– Степане, я не зрозуміла, твоя мама за наші гроші збирається жити? Тиждень як приїхала, а поки що же жодного євро не дала. Ти собі як хочеш, а я більше не буду купувати продукти за свої гроші.

Невістка з моїм сином говорила голосно, тож я все добре почула. Вірі не сподобалося те, що я приїхала і сіла на їхню шию. Хоча насправді це не зовсім так, бо я приїхала в свою квартиру.

– Віро, зачекай, нехай мама відпочине, озирнеться, а тоді і будемо про гроші говорити, – заспокоював дружину син.

– Ти казав, що коли вона приїде, вона нам машину купить, – невістка не соромлячись ділилася своїми планами, які вона збиралася реалізувати за мої гроші.

З неї мені зовсім не дивно, вона мені з самого початку не сподобалася тим, що говорить те, що думає, але не думає, що говорить.

Коли мій син вперше її привів до мене на знайомство, вона мені заявила, що мамою мене не кликатиме, бо мама у неї одна. Я кивнула головою і нічого не відповіла, бо я її і не просила мене так називати, та вона вважала за потрібне з самого початку розставити всі крапки над і.

До сина мого невістка так говорить, що я дивуюся, як він їй усе це терпить. Характер у неї такий, що зжитися з нею дуже важко.

Після весілля вони стали жити зі мною, і у мене почалося справжнє пекло. Віра взялася керувати усіма процесами, а якщо щось було не по її, вона закочувала сцени.

Одного разу їй не сподобався суп, який я зварила, і вона ввела правило, що кожен з нас харчується окремо. Мені було не можна брати їхні продукти, а на кухні у мене тепер було два холодильники.

Якось я не витримала, розплакалася і вийшла на вулицю, сіла під під’їздом на лавочку. Бачу, під’їжджає невеликий бус, і з нього виходить моя сусідка Тамара. Виявляється, вона у відпустку приїхала.

Тамара заробітчанка, в Італії працює. Я ввечері до неї на каву зайшла, а вона мені і каже:

– Чого тобі тут сидіти, дітям заважати? Лишай квартиру молодим, і їдь зі мною в Італію – за кілька років заробиш собі на окреме житло.

В мене був майже місяць, щоб подумати, поки Тамара вдома гостювала, і я прийняла рішення їхати.

Як же зраділи мої син з невісткою, коли почули про моє рішення стати заробітчанкою! Вони ж тепер самі залишалися господарями в квартирі, саме цього і хотіла моя невістка.

А я за 4 роки і справді собі на квартиру заробила. Приїхала додому, і відразу взяла двокімнатну квартиру в новобудові.

Тож коли син нарешті наважився говорити зі мною про гроші, їх уже у мене не було.

– Мамо, ми з Вірою машину приглянули. Треба 14 тисяч євро. У тебе ж є, ти за 5 років значно більше заробила, – каже син.

– Нема уже грошей, сину. Я квартиру купила, – спокійно відповідаю.

Син на хвилинку задумався, а потім навіть зрадів:

– Так квартира це ж ще краще, ніж машина. Дякую, мамо.

Та мені довелося розчарувати його ще раз:

– Я квартиру для себе купила, – кажу.

Не розмовляв син зі мною два дні, а потім знову підійшов до мене з тією ж розмовою.

– Ну добре, якщо ти квартиру собі придбала, тоді цю перепиши на мене, – раптом запропонував син.

Я не погодилася на таке. Кажу – живіть стільки хочете, робіть ремонти які хочете, але квартира поки-що буде оформлена на мені. Ти у мене єдиний син, а я на той світ з собою нічого не заберу – рано чи пізно обидві квартири стануть твоїми, а поки нехай все буде як є.

Тепер я найгірша мама в світі, жадібна, яка шкодує для сина квартири. Невістка зі мною не розмовляє, а син сподівається, що я ще передумаю.

Та я вважаю, що так буде правильніше. А яка ваша думка – я поступаю як жадібна людина чи як мудра?

Джерело