнаті. Їй ще ніколи не було так погано. Вона лягла на ліжко і відвернулася до стіни. Сльози котилися щоками, капали на подушку, залишаючи на ній мокрі плями.

«Вихувала невдячного зухвалця», — розлютилася вона, прокручуючи в голові розмову за столом. — «Ну, ні, не для того я приїхала сюди, щоб біля плити куховаркою стояти і сльози лити. Діточки знахабніли, я теж знахабнію!»

Вранці, зачекавши, коли син з невісткою підуть, Ольга дістала нову сукню, босоніжки, одягла капелюх та окуляри.

— М-да, бліда звісно, — критично оглянула вона себе в дзеркало. — Натомість подумають, що місцева. Це їм ніколи пляжами ходити. Ех, шкода, що сезон зараз, місць, мабуть, уже нема ніде.

Ольга вийшла з дому і пішла вулицею, роздивляючись будинки. На всіх парканах, хвіртках та дверях висіли оголошення: «Місць немає!». Вона вже зневірилася, як з дверей одного будинку вийшла молода засмагла дівчина з валізою.

– Вибачте, що так вийшло! — казала вона жінці, що вийшла слідом. — Я не думала, що мене терміново викличуть на роботу. Жаль, ще тиждень могла б відпочивати. І вам зараз, де на тиждень відпочиваючого знайти? Підвела вас.

Ольга мало не підстрибнула від радості.

— Вибачте, я могла б зняти на тиждень кімнату, якщо це не дуже дорого, — звернулася вона до господині.

– Я вам із задоволенням здам! Аби кімната не пустувала, — зраділа та.

Всі залишилися задоволені, що так успішно все вийшло. Ольга відразу повернулася в кімнату, зібрала свої речі і, залишивши записку: «Поїхала додому. Дякую за “відпочинок”!» і заселилася у нове житло.

Кімната була нітрохи не гірша за ту, де вона жила, а пляж ще ближче.

Хазяйка здавала ще кілька кімнат відпочиваючим. В одній із них жив чоловік. Він одразу помітив нову даму.

— Я можу здатися вам надто настирливим і безцеремонним, але чи не складете ви мені компанію на час, поки ми тут? Не люблю самотність, хоч і маю відпочивати один. Нічого такого, все пристойно! Прогулянки містом, екскурсії, пляж. Можна у кафе біля моря відвідати. Мене, до речі, звуть Віктор. А вас Ольга? Я підслухав, — Віктор засміявся. — Ну, погоджуйтесь!

І вона погодилась. Віктор виявився приємним у спілкуванні, з гарним почуттям гумору, легким на підйом, чоловіком одних років із Ольгою, вдівцем, заможним та щедрим. Працюючи у місті від, він любив частину відпустки проводити на півдні. Але не в санаторіях чи готелях, а в таких приватних будинках, знімаючи кімнату.

— Терпіти не можу санаторії. Хоч і не люблю самотність, але мене дратують ці мурашники, пояснив він свій вибір.

Ольга та Віктор побували скрізь, де тільки могли. Екскурсії і теплохідні, і автобусні, і піші. На пляж вони ходили з ранку, доки не було спеки. У Ольги з’явилася гарна рівна легка засмага. Вона ніби помолодшала на кілька років.

Усі ті дні, що вона провела без сина та його дружини, молоді обривали їй телефон. Одного разу Ольга Федорівна взяла слухавку, але почувши звинувачення у тому, що зіпсувала їм відпустку, більше слухавку не брала і взагалі відключила телефон.

Тетяні самій довелося стати до плити і готувати сніданок, обід та вечерю. Вони з Микитою мало не розлучилися, адже він йшов на пляж один, залишаючи дружину куховаркою.

— Мені що, на тебе весь день дивитися, як ти тут каструлями гримиш? – огризнувся він, коли Тетяна пред’явила йому свої претензії. У результаті вони вирішили вечеряти в кафе, снідати вдома, а обід пропускали.

Додому Микита та Тетяна поверталися злі та незадоволені. Адже ще в кафе вони спустили ще більше грошей, ніж могли б витратити, купивши напівпансіонат на базі відпочинку або санаторії. А головне: вони ледве стрималися, коли на вокзалі в день відʼїзду вони побачили Ольгу Федорівну, засмаглу, посвіжілу, і щасливу, під ручку з імпозантним чоловіком, який проводжав її.

– Олю, можна я приїду до вас? — раптом спитав Віктор, узявши її за руки. — Нічого такого, нічого поганого! Екскурсії, прогулянки, кафе чи ресторан.

Вони обидва розсміялися, він поцілував Ольгу в щоку, і вона пройшла на посадку повз сина і невістку, що стояли з розкритими ротами

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Джерело