До спільного проживання з Ганною Борисівною, моєю свекрухою, відносини у нас були більш-менш стерпні.

Ми зустрічалися лише на сільських вулицях, де обмінювалися люб’язними привітаннями, та розходилися у своїх справах. Але, за збігом обставин, нам довелося проживати в одному будинку.

Все сталося за два місяці до Нового року, коли старий будинок бабусі, який дістався Тимофію у спадок, зненацька згорів, коли нас не було вдома.

Ми залишилися не лише без житла, а й без їжі, одягу та засобів для існування. Врятовано були тільки ті речі, які були на нас одягнені.

Розгублені ми, стоячи на згарищі, кілька хвилин дивилися на те, що залишилося від нашого будинку.

– Собаки та кішки хоч удома не було, – знайшла я хоч якийсь плюс у всьому цьому. – Я, мабуть, щось відчувала, бо вирішила відв’язати Найду, і випустити на вулицю Тасю.

– Ну так, – задумливо почухав потилицю Тимофій, який ще не до кінця вірив у те, що ми залишилися безхатьками.

– Доведеться до мами проситися. Думаю, вона вже в курсі всього, – додав він, і почав дзвонити до Ганни Борисівни.

У процесі розмови з’ясувалося, що вона ще була не в курсі лиха, яке у нас сталося.

– Ой, ось це так! Це хто ж із вас винен?! Катька, мабуть? – стривожено заволала мати. – Треба ж як, га?! Стільки років хата стояла, а ви заселилися і на тобі… Напевно, навіть страховки ніякої немає?

– Будинок був застрахований, – поділився з матір’ю Тимофій. – Як нам виплатять страховку, так ми купимо інший будинок.

– Мій купуйте, я все одно думаю над тим, щоб поїхати в місто, – приголомшила сина відвертістю Ганна Борисівна.

Чоловік недовірливо примружився. Він уперше в житті чув про те, що мати хоче виїхати з села, в якому вона прожила не один десяток років.

– Поки що можете скористатися моєю гостинністю, і протестувати будинок перед купівлею, – мати вирішила блиснути перед сином сучасним сленгом.

Через годину ми, засмучені, прийшли до Ганни Борисівни з кішкою та собакою, яких нам вдалося відшукати у сусідів.

Мати зустріла нас з розкритими обіймами. На мій подив, вона була навіть зі мною люб’язна та мила.
Вона посадила нас за стіл, і почала ставити перед нами тарілки з борщем.

– Не думали над моєю пропозицією? – палаючи від нетерпіння, спитала Ганна Борисівна.

– Ні, – сухо відповів Тимофій, якому було зовсім не до цього.

Я запитливо зиркнула на неї, поглядом показуючи, що хочу пояснень.

– Мама пропонує купити у неї будинок, – пробурчав чоловік, дмухаючи на гарячий борщ.

– Купити? – перепитала я. – Де ж ви тоді самі будете жити? – Додала я, звернувшись до свекрухи.

– Поїду в місто, я давно про це думала вже, тільки вам не говорила, – мимоволі почервонівши, відповіла Ганна Борисівна.

– Навряд чи нам виплатять велику суму по страховці, – скривилася я, і зиркнула на чоловіка.

Мої слова змусили свекруху нервувати. Вона задерлася на місці, й почала розпитувати, на яку суму ми розраховуємо.

– Там, швидше за все, буде мізер, нам і на колоди не вистачить, – знизала я плечима. – До того ж ще страхова має свою перевірку провести, а то раптом там підпал.

– Та ну, який ще підпал?! – замахала руками Ганна Борисівна. – Пічка швидше за все підвела, чи проводка. Її ж ніхто там не міняв сто років, так що не дивно, що будинок спалахнув, як сірник.

Я не знала, що відповісти на це свекрусі, тож просто розвела руками. Дізнавшись про те, що страховка за будинок може виявитися зовсім маленька, вся доброзичливість і люб’язність Ганни Борисівни миттєво зникла.

Вона почала бурчати з кожного приводу, і я зрозуміла, що ми їй вже набридли. Розлютилася на нас свекруха ще більше, коли я принесла в будинок погану новину.

– Все, жодної страховки не буде! То був підпал. Основне вогнище знаходилося у веранді.

– Підпал? Вони що там, зовсім того? – Покрутила пальцем біля скроні Ганна Борисівна.

Пів дня вона охала та ахала, обурюючись на те, що нам нічого не перепаде від страхової.

– Дивно, – сказав Тимофій, коли я повідомила йому про те, що з будинком можна попрощатися. – Чому підпал? Вони у цьому впевнені? Такого просто не може бути!

– Треба йти в суд! – запропонувала Ганна Борисівна, яка обурювалася найбільше.

Її поведінка насторожила мене. Я раптом задумалася про те, чи не причетна свекруха до того, що наша хата згоріла.

Декілька днів я гнала від себе ці думки, але потім все-таки вирішила дочекатися, коли Ганна Борисівна піде митися в лазню, і перевірити її речі.

Я не знала, що саме потрібно шукати, але про всяк випадок скористалася моментом, і стала нишпорити по шафі.

Через десять хвилин я зрозуміла, що даремно подумала погано про Ганну Борисівну, проте перед тим, як зачинити шафу, засунула руку під купку білизни.

Несподівано мої пальці намацали металеві вироби: каблучки та сережки. Я витягла їх, і здивовано завмерла.

З першого погляду я зрозуміла, що це були мої золоті прикраси, які на момент пожежі знаходилися у будинку.

Я настільки була приголомшена, що не почула, як свекруха повернулася з лазні. Побачивши мене у своїй кімнаті, вона зупинилася у дверях, і хльоснула мене мокрим рушником.

– Хто тобі дозволяв сюди заходити? – гаркнула на мене Ганна Борисівна і, кинувшись до мене, спробувала вихопити з рук золоті прикраси.

– Звідки у вас моє золото? – вийшла я зі ступору, і вивернулася від свекрухи. – Воно було в момент пожежі у нашому будинку! То це ви його спалили? Навіщо?

– Не твоя справа! Поверни! Це моє золото! – Ганна Борисівна знову кинулася на мене.

Я вивернулася, і вискочила з кімнати. Я розуміла, якщо свекруха заволодіє моїм золотом, мені нічого не вдасться довести Тимофію.

Попри зиму, я, в чому була, в тому й вискочила з будинку на вулицю. Слідом за мною в одному халаті стрімголов поспішала Ганна Борисівна.

– Віддай моє золото! – кричала мені вслід розгнівана свекруха.

Тимофій, що йшов із селищного гаража, ще здалеку помітив жінок, які бігли йому на зустріч. Спочатку він нас не впізнав, але потім зрозумів, що це ми.

Тяжко дихаючи від бігу, я добігла до Тимофія і, з надривом, видавила з себе:

– Твоя мати спалила нашу хату… ось мої прикраси, я знайшла їх у неї в шафі…

Чоловік від подиву відкрив рота і вп’явся в мене очима. Йому здавалося, що я пожартувала.

– Бреше вона. Це мої прикраси. У мене такі самі, як у неї, – Ганна Борисівна добігла до сина і, важко дихаючи, впала колінами на сніг.

– Мамо, це прикраси Каті. Навіщо ти наш будинок спалила? – Тимофій на автоматі допоміг матері підвестися.

– Поїхати я хотіла в місто, думала, що ви страховку отримаєте і купите мій будинок, – Ганна Борисівна обтрусила сніг із колін.

– Звідки ти дізналася про страховку? – Запитав чоловік.

– Ти ж сам мені розповів…

– Слів немає, – сказав Тимофій, і переглянувся зі мною. – Нам тепер на тебе заяву в поліцію писати?

– Навіщо? – закліпала очима свекруха.

– А як інакше? Ми ж маємо десь жити…

Мати щільно стиснула губи, й зиркнула на мене, бо я з ненавистю свердлила її очима.

– Треба було здати твоє золото в ломбард, – з досадою промовила вона, чим здивувала і Тимофія, і мене.

Вона не вважала себе ні в чому винною, вона шкодувала лише про те, що так легко попалася!

– Гаразд, живіть поки що в мене, – пробурчала вона і, розвернувшись, попрямувала в капцях у бік будинку.

Ми йшли за нею слідом і обговорювали, як нам тепер жити далі. Після приходу в будинок свекрухи ми почали вимагати, щоб вона відписала нам половину свого житла, в обмін на мовчання про її причетність до знищення нашого майна.

Їй не було куди подітися, тому вона зробила все, як ми хотіли.

Тимофію довелося зробити для нас окремий вхід, оскільки мати з’їдала нас поїдом, коли зрозуміла, що нам тепер доведеться спільно співіснувати.

А я собі весь час ставлю питання, чи слушно ми вчинили, коли не заявили в поліцію? Бо мені здається, що там з головою не все гаразд!

Людина в здоровому глузді до такого ніколи не додумається! Я погодилася на цю авантюру тільки заради чоловіка – як не крути, вона його мати! А ви що скажете з приводу цього?