Сьогодні Оля помітила на ринку черешню. Та не просто черешню, а справжню ЧЕРЕШНЮ. Оля такої великої ніколи не бачила.

– Можна спробувати? – не втрималася вона.

– Пробуй, – махнув рукою кароокий продавець. Його очі були схожі на ці темні блискучі ягоди.

Оля спробувала і застигла від насолоди. І їй чомусь дуже захотілося купити цієї черешні для бабусі. Ганна Борисівна її завжди любила, а тут така… Дівчина полізла в гаманець, витягла звідти сто гривень, що залишилися, і простягла продавцю.

– Ось. Наскільки вистачить.

Він уважно подивився. І поклав на терези пакет із черешнею. Потім усміхнувся і додав до того, що там уже було щедру жменю майже стільки ж.

– Їж на здоров’я!

– Дякую. – розгубилася вона. – Я не собі, я бабусі.

– І бабусі на здоров’я. Нехай довго живе.

“Ой, нехай. Нехай бабуся живе довго-довго”. – Думала Оля, поспішаючи до бабусиного будинку.

– Оля, а ти чого сьогодні? Я не чекала.

Бабуся заметушилася в маленькому коридорі, дістаючи капці. А потім сиділа на кухні, торкаючи сухенькими вузлуватими пальцями великі ягоди і по-дитячому дивуючись.

– Це ж треба! Та хіба буває така велика. Навіть їсти шкода. А солодка!

І Оля раділа її радості. І тому що змогла здивувати бабусю. Зазвичай бувало навпаки.

Бабуся з дитинства вміла викликати у внучки захоплення. Тільки для Олі варила вона запашне малинове варення з дивовижно смачними пінками, для неї могла змайструвати з обрізків тканини маленьку милу лялечку, для своєї Олі в одну з булочок завжди додавала щедру жменю темних солодких родзинок. Такий був сюрприз.

Вона і зараз намагалася побалувати чимось Олю. І неважливо, що погано бачила, руки були ніби не свої. Оля хвалила підгорілий пиріг, притискала до обличчя криво зв’язаний шарф і цілувала бабусю в зморшкувату щоку.

– Щаслива ти, Оля. – зітхнула якось подруга Віра. І голос її здригнувся. – А я так мріяла, щоб моя мама хоч раз у житті зробила щось спеціально для мене. Бабусі в мене немає, не стало її давно.

– Ти що, Віро. – здивувалася Оля. – Мені завжди здавалося, що тітка Надя тебе дуже любить. Пам’ятаєш, як вона одягала тебе? Усі дівчата заздрили.

– Одягала. – сумно посміхнулася подруга. – Тільки не для мене вона це робила. Для себе. Щоб всі говорили, он, мовляв, як добре у Наді донька одягнена. Адже в мене, Олю, в дитинстві жодного дня народження мого не було. Ти не пам’ятаєш, ми з тобою згодом познайомилися. На всі свята за стіл сідали лише мамині гості. Мені дівчат запрошувати не дозволялося. Тільки торбинку з цукерками до школи. Цукерки завжди були дорогі, щоб краще, ніж в інших. І подарунки вона дарувала лише ті, що вважала корисними та практичними.

– Віро, як же так. Я нічого не знала.

– А я нікому ніколи про це не говорила. Я й на економічний вступила, бо мама хотіла. А мріяла стати стюардесою.

* * * * *

– Бабусю, мені так Віру стало шкода. Я мало не заплакала. – розповідала зараз Оля бабусі. – Пам’ятаєш, як ти мені кошеня подарувала? Коли мама з татом проти були. Сказала: “Подарунок має бути дивом, радістю, мрією. Інакше це не подарунок”. Вони спершу сердилися, а потім і самі полюбили його. А я була така щаслива!

Бабуся задумливо перебирала великі ягоди та уважно слухала.

– Гірко це, Олю. Мама її, може, й старалася для доньки, а зрозуміти, що Вірі насправді було важливо, не змогла. От і живе дівчинка з образою у душі. Людині, якій радість не дарували, найважче на неї щедрим бути. Жаль, якщо в неї душа зачерствіє. А ти знаєш, що твоя подруга любить?

– Знаю. – усміхнулася Оля. – Віра яблука обожнює. Білий налив. Тільки дістати їх зараз важко. Майже не продають. І вірші. Особливо Франка. Я для неї навіть нещодавно збірку купила українських поетів. Тільки от віддати ніяк не виходить.

– А давай, Олю, ми Віру в гості покличемо. Ось у вихідний і приходьте до мене разом з нею.

– Давай. – зраділа внучка.

Оля з Вірою зустрілися у дворі.

– Я так давно не бачила твою бабусю. – зніяковіло сказала подруга. – Але рада, що вона мене запросила. Правда!

– Доброго дня, мої хороші. Віро, ти стала справжньою красунею!

– Дякую, Ганно Борисівно. А ви залишилися справжньою красунею. Мені здається, ви не змінилися за ці роки.

– Скажеш також! – засміялася бабуся. – Постаріла я, Віро. Сама знаю, хоч і приємно слухати компліменти. Ну, дівчатка, мийте руки і за стіл.

– Яблучна шарлотка! – вигукнула Віра. – Моя улюблена.

– Знаю, що любиш, от і спекла для гості, тобі.

– Для мене? – Віра торкнулася худенької руки Ганни Борисівни. – Спеціально?

– Спеціально. – усміхнулася бабуся. – І ось ще.

Вона поставила на стіл маленький кошик. Серед яблук у ній сиділа маленька лялька.

– Це теж тобі, Віро.

Віра притиснула ляльку до губ, очі дівчини зволожилися і вона прошепотіла:

– Яблуками пахне. Це ж Білий налив, справжній. Ганно Борисівно, звідки ви…

– Моя приятелька, Соня, справжній Симиренко у спідниці. – пожартувала Ганна Борисівна. – Правда, зараз ще рано, тому стиглих яблук поки що зовсім небагато. Але так, це справжній Білий налив. Перший. Оля сказала, що ти любиш.

– Ганно Борисівно, Оля, навіщо? Ви спеціально для мене шукали, їздили… І ця лялечка… Ви Олі такі робили раніше.

– Олі робила, і тобі зробила, на удачу. Адже я, Віро, вже мало, що можу тепер.

– Це найкращий подарунок! – Віра дбайливо посадила ляльку назад у кошик. – Тому що він для мене. Ой, я ж зовсім забула!

Вона вийшла в коридор і повернулася з важким паперовим пакетом у руках.

– Ганно Борисівно, а це вам. Оля колись давно казала, що ви любите… Я сьогодні побачила і не змогла втриматися. Захотілося порадувати вас.

Віра, соромлячись, опустила пакунок на стіл. Він нахилився, і на білу скатертину викотилося кілька ягід великої стиглої черешні.