Моя мама переконана, що мої стосунки з Петром не мають продовження і не тому, що він одружений. «Він має совість і ніколи не покине дружину, а ти будеш сама. Подумай про це, тобі ж сорок на носі!». І я хочу розповісти вам історію і спитати чи нема у мене шансів, може, збоку видніше?

У мене вже три роки стосунки з одруженим чоловіком, він мене попередив, що дружину не покине і я не дуже про це думала, адже я теж не планувала з ним щось серйозне. Йому треба жінки, а мені треба чоловіка, то чому один одному не стати в пригоді?

У мене був чоловік, але то була одна назва, бо щось у нас стосунки не просувалися в бік дітей. Я хотіла мати двійко діток, а він заявив, що поки не купить квартиру, то про дітей можна й не мріяти.

Ми обоє працювали на власну квартиру, але чим більше старалися, тим ті гроші наче крізь пальці зникали.

Ввесь час було куди їх викинути: то на одяг, то на відпочинок, то на своє здоров’я, то на їжу смачну.

– Ми вже десять років разом, – казала я чоловікові, – ми нічого не відклали, хіба боки наїли, а дітей і близько нема і не факт, що будуть з таким підходом.

– Ти мені пропонуєш на сухарях жити, бо я маю дітей мати? Хто це встановив такі правила? Я хочу насолоджуватися життям, воно у мене одне.

І я зрозуміла, що мене просто дурили, покивали головою, а самі просто мали безплатну обслугу, що ще й гроші в дім приносила.

Я покинула чоловіка, вже краще самій жити і насолоджуватися життям без побутових обов’язків. Хіба ні?

І тут я зустріла Петра, я його знала давно, але він був таким собі тихим чоловіком, який любив залити за комір, але безвідмовним. Я його попросила помогти з переїздом, бо він був у нас водієм. Той приїхав, поносив, вивантажив, похвалив частування і на тому й все. І отак я почала до нього звертатися, коли щось на квартирі ламалося, бо знала, що він зробить, бо безвідмовний.

А якось ми засиділися допізна і Петро розказав про своє життя. Мені аж волосся дибки стало, бо я думала, що одній мені життя показало іншу сторону.

Петро дуже любив свою дружину Наталю, на руках носив і не бачив нікого навколо. Вони одружилися і через рік на світ з’явилася донечка, але Наталя вже не змогла ходити.

– Вона вже п’ятнадцять років лежача, я доглядаю і мати її, донька теж помагає, але вона скоро піде вчитися, мати її вже сили не має, тому частіше я з нею сам на сам. А я вже не можу, я бачу, що наробив, але хочу жити, розумієш? Хочу повноцінно жити, радіти. Так і роблю, а прийду додому, а вона там і мене починає совість гризти. Тому й заливаю очі аби ні її не бачити, ні світу…

Я його обійняла і так якось сталося, що ми не змогли розімкнути обіймів. На ранок він мені сказав:

– Ти ж розумієш, що я її ніколи не покину?

– Розумію і нічого в тебе не прошу. Ми просто будемо час від часу один одного виручати. Що скажеш?

І отак ми собі три роки й жили, всім же добре і ми нікому не заважаємо. Якби Петро сказав, що дружину покине, то я б з ним і говорити не стала.

Навпаки, я йому кажу, що як він буде більше заробляти, то зможе дружині найняти доглядальницю і вже всім буде легше.

Він так і робив, навіть якось посвіжів, перестав пити і всі помітили зміни. Одна я не помітила, що вже стільки років пролетіло, а мені ж сорок на носі, якщо зараз я не зможу мати дитину, то вже її й не буде.

І я думаю про те аби мати дитину від Петра. А що? Ми будемо скидатися на доглядальницю для його жінки разом і окремо будемо вити наше гніздечко.

Мама моя вже давно проти того, що я отак на ньому зупинилася, каже, що навколо багато самотніх чоловіків і треба з ними щось крутити і тоді буде все, а тут він ніколи не розлучиться з дружиною.

Але чому не може бути так, як я запланувала? Чому? Хай собі з нею буде одружений. Але живе зі мною, хіба ми не маємо права на щастя? Яку ви гадаєте?

Написано на основі реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.