Хлопчисько біг, як ошпарений, по вестибюлю притулку для тварин і кричав що є сили:

– Хто-небудь! Допоможіть! Пес помирає!

До нього вийшла молода приємна дівчина Настя і почала віддавати чіткі команди:

– Тихіше, сонечко, не кричи так. Ну-бо, хто в тебе там? Неси сюди. Клади на стіл. Ой, бідолашний, хто ж тебе так? Зараз, потерпи, я лікаря покличу. Схоже, лапа зламана і рану зашивати треба. Де ти знайшов собаку? Як його звати?

На брудній підстилці на боці лежав і важко дихав виснажений худющий рудий пес із білими підпалами. На нього неможливо було дивитися без сліз. Рвана рана на животі, лапа вивернута, вухо роздерте.

Хлопчик плакав і тараторив:

– Я його в канаві знайшов, біля сміттєвого бака. Ледве витягнув. Мене звати Ваня, а його – не знаю. Ви його врятуєте? Подивіться, він же плаче, скавучить, йому так боляче!

На шум вийшов літній лікар в окулярах, тяжко зітхнув і сказав:

– Ще один бідолаха. Боже, які ж жорстокі люди! Видно, що не один день тварина так мучилася. Настю, неси в операційну, будемо рятувати. Готуй усе. А ти, хлопче, молодець, такими героями треба пишатися, не пройшов повз, допоміг бідній тварині. Не плач, думаю, врятуємо пса. Чекай у коридорі.

Досвідчений лікар швидко обробив рану, наклав шви і гіпс на лапу, підлатав вухо:

– Ну все, впоралися, виявилося, все не так страшно. Але зневоднення та виснаження дуже сильні. Потрібно поставити крапельницю і проколоти антибіотики. Собака хай спить, а ти йди, Настенько, хлопчика заспокой. От тільки що далі робити з псом? Він уже віку поважного, бездомний, важко буде йому новий дім знайти. Ну нічого, у нас у теплі, під наглядом йому все одно буде краще, ніж на вулиці, і безпечніше. Розберемося.

Настя вийшла з операційної, хлопчик сидів у куточку на лавці й увесь тремтів, побачив дівчину і кинувся до неї:

– Ну як там Дружок? Це я йому щойно ім’я придумав. Він вижив? Можна мені до нього? Будь ласка!

Настя усміхнулася, потріпала хлопчика по волоссю:

– Не хвилюйся, Микола Іванович зробив усе як треба, і він обов’язково одужає. Ну ходімо, побудеш трохи поруч із ним. Тварини дуже відчувають підтримку, тепло рук, тоді й одужують швидше.

Ваня сидів поруч зі сплячим псом, гладив його по брудній шерсті, чухав за вухом і шепотів:

– Одужуй, Дружок, будь ласка! Ти не думай, я тебе не покину. Обов’язково маму вмовлю і заберу тебе до нас додому. Вона, звісно, спершу мене насварить, а потім точно дозволить, мамка в мене добра. Я нікому більше не дам тебе скривдити. Будемо з тобою в парку гуляти. Я тебе командам навчу… Можна я завтра прийду Дружка провідати? Йому вже можна буде їсти? Що йому принести?

Настя ледь стримувала сльози – у наш жорстокий час таке добре дитяче серце велика рідкість. Вона відповіла:

– Звісно, приходь хоч щодня. Ми тільки раді будемо. У нас багато підопічних, усім потрібна увага й ласка. А що Дружку принести, ми зараз у лікаря спитаємо. Було б чудово, якби ти його взяв до себе. Він стане тобі найвірнішим і найвідданішим другом.

Хлопчик пішов додому щасливий, уже уявляв, як із ним житиме Дружок. А Настя зітхнула. Вона вже два роки працювала у притулку, багато чого бачила. Було б добре, якби мама хлопчика й справді погодилася забрати пса. Але насправді часто буває інакше. Дорослі так трясуться над дорогим ремонтом, меблями, гидують заводити тварин, щоб ті не заважали їм жити й не псували майно. Ладно б це було кошеня, а тут собака, ще й велика. Не кожен батько чи мати погодиться. А який це буде удар для самого хлопчика, якщо мама не дозволить завести тварину? Така душевна травма на все життя залишиться…

З роздумів її вивів дзвінок мобільного. Настя взяла слухавку, наречений Артем роздратовано їй висловлював:

– Настя! Сьома година вечора вже! Де тебе носить? Тільки не кажи, що ти ще у своєму притулку! У нас, між іншим, весілля післязавтра, справ по горло, а ти все зі своїми тваринами носишся. Мама вся на нервах, вже всю плеш мені проїла.

Дівчина почала виправдовуватися:

– Вибач, Тьомо, вже біжу. Тут просто хлопчик… а, ладно, вдома розповім. Але я вже звільнилася, переодягаюся й біжу додому.

Микола Іванович мимоволі почув їхню розмову й похитав головою:

– Знову твій коханий свариться? Ну, біжи вже, і щоб до весілля я тебе не бачив! Ось вийдеш за свого багатія й забудеш дорогу до нас. Бігатимеш по салонах, інше життя почнеться. Може, воно й правильно. Ти молода, гарна, треба сім’ю будувати, діток народжувати.

Настя щебетала:

– Та що ви, Миколо Івановичу! Я своїх хвостиків ні за що не покину. Завтра обов’язково забіжу ненадовго, Дружка провідати й Тимошку – він ще зовсім слабкий. А наш Філя? Він же жити не може без моїх обіймашок. Тож я від вас нікуди не подінуся. Тут я душею відпочиваю, дуже люблю тварин і нічого з цим не вдію. Артем зовсім не проти, що я тут працюю, це він так бурчить, бо мама його накрутила. А загалом він у мене хороший і любить. Тільки ревнує дуже.

Майбутня свекруха влаштувала Насті догану, бурчала й повчала життю. Вона терпіти не могла тварин і не розуміла, за які такі заслуги її єдиний і гаряче улюблений син покохав цю волонтерку. Ну що це за професія така – возитися з бродячими, брудними котами та собаками, та ще й за копійки? Ірина Петрівна вважала Настю бездарною, ні розуму, ні освіти, приїхала з якогось села. Самі жили в злиднях, і як примудрився Артем із усіх столичних наречених саме цю обрати? Наче світ на ній клином зійшовся. Лише лялькова симпатична зовнішність і була її єдиною перевагою. Тому жінка вирішила будь-що-будь зірвати це весілля і спеціально запросила молодих жити до себе, щоб потихеньку капати синові на мозок і отруювати їм життя. Треба сказати, виходило в неї це непогано. Після її повчань Артем починав злитися, теж підвищував голос на Настю, а та плакала й тікала до спальні, а Ірина раділа. Все йшло за її планом. Ще трохи, і Артем сам зрозуміє, з ким зв’язався.

Ось і сьогодні, щойно Настя зайшла, як мати нареченого їй зневажливо кинула:

– Господи, руки помий, а краще душ прийми, собачатиною тхне за кілометр. Це нестерпно. Може, у вас у селі це нормально, але ти тепер живеш у пристойному домі, тож кидай своїх вусатих-смугастих, годі вже дуріти.

Настя образилася, але змовчала, адже на роботі вона переодяглася і прийняла душ, тому жодного запаху не було. Просто свекруха намагалася її боляче вколоти.

Вечеря пройшла напружено, Ірина сиділа мовчки, піджавши губи, і всім своїм виглядом показувала невдоволення. Артем дав Насті список гостей і сказав:

– Ось, усі, хто буде на нашому весіллі. Твою рідню ми не запрошували, сама розумієш, там будуть важливі люди. Зовсім інший рівень. Ти ж не образилася? Якщо хочеш, із твоїми потім вдома відсвяткуємо по-простому, як вони звикли. Так усім буде зручніше.

Настя знову ледь стрималася, зараз Артем говорив так цинічно, точно як його мати. Виходить, ні вона сама, ні її рідні не до вподоби цій сім’ї. Її соромляться, і її батьків також. Дівчина підхопилася, почервоніла й вибігла до спальні, почала дзвонити мамі, вибачалася, їй було страшенно соромно. Але мама, на диво, відповіла спокійно:

– Може, це й правильно, доню, ти так не засмучуйся. Ми люди прості, грошей у нас майже нема, так навіть буде краще. А то лише зганьбимося. Для нас із татом головне, щоб ти сама була щаслива. Ти в нас розумниця, найкраща дівчинка. Якось пізніше приїдеш із чоловіком, тоді й відсвяткуємо.

Артемові й самому було ніяково: все ж весілля, а гості лише з його боку. Він увійшов до спальні, Настя витерла сльози й тихо відповіла:

– Мамо і тату все розуміють, нехай буде так. Але скажи, Тьомо, чому ми все повинні робити так, як хоче твоя мама? Може, тоді й одружуватися не варто? Чому ми не можемо знімати житло? Мені тут погано, як ти не розумієш? Твоя мама мене ненавидить, я так довго не витримаю, відколи ми сюди переїхали, сварки щодня. Я вже, здається, нічого не хочу, і настрою зовсім немає.

Артем намагався згладити ситуацію, обійняв наречену й умовляв:

– Ну не перебільшуй, Настю, чого ти все в одну купу зібрала? Ну навіщо витрачати гроші на оренду житла, якщо у нас такий великий будинок? Батько завжди мріяв, щоб у цьому домі вся наша родина жила разом. Просто ми притираємось один до одного, на початку так у всіх буває. Розумію, тобі важко зараз. Та й характер у мами непростий, вона звикла керувати. Так, їй не подобається, що ти працюєш у притулку, та й мені, якщо чесно. Це, звісно, добре, що ти любиш тварин, але присвячувати цьому життя – просто нерозумно. Вступи до університету на заочне, наприклад, на економічний факультет, а я влаштую тебе в компанію менеджером поки що. Це краще, ніж возитися з блохастими.

Настя ще більше засмутилася:

– Ну от, і ти туди ж. Все за мене вирішив. А якщо я хочу займатися тваринами, якщо мені це справді подобається? Гаразд, якщо так, то піду вчитися на ветеринара, підходить? Чи теж не та професія?

Артем махнув рукою:

– Тебе не переконаєш, досить! Давай краще обговоримо, що нам ще потрібно купити, як ми зал оформимо. Я хотів би в червоно-білому стилі! Як тобі ідея?

Пара помирилася, але гіркий осад у душі Насті залишився, її думки були далеко.

Настя з самого дитинства обожнювала тварин, приносила додому покинутих кошенят, цуценят, сама їх доглядала, приводила до ладу. А потім віддавала в добрі руки. Хоч і жили вони з батьками дуже скромно, самі їли суп та кашу, але мама й тато її не сварили, навпаки, раділи, що їхня донька росте доброю і вміє співчувати. Дівчина добре пам’ятала, як одного разу в школі побилася зі старшокласниками, так, що й батьків викликали. А все через те, що один із хлопчаків приніс у рюкзаку сліпе кошеня й почав знущатися над бідолашною твариною. Настя й сама не зрозуміла, як вихопила малюка й полізла в бійку, хоча завжди була тихонею у класі. Кошеня назвала Димком за його попелястий окрас і залишила собі, любила й берегла його. Він відповідав їй тим самим, обожнював свою господарку й довго муркотів у неї на колінах. Після цього випадку Настя точно вирішила, що хоче стати ветеринаркою, щоб завжди бути поруч із тваринами. Вона відчувала їх душею й отримувала якесь внутрішнє задоволення, коли тримала на руках пухнастиків, притискала до себе, ніби ділячись із ними часточкою свого тепла.

Батьки, звісно, схвалювали її вибір, але грошей у сім’ї зовсім не було, і про вступ до університету не могло бути й мови, та й у столицю її саму боялися відпускати. Але якось найкраща подруга Насті, Альона, вирішила поїхати на тиждень до столиці на екскурсію, а заодно провідати далеку рідню. Щоб не так нудно й страшно було, запросила Настю із собою. Мама дуже хвилювалася, але відпустила доньку, взявши з неї обіцянку телефонувати щодня й не гуляти допізна. Для обох дівчат це була справжня подія, Альона була із заможної родини й позичила Насті гарний модний одяг, родичі їх обох прихистили.

Ці дні Настя згадувала як найщасливіші, столиця її просто зачарувала, дівчата з ранку до вечора ходили на екскурсії, багато фотографувалися, милувалися красою та величчю великого міста. А ввечері, прогулюючись набережною і милуючись заходом сонця, познайомилися з цікавими хлопцями. Одним із них був Артем. Між ним і Настею одразу виникла симпатія, а молодість, теплі травневі ночі, жива музика лише додали романтики. Дівчина й сама не зрозуміла, як закохалася. Тиждень пролетів як один мить, настав час повертатися додому. Але парочка буквально не могла відірватися одне від одного. Артем умовляв Настю:

– Що ти забула у своєму селищі? Там же жодних перспектив. Переїжджай до нас у місто. Будемо зустрічатися, мені так не хочеться з тобою розлучатися.

Настя зітхала:

– Мені також, я вже скучаю. Я хотіла вступити до університету, стати ветеринаркою, обожнюю тварин. Але вдома немає грошей, проте я щось придумаю. Все одно скоро приїду, от побачиш! Роботу знайду, житло винайму. Я люблю тебе, Тьомко! А ти, скажи, ти мене любиш? Чекатимеш на мене?

Хлопець палко цілував її і обіцяв:

– І я тебе люблю, сам від себе такого не очікував. І чекатиму, і телефонуватиму…

Саме родичі подруги й підказали Насті, що поки можна влаштуватися волонтеркою до притулку для покинутих тварин, працювати там, набиратися досвіду. І потроху збирати гроші, щоб наступного року вступити. Тітка Тася навіть мамі Насті зателефонувала і все це запропонувала. Пообіцяла навіть із кімнатою допомогти, мовляв, хтось зі знайомих здає недорого. Альона також загорілася ідеєю столиці, але їй пощастило більше — дядько вже підшукав їй місце на своєму підприємстві, та й жити можна було у родичів безкоштовно.

Так Настя й залишилася у великому місті, влаштувалася працювати у притулок, винайняла недорогу кімнату. Скромно, але чисто. Дівчина повністю віддавалася улюбленим тваринам, її в колективі одразу прийняли і полюбили за добре серце. А ще з Тьомою роман розквітав, весілля вже було на носі. Здавалося б, усе чудово, живи та радій. Але на душі у Насті ставало все сумніше з того часу, як Тьома вмовив її переїхати до його будинку. Стосунки з майбутньою свекрухою зовсім не складалися, і сварки спалахували щодня. Дівчина все думала: «А що ж буде далі, коли ми одружимося? Навіть страшно…»

І ось він, день весілля! На власне весілля Насті дозволили запросити лише її найкращу подругу Альону — і все. Це було так принизливо. Альона підбадьорювала її як могла:

– Ну, Настюнь! Не кисни! Такий день буває раз у житті, а ти як уксус. Подивись лише, яка ти красуня! Сукня неймовірна! Напевно, купа грошей коштує. Ти ж любиш Тьому, і він тебе! А свекруха? Та плюнь на неї! От станеш законною дружиною Артема, теж показуй зуби, не давай себе в образу. А сьогодні просто веселись!

Але на серці у дівчини було тривожно, недобре передчуття не відпускало. Кортеж під’їхав до РАЦСу, час розпису, гості в залі, строга жінка-реєстраторка вже приготувалася читати вітальну промову. І раптом сталося щось дивне. Хтось із гостей простягнув Артему якісь фотографії та записку. Хлопець швидко на них глянув, його руки затремтіли. Він зблід, як крейда, і раптом закричав:

– Яка дружина? Ти мені й на годину не потрібна! Повія! Весілля не буде. Ніколи не думав, що ти така! Що це за мужик? Вирішила за моєю спиною шашні крутити?

Настя нічого не розуміла, взяла фотографії, на них дійсно була вона і відвідувач притулку біля його автомобіля. Дівчина ошелешено дивилася на Артема:

– Артеме, ти що, з глузду з’їхав? Це Ігор, він приносив собаку на лікування, а потім забрав її собі. Я просто з ним розмовляла, давала поради. Що в цьому такого? Чому ти мене ображаєш? У мене з цим чоловіком нічого немає і бути не може, я його ледь знаю. Опам’ятайся і негайно вибачся!

Але хлопець уперто твердив:

– А мені мама казала, що не просто так ти там до пізнього вечора сидиш, собачками хворими прикриваєшся! А сама гуляєш! Забирайся геть! Я не хочу на тобі одружуватися!

Тут вже й Альона не витримала, кинулася захищати подругу:

– Та як тобі не соромно, Артеме? Настя ніколи тобі не зраджувала, навіщо ти її ганьбиш? Чи це тебе мама накрутила? Хороший жених, нічого не скажеш!

Артем кричав:

– А ти взагалі помовч! Сама ж з моїм другом погуляла і кинула його. Всі ви однакові! Нахабні провінціалки.

Почався справжній скандал, метушня. Настя дала Артему ляпаса, зірвала з себе фату і закричала в істериці:

– Ах так? Ну і піду! А ти й далі слухайся свою матусю, ніколи ні на кому не одружишся! А мені такий чоловік теж не потрібен. Досить, натерпілася від вашої сімейки!

Реєстраторка закликала всіх до порядку, але, зрозумівши, що це марно, вигнала всіх геть, бурмочучи:

– Божевільня! Що за молодь пішла – то одружуся, то передумав! Дитячий садок!

Альона схопила Настю за лікоть і відвела геть, а дівчина безутішно плакала:

– Ну за що мені все це, скажи? Я що, прокажена? Може, на мені вінок безшлюбності? Що я не так зробила? Чому Артем так підло вчинив? Який сором! Хто взагалі зробив ці фото і коли? І головне, там же ж нічого такого немає! За що він мене гулящою назвав? Ти ж знаєш, я, крім Артема, нікого й не помічала, так його любила. Що мені тепер робити, Альоно? Хочеться крізь землю провалитися. Куди взагалі йти? Чи, може, додому повернутися…

Подруга заспокоювала, як могла:

– Та годі тобі! Плюнь на цього козла і забудь. Тут зовсім не в тобі справа, зрозумій! У всьому винна його мати, я впевнена, що це вона все підлаштувала, щоб тебе принизити й зірвати весілля. Але й Артем – зовсім не чоловік! Розмазня. Якби любив по-справжньому, не дозволив би матері втручатися у своє життя й ображати наречену. Може, й на краще, що все сталося саме зараз. Як би ти з ним жила, скажи? Він що, до кожного стовпа тебе ревнував би? А ще й свекруха пиляла б. Потрібна тобі така сім’я? Ходімо до мене, у нас переночуєш. А завтра зателефонуємо господині, може, кімнату ще не встигли здати? Або нову знайдемо. Не слухай нікого, займайся улюбленою справою. Все налагодиться, забудеться, як страшний сон. Настю, ну не плач, а то й я зараз розплачуся.

Тітка Тася також шкодувала Настю, відпаювала її валеріанкою, втішала:

– Ох, Настю, мені твій Артем ще тоді не сподобався. Мажор він, мамин синочок, це ж видно. Але ти була така щаслива, що я не стала втручатися. А воно он як усе вийшло. Нічого, мила, робота у тебе є, житло знайдемо, з часом усе владнається. Столиця – це не село, люди трохи погомонять і забудуть. Ти з мамою поговори, легше стане. Материнська любов лікує, мама завжди зрозуміє…

Мама й справді підтримала доньку, а тато говорив:

– Мила, донечко, ну не плач. Ти просто зрозумій одне – насильно милим не будеш. Ну адже з самого початку було зрозуміло, що тебе й нас не приймуть у цій багатій сім’ї. Розумію, ти щиро любила цього негідника, серцю не накажеш, знаю. Але, на жаль, твої почуття не були взаємними. Так буває – один любить, а другий лише дозволяє себе любити. Коли любиш, приймаєш людину такою, якою вона є, а не ламаєш її, змушуючи підлаштовуватися під себе, не висуваєш претензій і умов. Просто Артем – це не твоя людина, не твоя доля, ось і все. Але ти не сумуй. І себе ні в чому не вини. Впевнений, ти ще зустрінеш свою справжню любов. Приїзди до нас на вихідні, мама пиріг твій улюблений зі смородиною спече, на риболовлю підемо. Пам’ятаєш, як раніше, у дитинстві, я тебе водив? Відволічешся трохи…

Але Настя не могла зараз нікого бачити, їй хотілося закритися на всі замки, нікуди не виходити і забути цей кошмар і ганьбу, які з нею сталися. Порятунком була лише улюблена робота. Дружок повністю одужав, і Ваня таки вмовив маму забрати його додому. Настя була рада, що ще один вихованець потрапив у хороші руки. Треба було бачити очі цього пса, ще вчора голодного, якого всі били й проганяли, який їв абияк і спав, де доведеться, страждаючи від спеки, холоду й вуличних хвороб. Дружок міцно обійняв лапами ноги хлопчика і навіть плакав, жалібно скавучав. Це були сльози вдячності й нескінченної відданості новому маленькому господарю. Плакав і сам Ваня, витираючи сльози рукавом, і його мама — вона ніколи такого не бачила, але розуміла, що чинить правильно, хоч і клопотів тепер додасться. Навіть літній лікар змахнув непрохану сльозу: скільки років тут працював, а все дивувався, як тварини вміють щиро любити й бути відданими. Людям у них варто повчитися.

Настин улюбленець, кіт Філя, ніби відчував настрій дівчини. Він ліз до неї на руки й довго лащився, голосно муркотів, наче намагався зцілити її душевну рану. Дивно, але потроху їй і справді ставало легше. Микола Іванович теж помічав, що в Насті очі завжди на мокрому місці, та й про весілля ні слова, а жених більше не приходив і не дзвонив. А коли через кілька днів почув чутки про зірване весілля, то не повірив і вирішив сам поговорити з Настею:

— Настюша, присядь. Якщо не хочеш або не можеш поки нічого говорити, я зрозумію, але ж я бачу, як тобі погано. Ми ж не чужі, ти мені тут як донька. Поділися, що сталося. Може, я допоможу тобі?

Дівчина не витримала, залилася сльозами й розповіла все докторові — і про ті злощасні фото, і про ганьбу, і про те, що жених її покинув. Наостанок додала:

— Тепер усе місто пліткуватиме, що я гуляща, і через це мене покинули прямо в РАЦСі. Це ж ганьба!

Микола Іванович не міг повірити:

— Що за нісенітниця? Це ж Ігор, наш відвідувач! Я пам’ятаю цього чоловіка. Звичайний робітник, здається, охоронець. Він свого пса Мухтара в нас лікував. І що в цьому такого? Ні, твій жених просто хворий, а ти не смій плакати! І добре, що все сталося саме зараз — це знак згори, що тобі такий негідник не потрібен. А знаєш що? Приходь завтра до нас із дружиною в гості. Познайомлю тебе зі своєю Пчелою, це моя кішка, яку я колись лікував у притулку. Познайомлю і з дружиною, вона у мене чудова. Дітей нам, правда, Бог так і не дав, але я все одно люблю свою Томочку. Видно, моє призначення в житті — лікувати й рятувати тварин. Вони і є наші з дружиною діти. Якщо хочеш, можемо почати посилену підготовку до вступу. Чи ти вже передумала вчитися?

Настя почала відвідувати доктора і була йому дуже вдячна за підтримку. У його будинку і справді було якось по-особливому тепло та затишно, а з Пчелою не засумуєш. Шибениця і непосида, вона приносила в зубах м’ячик і вимагала гри. Лікар працював із Настею за підручниками, давав домашні завдання, бо дуже хотів, щоб ця розумна, добра і чуйна дівчина стала ветеринаром. У неї був величезний потенціал і безмежна любов до тварин — саме ті якості, які необхідні в цій професії.

Альона теж не сиділа склавши руки. Вона хотіла допомогти подрузі відновити справедливість, адже її образили ні за що. Одного разу вона привела до Насті додому того самого чоловіка, Ігоря. Дівчина була вражена, але запросила гостей до кімнати. Ігор усміхався, привітався, а Мухтар слухняно ліг у коридорчику. Альона тараторила:

— Настю, мабуть, ти сердитимешся, але я вирішила, що Ігор повинен втрутитися і все пояснити твоєму Отелло! Нехай він і його матуся почують від Ігоря, що все, що вони наплели в РАЦСі, — повна маячня. Ніяк не можу заспокоїтися. Пробач, але я сама знайшла Ігоря і все йому розповіла. Він теж обурений.

Чоловік підтвердив слова Альони:

— Настю, я готовий відновити справедливість. Тільки подумати, зірвати весілля, зруйнувати кохання через якісь дурні фото. Ми ж на них просто Мухтара в машину садили. А ти мені розповідала, чим його годувати і як краплі давати. Тож не переживай, ми все виправимо. Твій Артем схаменеться, він, мабуть, уже кусає лікті, і ви помиритесь.

Настя ще більше засмутилася і навіть розсердилася:

— Альоно, ну навіщо все це? Ігоре, вибачте, що втягнули вас у цю неприємну історію. Не потрібно нікуди йти й нічого виправляти. Якби Артем мене справді любив, він би ніколи не повірив цим фото й не влаштував би цей ганебний скандал на весіллі. Ви тут зовсім ні до чого. Розкажіть краще, як Мухтар себе почуває? Вуха вже не болять?

Чоловік погладив пса по загривку, той завиляв хвостом і прикрив очі від задоволення:

— Ні, все гаразд, дякую вам і вашому доктору. Вилікували нас абсолютно безкоштовно. А то в приватній клініці таку суму за прийом назвали, що я вже й не знав, що робити. Знаєте, раз уже ми тут так несподівано зібралися, пропоную випити чаю з тортом, я зараз швидко до кулінарії збігаю. А то ж я вас і не віддячив.

Вони трохи посиділи, поговорили про різне, Настя провела гостей. І знову розплакалася — так гидко було на душі. Здавалося, що в її житті вже нічого хорошого не буде…

Ігор все ж не послухав Настю й вирішив спробувати їй допомогти. Він поїхав до будинку Маркових. Двері відкрила Ірина Петрівна. Ігор не став ходити коло та навколо, почав із головного:

— Як ви могли звинуватити Настю в зраді зі мною? Я просто привозив до них у притулок свого пса, ось і все. У нас із нею немає і ніколи не було жодних стосунків, а ви так принизили людину ні за що. Хотів би я подивитися на вашого жениха, який так по-свинському повівся!

Жінка підперла боки руками і закричала:

— Синку, ну-но вийди. Дожилися! Коханець твоєї волонтерки приперся честь дами відстоювати. Сміхота! Мені байдуже, було у вас щось чи ні, я рада, що це весілля не відбулося! Артем мало не зробив непоправну помилку, ця нахабна провінціалка так його зачарувала, що мій хлопчик голову втратив. Та вона нікчема, бездарність, тільки й уміє, що бездомних псів прилаштовувати — тут великого розуму не треба!

Ігор був шокований, він пробурмотів:

— Знаєте, дуже добре, що ваш синочок не одружився з Настею, бідна дівчина все життя б із ним промучилася! Ну й сімейка!

У цей момент на поріг вискочив Артем і кинувся на Ігоря з кулаками:

— Ах ти гад, мало того, що спав із моєю нареченою, так ще й матір мою ображати прийшов? Геть звідси, я тобі зараз швидко боки намну! А Настя — шалава, так їй і передай! Я ніколи їй цього не пробачу!

Мухтар відчув, що господарю загрожує небезпека, наїжився, почав голосно гавкати й рватися з повідка, готовий був роздерти кривдника. Але Ігор його зупинив:

— Ходімо, Мухтаре, не варто бруднитися об них! Як тільки земля таких носить. Тьху на них, нехай живуть, як хочуть!

Минуло кілька тижнів, Ігор ловив себе на думці, що постійно думає про Настю, і ця огидна історія не виходить у нього з голови. Він вирішив підтримати її, вони стали телефонувати одне одному, дружити, спілкуватися. Чоловік зрозумів, що Настя йому справді дуже подобається: добра, чуйна, мила. Він почав виявляти до неї увагу — то букетик квітів подарує, то на прогулянку запросить. І все казав їй:

– Ми з тобою рідні душі. Мене рік тому теж наречена покинула, ну не в день весілля, звісно, але все ж. Я її дуже любив, освідчився, а вона вибрала старого багатія. Мовляв, зі мною жодних перспектив. Я довго страждав, було так прикро. Тому я прекрасно тебе розумію. І вважаю, що твій Артем – справжній дурень. Я б ніколи не розлучився з тобою. Ти навіть не знаєш, яка ти чудова. Розумієш, людину можна обдурити, але тварини ніколи не будуть довіряти поганій людині. А від тебе всі підопічні без розуму, а це означає, що ти прекрасна людина. А ще ти мені дуже подобаєшся.

Насті були приємні такі теплі слова, їй дедалі більше подобався цей скромний простий чоловік. З ним можна було бути просто собою, говорити те, що думаєш, і від цього ставало так легко. Минув місяць, Настя трохи ожила, нові стосунки з Ігорем її буквально рятували. Та й подруга, лікар і батьки регулярно дзвонили й підтримували її. Дівчина навіть почала думати, що у них із Ігорем може щось вийти, і тут сталося дещо зовсім непередбачуване.

У Насті збився цикл, вона думала, що це через нерви, але все ж вирішила піти до лікаря. І почуте приголомшило її. Вона вагітна! З Ігорем у Насті ще не було близьких стосунків, отже, батько дитини – Артем! Ця новина просто приголомшила її, вона не знала, плакати чи радіти. Вирішила поділитися з подругою. Альона тут же заторохтіла:

– Ого, нічого собі! А термін який? Може, ще не пізно… ну… це зробити? Ти ж сама розумієш, навіщо тобі тепер дитина від Артема? Зрозуміло ж, що разом вам не бути, і ти будеш сама малюка ростити. А з дитиною не кожен захоче одружуватися. Та й з грошима як бути? Ой, Настю…

Але дівчина рішуче відмовилася:

– Я й сама в шоці, але одне знаю точно: убивати дитину я не буду. Не зможу. Розумію, що буде дуже важко, і про вступ до університету можна знову забути. Все так недоречно. Але що поробиш, видно, така моя доля…

Альона все не зупинялася й запропонувала:

– Настю, ти ж пропадеш одна з дитиною. А Ігор? Він так на тебе дивиться. Видно, що ти йому дуже подобаєшся, скажи, що це його дитина, і виходь заміж швидше…

Настя спалахнула:

– Альоно, що ти таке кажеш? По-перше, у нас з Ігорем ще, по суті, немає жодних стосунків. А якщо й були б, хіба можна починати життя з брехні? Ні, я так не можу. І не хочу. І поки мовчи. Не кажи нікому. Сама дитину роститиму й крапка. Ніхто мені не потрібен, досить, натерпілася я цього кохання.

Ігор помітив, як змінилася Настя, очі знову були заплакані, вона стала мовчазною та задумливою, усе більше сиділа вдома й навіть відмовлялася від прогулянок у парку. Чоловік не розумів, що сталося, хвилювався, намагався поговорити з нею, але дівчина вперто мовчала. Тоді Ігор зателефонував Альоні та почав розпитувати:

– Скажи, Альоно, Настя часом не захворіла? Вона якась бліда, до лікаря ходила, мовчить увесь час. Не дай Боже, на нервовому ґрунті щось трапилося? Якщо знаєш щось, скажи, прошу. Я хочу допомогти їй від щирого серця. Розумієш, прикипів до неї душею.

І подруга не витримала й розповіла таємницю, хоч і картала себе за це потім. Ігор задумався. Ситуація була складною та незрозумілою. З одного боку, Настя йому дуже подобалася, і він уже уявляв, як одного разу зробить їй пропозицію. У нього були найсерйозніші наміри. Але тепер усе змінилося. Вона носить дитину Артема. Можливо, вони ще помиряться, коли він дізнається про це? Чи має він право втручатися?

Чоловік навіть хотів припинити спілкування, але не зміг – його тягнуло до Насті, як би важко не було. Тому він вирішив бути поруч як друг, а там буде видно…

Настя сама мучилася, сама себе не розуміла, її теж тягнуло до Ігоря, але тепер усе скінчено, вони ніколи не будуть разом. Навіщо йому чужа дитина? А Артем? Він же батько, але навіть якщо йому про це розповісти, він не повірить, скаже, що нагуляла. Виходить, вони з малюком залишаються одні. Від цієї думки було тривожно й страшно. Можна, звісно, все покинути й поїхати додому в селище, до батьків. Настя була впевнена, що вони її зрозуміють і не виженуть. Але їй було жахливо соромно й незручно лягати їм на плечі. Вона знала, що тато з мамою й так живуть важко, а тут ще вона з дитиною на голову звалиться. Усі ці думки не давали їй спокою ні вдень, ні вночі. І цього разу на допомогу прийшов Микола Іванович. У нього в гостях Настя не витримала й розповіла все йому та його дружині. Мудра Тамара Василівна почала говорити:

– Настю, яка ж ти ще молоденька, дурненька. Мила моя дівчинко, ти навіть не уявляєш, як тобі пощастило. Просто ти ще цього не розумієш. Мати дитину – це Божий дар, і він дається не кожній жінці. Ти не мучся, не терзай себе, а просто насолоджуйся вагітністю, уявляй, яким буде твій малюк, частіше усміхайся. А найголовніше – знай, ти не одна. Ми з Миколою завжди поруч, ти нам уже як донька, своїх дітей у нас немає. З малюком допоможемо, якщо потрібні гроші чи ще щось – кажи, не соромся. А подружку свою не слухай, дурниці вона вигадує. А щодо чоловіків твоїх я тобі так скажу: поруч буде той, хто дійсно тебе любить. А дитина цьому не завадить. Ну, заспокоїлася, дурненька? А тепер давай чай пити з цукерками. І настрій піднімати.

Насті й справді стало легше, вона обняла Тамару Василівну, як рідну, і почала щиро дякувати:

– Дякую вам за все! У вашому домі я завжди якось заспокоююся, і люди ви добрі, душевні. А ви маєте рацію: як буде, так буде. Мені про малюка потрібно думати.

В один із днів Ігор ішов зі зміни й побачив жахливу картину. Автомобіль на великій швидкості пробив огорожу на мосту й упав прямо в озеро. Не роздумуючи ані секунди, Ігор побіг униз, роздягнувся й стрибнув у воду. Двері заклинило, він ледве зумів вибити скло й витягти водія назовні. Вибився із сил, але дотягнув його до берега й лише потім почав приходити до тями. Урятований кашляв, не міг повірити, що живий, а потім придивився до рятівника й ахнув:

– Ти??? Коханець Насті? І життя мені врятував?

Ігор теж не одразу зрозумів, що перед ним Артем, не до того було, й пробурмотів:

– Ну так, точно дурень. Знав би, хто тоне, обминув би.

Чоловік поспішно одягнувся й пішов. А сам дивувався: ну треба ж, доля-злодійка. Хто б розповів, не повірив би. Оце так, добре, що Настю від нього Бог відвів.

Артем, на диво, не постраждав – лише синці та дрібні подряпини. Він ще довго сидів на березі й думав про все. Адже він завжди ганяв на великій швидкості, вважав себе крутим досвідченим водієм, а тут сам не зрозумів, як машину занесло на повороті. А якби Ігор його не врятував? Страшно подумати, його б уже не було серед живих. Артем вирішив, що потрібно забути образи, адже тепер він зобов’язаний Ігорю життям. Він вирішив його віддячити по-своєму. Приїхав на стоянку, де Ігор працював охоронцем, і запропонував:

– Привіт, бачу, ти мені не радий? Слухай, я тепер твій боржник. Хочу запропонувати тобі хороше місце в нашій компанії, теж в охороні. Реакція в тебе відмінна, сам переконався. Зарплата у нас солідна. Подумай, якщо що, я допоможу. А щодо Насті, ми більше не будемо піднімати цю тему. Якщо їй з тобою краще, що ж – бажаю вам щастя. Ми з нею й справді занадто різні, та й моя мати її ніколи не прийме.

Ігор стиснув кулаки й спокійно відповів:

– Ти не правий, Настя тобі ніколи не зраджувала. Але раз ти сам від неї відмовився, то дійсно, давай цю тему не чіпати. А щодо роботи – дякую, я згоден. Тут платять копійки, а мені зараз дуже потрібні гроші.

Так Ігор почав працювати в компанії Ірини Петрівни, з колективом зійшовся легко, з обов’язками теж справлявся, навіть викрив одного крадія, за що начальство його щедро преміювало. Але через місяць Ігор зіткнувся носом до носа з самою господинею. Ірина тут же зблідла від злості:

– А ти що тут забув? Знову прийшов Настю вигороджувати?

Ігор здивовано відповів:

– Вовсім ні, я тут працюю, мене Артем взяв. А в чому справа?

Жінка розлютилася й одразу ж зателефонувала синові:

– Тьома, що це за дурні жарти? Ти що, справді влаштував у нашу компанію коханця своєї колишньої? Ти при своєму розумі, синку? Негайно звільни це непорозуміння, я вимагаю!

Але, на її подив, син і не подумав її слухати й різко відповів:

– І не подумаю. Ігор – чудовий працівник, і ми з ним тепер друзі. І Настю більше не чіпай, досить. Ця компанія і моя теж. І закриємо цю тему. Це Ігор мене, взагалі-то, тоді з тонучої машини витягнув, я йому життям завдячую.

Ірина змінила тон і вже більш миролюбно відповіла:

– Ах, ось воно що. Ну гаразд, нехай залишається. Але я б так не вчинила, твоя доброта тебе погубить, знай це.

Ігор увесь цей час не наважувався сказати Артемові про те, що Настя від нього вагітна, не хотів втручатися не у свої справи. Дівчина йому про це все ж сказала, але дуже просила Артемові нічого не говорити. Між нею та Ігорем були дивні стосунки – суміш міцної дружби та ретельно приховуваної ніжності. Животик ріс, Настя округлялася, вагітність проходила нелегко. Ігор допомагав їй як міг, та й близькі підтримували. І все ж Ігор, як чоловік, не розумів такого рішення Насті – Артем батько, він має право знати.

Анастасія так само працювала у притулку, не припиняла займатися з доктором, хоч і розуміла, що мрія про вступ знову відкладається у довгий ящик. Вона вже добре розбиралася у хворобах, могла проконсультувати не гірше за лікаря. Він, узагалі, вважав дівчину своєю правою рукою. Ігор і сам обожнював тварин, йому було нестерпно шкода всіх покинутих і хворих вихованців. Він часто на свої гроші купував необхідні медикаменти та корм, щоб підтримувати їх. Спільна справа ще більше зблизила його з Настею, їм було дійсно добре разом. І все ж дівчина вбила собі в голову, що не має права нав’язувати Ігорю чужу йому дитину, а отже, і разом їм не бути. Сам Ігор давно для себе вирішив, що не покине Настю, що б не сталося. Вона для нього стала найближчою та найріднішою людиною, але він усе вагався й не наважувався зізнатися їй у своїх почуттях.

У той злощасний день усе йшло не так. Зранку Мухтар вередував, не хотів іти на прогулянку, скавулів і ніби просив господаря залишитися вдома. Чоловік почав переживати й зателефонував Насті:

– Привіт, Настюш, вибач, що так рано телефоную. Щось Мухтарчик прихворів, ніс гарячий і не їсть. Я дуже хвилююся. Думав навіть відпроситися на день, але не вийде. Ми супроводжуємо начальника на важливу зустріч. Ти не могла б забігти до мене й глянути мого друга? Ключ під килимком залишу. Ой, дякую тобі велике. Якщо потрібно щось купити, гроші в комоді візьми.

З псом коїлося щось дивне – він лизав руки Ігоря, підштовхував головою і ніби благав: «Не йди, прошу, залишся!». Чоловік гладив пса й заспокоював як міг: «Ну ти чого, мій хороший? Прихворів, так? Ну не сумуй, скоро Настя прийде, побуде з тобою! Я постараюся сьогодні раніше!»

Але на душі у чоловіка теж було якось тривожно, усе валилося з рук. Двічі повертався назад, потім стареньке авто чхало й барахлило, не хотіло заводитися. У результаті він запізнився на роботу вперше у житті й отримав прочуханку. Артем обурювався, він теж був не в дусі:

– Ну де ти застряг? Нам їхати пора. Шлях не близький, зустріч дуже важлива. Не можна запізнюватися, усі вже в машині.

Ігор вибачився і теж сів до авто. За кермом був водій Василь, поруч – сам господар, а позаду він сам і їхня перекладачка. Ігор не зовсім розумів, навіщо Артем попросив його супроводжувати їх у цій поїздці – таке, загалом-то, не практикувалося. Зараз не дев’яності, щоб бандити з пістолетами по дорозі стріляли. Але він не звик обговорювати вказівки начальства. Треба – значить треба.

На вулиці, як на зло, розгулялася негода, дощ лив як із відра, по склу хльостали листя, видимість була жахлива. Дорога перейшла в ґрунтову, і Василь раптом не впорався з керуванням – їхню машину викинуло в кювет і кілька разів перевернуло. Першим до тями прийшов Ігор. Він хрипко спитав:

– Народ, усі живі?

Почулися стогони жінки-перекладачки, і все, далі – тиша. Ігореві стало зле, він спробував відкрити двері й якось вибрався. Став по одному витягати пасажирів. Жінка майже не постраждала, вибралася сама. Удар прийшовся на переднє сидіння. Водія вдалося якось привести до тями, у нього, вочевидь, були численні переломи, але він тримався, сильно переживав, що тепер його посадять. А от із господарем було гірше. Артем то приходив до свідомості, то знову знепритомнював, з носа йшла кров, він тримався за живіт і стогнав.

Швидка допомога й поліція вже їхали – співробітниця викликала. А Ігор чомусь відчув, що Артем не виживе. І наважився сказати йому найголовніше:

– Артеме, слухай, ти скоро станеш батьком! Настя вагітна від тебе! Чуєш мене? Ти мусиш жити, розумієш! У тебе буде син! І ще, Настя тобі ніколи не зраджувала! У нас досі немає близьких стосунків! А ти дурний ревнивець, сім’ю зруйнував просто так! Ти хоч зараз мені віриш?

Артем тяжко дихав і хрипко відповів:

– Зараз вірю. Насправді я давно це зрозумів, але я – останній боягуз. Мені не вистачило сил прийти й вибачитися. Легше було вдавати ображеного. Настя чудова, а з мене жодний батько. Не створений я для сім’ї. Та й не доживу я. Відчуваю це. Ти подбай про них, благаю. Я знаю, ти любиш Настю, з тебе вийде чудовий чоловік і батько. А мені мати все життя зіпсувала, а я її весь час слухав.

Артем знепритомнів і більше не прийшов до тями. Усіх постраждалих відвезли до лікарні. Ігоря хвалили за те, що знову всіх урятував, витягнув з понівеченого автомобіля і надав першу допомогу, обіцяли навіть премію виписати. Але йому було не до того. Він на непевних ногах їхав додому. Із далеку побачив, як Настя кумедно веде на повідку Мухтара. Тепер Ігор зрозумів, від чого його намагався вберегти вірний друг – він відчував біду і благав господаря залишитися.

Настя побачила Ігоря й ахнула. Сорочка брудна, рукав відірваний, увесь вимазаний сажею та кров’ю, як у фільмі жахів. Вона тяжко сіла на лавку і спитала:

– Що з тобою? Що сталося?

Ігор узяв її за руку й заторохтів:

– Аварія, Артем при смерті. Прости, але я йому все розповів про дитину, він має право знати, може, це допоможе йому вижити. І ще знай: щоб не сталося, я завжди буду поруч, не як друг, а як чоловік. Досить нам бігати від своїх почуттів. Дитину я любитиму і тебе не покину. І це не обговорюється.

Настя зблідла, схопилася за живіт і прошепотіла:

– Їдемо до лікарні! Я маю його підтримати, незважаючи ні на що…

Але коли вони приїхали, їм повідомили, що Артем помер, так і не прийшовши до тями. На кушетці ридала безутішна мати, закривши обличчя руками. На Ірину Петрівну було страшно дивитися – вона, здавалося, разом постаріла на двадцять років. Вона гойдалась взад-вперед і голосила:

– Прости мене, синочку, що ж я накоїла…

Настя несміливо підійшла. Усі образи кудись зникли – не до того було. Дівчина прошепотіла:

– Прийміть мої співчуття. Я хотіла підтримати Артема, але не встигла. Я хочу вам сказати дещо важливе. У вас скоро буде онук. Це дитина Артема. Я подумала, що ви маєте право це знати.

Убита горем жінка лише махнула рукою, до неї не дійшов сенс сказаного, вона тільки шепотіла:

– Іди, прошу, не до тебе зараз, як ти не розумієш, я сина втратила!

Ірина знову заридала, її мозок відмовлявся усвідомлювати, що там, у реанімації, Артема вже немає, що його взагалі вже немає і ніколи не буде поруч.

Похорон був страшним — завжди важко, коли йдуть молоді. Настя теж хотіла піти, але її не пустили Ігор та Альона. Вони відмовляли:

– Ну куди ти зібралася? Пологи на носі! Сиди вдома. Ось народиш, тоді й підеш попрощатися. А якщо тобі погано стане? А якщо щось трапиться з дитиною?

Ігор, звісно, був присутній, щиро прощався з Артемом, проводжав друга в останню путь. За той недовгий час, що вони були знайомі, вони з лютих ворогів встигли стати друзями. Ігор, дізнавшись Артема ближче, багато чого зрозумів. Парубок був зовсім не відчайдушним негідником, у ньому було багато хорошого. Але той гидкий вчинок із Настею він, мабуть, зробив під впливом матері. Він взагалі її майже в усьому слухався, звик так із дитинства. Ну і, мабуть, справді прийняв закоханість, захоплення за кохання, а в день весілля просто злякався, зрозумівши, що хоче одружитися з тією, яку не любить. Йому потрібна була зовсім інша жінка, схожа на матір, щоб тримала його в їжакових рукавицях і керувала ним, а не добра і м’яка дівчина. Але визнати це і попросити вибачення у Насті Артем так і не наважився, боявся. А ті його слова перед смертю про Настю ще й підштовхнули Ігоря, дали йому зелене світло. Він зрозумів: Артем зовсім не хоче ставати батьком, і ця дитина йому не потрібна, і він зовсім не проти, щоб вони з Настею були разом.

Тому Ігор не став зволікати, і незабаром вони з Настею розписалися. Для чоловіка було дуже важливо, щоб Настя зрозуміла — його наміри серйозні, і він її не залишить, не покине, буде любити і берегти. Він і сам не розумів, у який момент ця дівчина зайняла все його серце без залишку, але точно знав — йому більше ніхто не потрібен.

Ігор перевіз Настю до себе у квартиру, тепер вони жили однією сім’єю. Фінансово було дуже складно, адже дівчина отримувала копійки, а Ігор після смерті Артема сам написав заяву на звільнення, вирішивши, що раз його взяв на роботу друг, то тепер його мати точно виживе його і не захоче бачити у своїй компанії. Ігор шукав нове місце роботи, дуже нервував, ті заощадження, що були, мовби витікали крізь пальці. А незабаром мав народитися малюк — потрібні були великі витрати, це підганяло чоловіка, і він наполегливо ходив по установах.

Пологи почалися вночі, Ігор тут же одягнувся і повіз її в пологовий будинок, переполошив усіх, кричав:

– Допоможіть! Дружина народжує! Господи!

Ледве його заспокоїли, санітарка навіть прикрикнула:

– Ну-бо вгамуйтеся, татусю! Вона не перша й не остання, тут багато породіль, усе буде добре. І не треба тут паніку наводити. Сидіть у фойє тихенько й чекайте…

Слава Богу, пологи пройшли без ускладнень, і вже до обіду на світ з’явився хлопчик. Медсестра щебетала:

– Ну ось, татусю, все добре, а ви боялися. Ваша дружина просто молодчина, слухалася лікарів і навіть не пікнула. Таке рідко буває. Завтра зможете її відвідати. Ось, візьміть список, що принести треба.

Ігор вийшов із пологового будинку і був такий щасливий, що все добре, ніби тільки-но народився його власний син. Чоловіка буквально розпирало від гордості. Ігор раптом подумав, як же складно влаштоване життя — народився син Артема, а сам Артем уже на небесах. Ігор, не роздумуючи, набрав номер Ірини Петрівни і сказав лише одну фразу:

– Вітаю, ви тільки-но стали бабусею. Хлопчик, три сто.

І поклав слухавку. Він не знав, чи рада цьому бізнес-леді, чи, може, вона ненавидить Настю, але вирішив, що вона повинна про це знати…

Щаслива Настя теж дзвонила всім: батькам, подрузі, Миколі Івановичу, приймала вітання і милувалася своїм малюком. У ній ніби вибухнув феєрверк, таких гострих емоцій вона ніколи раніше не відчувала. Це зовсім інша любов — така всепоглинаюча, така щемлива. Хотілося укрити своє маля крилом від усіх бід і напастей і не випускати зі своїх обіймів…

Наступного дня до палати потягнулася низка відвідувачів. Мама довго плакала і голосила, тато гордо тримав на руках онука. Альонка тараторила:

— Ой, Настю, він такий маленький, я вже давно немовлят не бачила, аж страшно. Ну як ти, подруго? Боляче, мабуть, було? Кажуть, народжувати — це такий жах…

Настя засміялася:

— Ну чесно сказати, відчуття не з приємних, але зараз я така щаслива! Все недарма, Альонко! Бути мамою — це чудово!

Ігор і так весь час був поруч із Настею, звикав до малюка, прислухався до своїх відчуттів. Раптом двері в палату відчинилися, і увійшла Ірина Петрівна. На неї неможливо було дивитися без сліз. Чорна пов’язка, затуманені сльозами очі, у яких була така туга і приреченість. Настя напружилася й на всякий випадок взяла малюка на руки — хто знає, що на думці в цієї жінки? Нічого хорошого від неї чекати не доводилося. Ігор зрозумів: він не дарма подзвонив Ірині, щось у її змученій горем душі, мабуть, прокинулося…

Ірина сухо привіталася:

— Добрий день, Настю. Вітаю тебе з народженням сина. Подивися мені в очі і скажи чесно: це мій рідний онук? Син Тьоми? Чому ти приховувала від нас свою вагітність?

Злякана Настя кивнула головою:

— Так, це ваш онук. А який сенс було говорити про це Артему? Ви ж і так мене опозорили, назвали гулящою, хоча на той момент я взагалі Ігоря майже не знала. Хіба ви б мені повірили? Скажіть чесно?

Ірина раптом заплакала:

— Так, ти права, ні за що б не повірила. Ще й сина б накрутила. Я взагалі багато помилок і горя наробила, і смерть Тьоми — це моя розплата за все. Прости мене, Настю, якщо зможеш. Лише ридаючи на могилі сина, я раптом усвідомила, що це я сама своїми ж руками його туди й привела. У гонитві за грошима я, здається, забула, що я мати, як би страшно це не звучало. Мені здавалося, що Тьома помиляється, що ваша любов — це просто примха, і я, як одержима, робила все, щоб вас посварити. І раділа, коли мені це вдалося. Я щиро не розуміла, чому після вашого розставання Тьома став сам не свій. Я все підсовувала йому «потрібних» наречених. А він так і не став щасливим. Що тепер казати — сина вже не повернеш. Але у мене з’явився промінчик надії, частинка мого Темочки, мій онук. І я ось що вирішила. Ту частину бізнесу, яка належала моєму сину, я передаю тобі, Ігорю. Це справедливо. Ти двічі врятував Артема, це безцінно. Я впевнена, що ти станеш хорошим батьком для мого онука. А тебе, Настю, я прошу лише про одне — запиши онука на Артема, нехай він знає, хто його біологічний батько, це так важливо для мене. І ще дозволь мені також виховувати онука. Я обіцяю більше не шкодити й не псувати вам з Ігорем життя. Дякую тобі, дівчинко, що зберегла дитину.

Настя не витримала й розплакалася. Відчувалося, що Ірина Петрівна зараз не лукавить, що вона говорить це щиро. І Настя відповіла так само щиро:

— Я зовсім не проти, приходьте до нас у будь-який час. Чим більше людей любитимуть сина, тим краще. Усі образи в минулому. Хочете потримати малюка? Ми якраз ім’я вибирали. Вирішили назвати синочка Андрійком.

Ірина тремтячими руками обережно й бережно взяла маленький клубочок щастя. Немовля дивилося на неї блакитними оченятами, а жінка ніби перенеслася на багато років назад, їй здавалося, що вона тримає на руках Тьому — настільки малюк був на нього схожий. Ірина тихо сказала:

— Ну, привіт, малюче, ось ми й познайомилися. Це я, бабуся Іра. Рости здоровеньким, міцненьким, а я тебе любитиму і допомагатиму в усьому. Домовилися, мій хороший?

У її душі розлилося таке тепло, кожна клітинка наповнилася світлом, і здавалося, та чорна діра горя стала трохи меншою…

З того дня життя Насті почало змінюватися на краще. Нарешті настала біла смуга. Ігор був чудовим, дбайливим чоловіком, тепер він з головою поринув у нову справу, намагаючись якомога швидше її освоїти. Ірина активно йому допомагала. Вона також сильно змінилася. У її житті з’явився сенс – улюблений онучок, Андрійко. Тепер усі її думки були тільки про нього. Малюк ріс допитливим, товариським, любив бабусю, тягнув до неї ручки. А вона буквально завалювала його іграшками, з радістю довго гуляла з ним. Вона часто бувала в гостях у Насті, бачила, як вона живе, і мільйон разів шкодувала, що колись з її вини не відбулося весілля сина з цією чудовою доброю дівчиною.

Ірина допомогла Насті здійснити її давню мрію, і як тільки Андрійко пішов у садочок, Настя таки вступила до університету. Вона старанно навчалася і мріяла працювати ветлікарем. Ірина також допомагала притулку: закуповувала корми та ліки й дивувалася, наскільки добре серце у Насті. Що б не відбувалося у її житті, про своїх підопічних вона не забувала. Все так само їх навідувала, допомагала лікувати й знаходити нові домівки. Вона любила говорити:

— Кожного разу, коли мені вдається знайти покинутому, зрадженому недбалими господарями хвостику нових відповідальних і люблячих власників, я відчуваю таке щастя, що не проміняла б його ні на які гроші світу. Добро примножується, а значить, я живу недарма.

Ірина й сама почала іноді заходити до притулку. Спочатку просто спостерігала, як трепетно піклуються про тварин Настя, Микола Іванович і діти-волонтери. Як котики та собаки чекають на ці обійми та дотики, як у їхніх відданих очах стоять сльози щастя. Жінка намагалася розібратися в собі. Адже вона завжди терпіти не могла тварин, вважала, що заводити можна лише якихось дорогих екзотів, щоб не було соромно перед людьми. Вона з огидою дивилася на брудних, покинутих тварин, які випрошували у перехожих шматочок хліба, і намагалася обходити їх стороною.

Але приклад якоїсь дівчини змусив її переглянути свої життєві переконання. І одного разу Ірина наважилася взяти на руки старого, майже беззубого кота Яшу. Спочатку він поводився насторожено, принюхувався, а потім раптом поклав голову їй на груди й обійняв лапами, ніби прийняв її. Лід у душі Ірини скрес, і вона не змогла повернути кота назад у клітку – забрала його додому. І жодного разу про це не пошкодувала. Вона млiла вечорами, коли Яша вірно, як солдат, чекав її у передпокої, лащився, муркотів і віддавав усю свою котячу любов, на яку тільки був здатен. Дивно, але в такі моменти Ірина відчувала себе абсолютно умиротвореною та щасливою.

Щоночі, лягаючи спати разом із Яшею, вона шепотіла:

— Як шкода, синочку, що ти пішов так рано, а я зрозуміла сенс життя так пізно… Дякую за все добре, що сталося з твоєю Настею…