– Сину, приїдь до мене цієї суботи. Маю до тебе серйозну розмову, – голос у Василя звучав так засмучено, що Іван не вагаючись вирушив у село рано-вранці.

– Тату, що сталося? Ти, бува, не захворів? Щось виглядаєш не дуже, – занепокоєно сказав Іван, підходячи ближче до батька. Він помітив, як у того тремтять руки, а на очах з’явилися сльози.

– Іване, я вирішив хату продати, – тихо промовив Василь.

– Що? Продати? А жити ти де плануєш? – син почухав потилицю, не розуміючи, що відбувається. Він не міг повірити, що батько справді замислив продати дім, у якому вони разом провели стільки років.

Ця хата була для Івана чимось особливим. Саме тут він народився й виріс. У цих стінах зберігалися всі його теплі спогади: дитячі ігри на подвір’ї, походи з батьком на риболовлю, тихі вечори з мамою, яка вчила його розпізнавати гриби в лісі. У цьому домі він вперше закохався.

Його батьки, Василь і Марія, жили завжди у злагоді. Вони були прикладом подружньої гармонії, про яку кажуть: «душа в душу». Іван ніколи не бачив, щоб між ними були серйозні сварки. Хоча багатства в родині не було, але їхній дім завжди був наповнений любов’ю, теплом і взаємною підтримкою.

Однак кілька місяців тому світ Івана і Василя похитнувся: Марія пішла з життя. Вона просто не прокинулася одного ранку. Її смерть стала великим ударом для всієї родини, але найбільше це переживав Василь.

Втрата дружини залишила глибокий слід у його серці. Він не уявляв життя без Марії, яка була його опорою, підтримкою, натхненням. Її вареники, які Василь завжди називав найсмачнішими у світі, тепер були лише спогадом. Марія вміла підбирати слова, які давали йому сили долати життєві труднощі. Без неї дім здавався порожнім і холодним.

– Розумієш, синку, я більше не можу тут жити. Все нагадує про твою маму. А я не можу впоратися з цим болем, – Василь витер сльози й знову занурився у спогади про свою Марічку, з якою прожив 40 щасливих років.

Іван не перебивав батька, даючи йому можливість висловити свої почуття. Коли Василь трохи заспокоївся, син запитав:

– А куди ти підеш, якщо продаси дім?

– Я куплю собі маленьку однокімнатну квартиру. Мені більше й не потрібно, – пояснив Василь. – А решту грошей віддам вам. Ви з Ольгою давно тіснитеся в своїй квартирі. За ці гроші зможете купити щось більше.

Іванові було важко чути це. Він оглянувся навколо й зрозумів, що батько правий: без матері дім справді став порожнім. Незважаючи на порядок, який Василь підтримував, у хаті панувала тиша й холод.

На подвір’ї теж було незвично.

– Тату, осінь уже, а ти грядки не перекопав? – здивувався Іван.

– Та вже не буду. Нехай нові господарі самі вирішують, що садити, – байдуже махнув рукою Василь.

Іван повернувся додому з важким серцем. Але пообіцяв батькові, що сам шукатиме покупців, аби дім не продали за безцінь.

Проте замість того, щоб поспішати з продажем, він із родиною вирішив частіше відвідувати Василя. Щосуботи Іван із дружиною та 7-річними синами-близнюками приїжджали в село. Діти постійно крутилися біля діда, ставили купу питань, інколи навіть повторювали одне й те саме. Але Василь не дратувався – навпаки, йому це подобалося. Відчуття потрібності поступово повертало життя у його очі.

– Щось тато давно не згадував про покупців, – зауважила Ольга одного разу.

– Я шукаю, – відповів Іван. – Просто не хочеться віддавати будинок будь-кому.

А насправді в Івана й Ольги вже був свій план. Часті приїзди до села були його частиною.

Одного разу, коли вся родина зібралася разом, Ольга приготувала Василеві його улюблені вареники, а Іван із батьком перекопали всі грядки. Діти також не лишалися осторонь: вони катали на іграшкових тачках гілки, які збирали у дворі.

Після вечері Іван звернувся до батька:

– Тату, хочу з тобою поговорити.

– Що, покупців уже знайшов? – пожвавішав Василь.

– Не зовсім. У нас із Ольгою інша пропозиція, – сказав Іван.

Василь уважно подивився на сина.

– Ми вирішили продати нашу квартиру, а самі переїхати до тебе. Гроші від продажу вкладемо в ремонт будинку. Ти побачиш, що твій дім стане таким, яким ти й уявити не міг.

Обличчя Василя засвітилося радістю. Він посадив на коліна онуків, які вже вигадували, що будуть робити у новому домі. Один просив відремонтувати іграшкову тачку, а інший говорив про будівництво гаража для велосипеда.

Життя повернулося до Василя. Він зрозумів, що найважливіше – це не будинок, а те, що поруч є ті, кому ти по-справжньому потрібен.