– Як думаєш пережити зиму, Василино? Морози вже на порозі, а дров у тебе, як бачу, немає, – цікавиться сусідка у літньої бабусі, яка ось уже багато років живе сама на околиці села.

– Поки що не знаю, – тяжко зітхає старенька. – Ми з Мурчиком дякуємо Богу, що сніг ще не випав. А далі – буде видно.

Сусідка лише побажала, щоб зима була не надто суворою, але знала напевно – в разі біди вони бабусю не залишать. Минулого року її чоловік неодноразово носив дрова для Василини, а під час сильних хуртовин навіть забрав її до себе на кілька днів.

Життя Василини було непростим. Вона вийшла заміж, але рано залишилася вдовою. Дітей у них із чоловіком не було.

Самотній жінці в селі доводилося нелегко, адже роботи було багато. До того ж, Василина в молодості славилася своєю красою, і багато чоловіків намагалися завоювати її серце. Але вдруге заміж виходити вона не поспішала, особливо після того, як до неї став залицятися Степан.

Степан був вдівцем і самотужки виховував маленького сина. Незважаючи на те, що він був молодшим за Василину на вісім років, вирішив запропонувати їй стати його дружиною, бо бачив у ній турботливу майбутню матір для свого сина.

Спершу Василина була не проти, але, роздивившись ситуацію ближче, відмовилася. Вона дізналася, що Степан мав слабкість до “ходіння наліво” і навіть не приховував цього.

– Я молодий, вони молоді. А ти, Василино, – просто чудова жінка, господиня і мама. Не вигадуй, виходь за мене заміж, – наполягав Степан, впевнений, що кращої матері для сина не знайти.

Василина не пристала на пропозицію, але щиро полюбила хлопчика, Олексійка. Дитина також потягнулася до неї, часто втікаючи до Василини, коли батько був зайнятий своїми розвагами чи приводив додому чергову “нову маму”.

Василина годувала хлопця, дбала про нього, вважала своїм сином. Олексій теж, навіть підростаючи, не переставав відвідувати її. Якось він зізнався, що у неї йому значно краще, ніж удома.

Після школи Олексій поїхав навчатися до міста, вступив до інституту. Василина передавала йому продукти чи навіть сама привозила їх до міста. Тим часом його батько дедалі більше поринав у пияцтво і про сина зовсім не турбувався.

Олексій зумів влаштуватися в житті й виїхав до Австралії. Відтоді Василина втратила з ним зв’язок і не знала, що з ним сталося.

Минали роки, і старість підкралася непомітно. Василині ставало дедалі важче справлятися з усіма справами самотужки.

Одного дня, сидячи біля вікна, вона побачила, як у двір заходить якийсь молодий хлопець. Спершу їй здалося, що це її Олексій, але ж Олексію мало б бути вже років п’ятдесят! Хлопець зайшов до хати й пояснив, що він – син її Олексія.

Юнак розповів, що його батька вже давно немає, але той перед смертю просив знайти Василину – людину, яка стала йому справжньою матір’ю.

– Отже, Ви – моя бабуся, – усміхнувся хлопець.

Василина не могла стримати сліз радості, адже думала, що ніколи більше не побачить хоч когось із рідні.

Олексій-молодший не лише привіз їй допомогу, а й взявся ремонтувати старенький будинок. Про це швидко дізналося все село, і навіть Степан з’явився у дворі, намагаючись переконати хлопця, що він – його рідний дід.

Однак молодий Олексій лише усміхнувся й відповів, що його батько ніколи про діда не згадував, але часто говорив про Василину – найдорожчу людину в його житті.

Степан зрозумів, що нічого йому не світить. Адже кожен отримує те, що заслужив.