Катя не любила свою свекруху. І це було взаємно. Бачились вони рідко, але зараз наближався день народження матері чоловіка. І Катя вирішила подарувати жінці незабутній подарунок.

– Я їй приготувала таке, що вона все одразу забуде! І оторопіє, коли на нього дивитиметься. Але нікуди не подінеться, не викине. Стане і зберігати, і тримати на видному місці! Ось так. Віра Іванівно моя! За всі 15 років, що ми одружені з Андрієм, доброго слова мені не сказала. Інші хоч щось кажуть, хай і крізь зуби. А ця мовчить. Тільки очима своїми чорними дивиться. Намагаюся до неї ніколи не їздити і в гості ходжу на п’ять хвилин за рік, – розповідала Катя своїй подрузі Марійці.

Та слухала й підтакувала. Свою свекруху Марія теж не дуже любила.

Вони влаштували вдень щось на зразок дівич-вечора. Так повелося за традицією, що раз на два тижні три подружки дитинства зустрічалися по суботах.
Катя була перукаркою і віртуозно оновлювала образи. Саме сьогодні вона прийшла ненадовго, бо чекали на клієнти. Марійка, яка працювала кухарем, завжди приносила смаколики.

Була й третя подруга Олена. Вона працювала медсестрою і нещодавно перевелася на нове місце. Куди, подруги не знали, якраз і хотіли розпитати, та розмова зайшла про свекруху.

– Терпіти її не можу! Вона мені взагалі ніхто. От не було б її і… – знову почала Катя.

І ось тут, Олена, яка тихо сиділа до цього, теж вступила в розмову, зупинивши її.

– І що, Катю? Тобі б одразу легше стало? – з усмішкою промовила вона.

– Ну, мабуть, – видихнула Катя й замовкла.

Вона згадала сьогоднішній ранок. Як несла свій подарунок, запакований у гарний папір.

Як вручала свекрусі Вірі Іванівні, а та, немов дитина, одразу почала розгортати, ледь не підстрибуючи від нетерпіння. Але вона, Катя, попередила: відкрити твльки після її відходу. В будь-якому разі свято в результаті зіпсувала родичці!

– Дівчата, ось ви мене питали, куди я влаштувалася, – почала Олена.

Подруги стрепенулися.

– У приватну клініку? – припустила Катя.

– Будеш тепер гроші лопатою гребти! – хихикнула Марійка.

– У місце де доглядають людей, яким вже не допоможеш у лікуванні, – просто відповіла Олена. – Хос..піс

Запала тиша.
– Ти… Навіщо? – тільки й змогла сказати вражена Марійка.

– Це ж місце, де… Як же ж так, Олено? Не лячно? А гроші? – похитала головою Катя.

– Що ви все: «Гроші, гроші”. Катю, ти мене вибач, звичайно. Але мені тобі хочеться сказати одне слово: “Нерозумна”, – гірко прошепотіла Олена.

– Хто я? – хмикнула та.

– Ти, Катю. Бо те, що ти робиш і говориш, підло. Я не знаю добре твою Віру Іванівну. Ти говориш, слова доброго вона тобі не сказала? А коли вам із Андрієм гроші на розширення житла знадобилися, хто продав квартиру в центрі й переїхав у будиночок на околиці?

Твоя свекруха!

Без обурень і вмовлянь зробила це. Коли в тебе маленький Іванко тяжко заслаб, хто возив його всюди, га?

Той хороший лікар виявився сином подруги юності твоєї свекрухи. І врятували твого улюбленого хлопчика. А коли ти на вечорі зустрічей так нагульбанилася, що потім прокинулася у свого однокласника? Так, між вами нічого не було. Але твій Андрійко подібне тобі не пробачив би, знаючи його принципи. І хто знову прийшов на допомогу? Віра Іванівна сказала, що ти в неї була тієї ночі.

Катя, виходить, ти невдячна. Скільки разів ми до тебе приходили, я прямо з такою радістю їла огірочки, кабачкову ікру, варення, лече, якими тебе свекруха постачає. Ти ж квітку від помідорної розсади не відрізниш! Це все вона старається для вас! Є люди такі, небагатослівні. Не вміють вони гарно говорити. А може, соромляться. Але вони справами всю любов показують! А інші говорять красиво – а толку нема! – видала Олена.

– Дякую, подруго. Я думала, підтримаєш мене, а воно он як. Ще й наговорила про мене! – скочила Катерина.

У глибині її душі заворушився крихітний черв’ячок. Ще недавно він тріумфував разом з нею, виношував і втілював у життя план помсти.

Тепер цей особистий черв’ячок слухав слова подруги і неспокійно ворушився, заважаючи їй, Каті, насолодитися тріумфом – проблемами свекрухи. Каті хотілося сказати черв’ячку, щоб він заспокоївся і тішився далі – їй все одно на слова подруги. Але не виходило. Черв’ячок продовжував рухатися.

Марійка, яка спостерігаючи за їхньою розмовою, з’їла, не відволікаючись, п’ять пиріжків з капустою (їй в неспокійні хвилини завжди хотілося їсти) і чомусь мовчала. І Катю, як і раніше, вже не підтримувала.
Взагалі, треба було образитися, голосно гримнути дверима, посваритися з Оленою й піти. Катя вже збиралася так і зробити.

Але неприємний черв’ячок не давав. Немов приклеїв її до місця.

– Ви, мабуть, забули, що в мене немає мами, так? А я живу із цим! Теж 15 років. Як ти, Катю. Тільки ти весь цей час голосиш, як тобі свекруха набридла, яка тебе насправді любить. Я ж усі ці роки не витримую від. Коли рука тягнеться набрати номер, який пам’ятаю напам’ять. Я навіть телефон мамин зберегла. Регулярно поповнюю рахунок. Знаєте, я його іноді залишаю в одній кімнаті, натискаю виклик. І біжу до свого телефону. Бачу там виклик: “Матуся”. І її фото з’являється. Беру слухавку і розмовляю з… Тишею. Розповідаю про все. Кажу, як мені без неї погано. Як я сумую. Кутаюся в мамин плед, уявляючи, що це вона мене обіймає.

Катя, вибач, але я змовчати не могла. У тебе і мама є, і свекруха. Катю, навіщо так? З літньою людиною. Чого ставиш себе вище за неї?

І ще я маю питання. Ти нам завжди зачіски робиш, укладку. Дякую тобі, дай Боже здоров’я за це. А Віру Іванівну ти, коли востаннє стригла чи волосся їй підфарбовувала? – продовжила Олена.

Черв’ячок усередині Каті стиснувся і застиг. І наче чийсь чужий голос, у якому вона впізнала свій власний, тихо відповів:
– Ніколи.

– Та ну? Ти жартуєш? Катю, оце так. Так дійсно не можна! Не по-людськи. От я свою… Та що там, нормальна вона у мене жінка, в принципі. Взагалі, забудьте, що я тут говорила. Свою свекруху я завжди частую! І пиріжками, і тортиками, паски до Великодня їй печу. А вона вже так радіє! Ручками сплесне, дістає все з пакета, посміхається. У неї ручки, як подушечки, такі пухкі, маленькі, чистий янгол! – заусміхалася від спогадів Марійка.

Черв’ячок усередині Каті більше не ворушився. І вона відчула, що може встати й піти. Він її тут не тримає.
Перед очима промайнув сьогоднішній ранок. Як там казала Марійка? Пухкі ручки.

У її свекрухи вони були інші. Великі такі натруджені руки. Негарні. Як їй здавалося. І личко зморщене. Що вона знала про неї, Віру Іванівну? Та виходить, нічого толком, нецікавим їй було її життя.

Тим часом свекруха завжди опинялася поруч, коли була потрібна її допомога. Чоловік казав, що колись мав дві сестри. Не любив про це згадувати. Вони довго слабі були, обидві. Віра Іванівна виходжувала спочатку дочок, потім чоловіка. Усіх їх вже нема. І, здається, багато працювала. Її головною гордістю і любов’ю був син Андрій, який залишився живим, – пізня дитина, чоловік Каті.

Та що там сама Катя досі любила його так само, як і 15 років тому. Він же ж такий гарний, розумний, надійний, дбайливий, працьовитий.

– Він такий, бо мати його так виховала! Він міг би грошей не носити! Або коханку завести. Не всім так щастить! А сама ти чого їй ніколи нічого доброго не говорила, га? Хто заважав? Безсоромна! Усіх стрижеш, а вона чим гірша? Чого все смієшся? Недолуга! – раптом знову прокинувся і заволав черв’ячок усередині душі Каті.

Вона навіть підскочила від цього.

– Катрусю, тобі недобре? – нахилилася співчутливо Олена.

Та похитала головою, намагаючись не розплакатися. Якось нахлинуло разом усе. Немов блискуча вода, стримувана невидимою перепоною, готувалася виплеснутися нарешті назовні на потріскану землю.

Треба розмову перевести. Треба йти. Вона думала, буде весело і смішно. Вона помилилась.

Катя, щоб остаточно не розкиснути, прошепотіла:

– Як тобі твоя робота, Олено?

– Очі їх, дівчата, ніколи не зможу забути. Їм часом так важко… Але в очах лише світло, добро та надія. Я чую багато слів. Про вічність. Про те, що і хто не встиг зробити перед тим, як піти туди. І бачу багато сліз. Як плачуть невтішні родичі.

Тут один молодий чоловік приїжджав. Весь такий діловий, процвітаючий. Певне, багато працював, усе встигав.

А його мати у нас лежала. Він її ледь дощем із золота не обсипав, але вона чомусь попросилася до нас.

Виявляється, вона його в село хотіла звозити, звідки сама родом. Але ж він такий… Гордовитий, не їхав ніяк. Не треба йому це було.

Маму відвозили його, а коли не стало, він на колінах стояв і все плакав: «Матусю, повернися. Матусю, вставай. Ми поїдемо зараз, куди скажеш. Я будинок там куплю. Я все зроблю. Ми завжди будемо разом. Мені ж, окрім тебе, нічого не потрібно! Я ж ніхто без тебе, мамо!».

Або чоловік похилого віку все ходив до дочки. Такий, міцний. Строгий, сивий. У дівчини волосся зовсім не було. Він мені знімки її ранні показував. Таке волосся, дівчата! Довгі, медові, густі, нижче за пояс. І ось він прийде до своєї Яночки, заколочку чергову принесе. У неї їх ціла коробка назбиралася. Красиві такі: літні, з полуничками, ще у формі кришталевих гребінців або перламутрові.

Ми прямо всі милувалися! Спочатку одна співробітниця в нас дивувалася. Зачісувати нічого, навіщо таке дарувати? А дівчина та чекала на тата з нетерпінням. І ці його шпильки, і гребінці. Прямо сяяла вся, коли їх бачила.

Він усе казав, що стане її сам заплітати, коли волосся знову відросте, як мама раніше заплітала. І потім вони поїдуть на море. У неї була надія, чудова картинка майбутнього перед очима. Тяжко було батькові, він знав, що нічого вже не можна зробити. Але сміявся з нею, перебирав ці блискучі шпильки в руках.

Дочки не стало, а він їх потім роздарував усі. Я підійшла його втішити. Дивлюся – у нього очі сухі зовсім і стільки в них суму! Але прошепотів:

– З мамою вона тепер, моя красуня. Мама її тепер заплітатиме. Дочекаються мене мої дівчата.

Навіщо це я? Та цінувати треба просто! Одні на поминках плачуть. Інші боряться. А треті даремно витрачають своє життя! Стосунки з’ясовують, інтригують, роблять капості. І так втомлюють у результаті цього того, хто найвищий і могутніший, живе на небесах. Що і їх потім щось наздожене, коли не очікують. Людина тільки думає, що вона така самовпевнена, що успішна, що на коні, що сам господар свого життя. Ні, подружки. Все не так, – зітхнула Олена.

Марійка, обмахуючись газетою, глянула у бік тарілки. Пиріжків уже не було. Нічого, прийде зараз додому і всього скуштує. Вона спритно вхопила телефон і надрукувала чоловікові повідомлення про те, що сьогодні у них будуть домашні посиденьки. Вони дивитимуться кіно і їстимуть смаколики. І щоб свекруха зі свекром неодмінно були! З ночівлею.

– Мені пора! У нас збори з сім’єю! Бувайте! – Марійка пішла.

Катя теж підвелася. Тремтячою рукою почала шукати щось у сумці. Впустила її. Весь вміст розсипався по підлозі. Олена допомагала збирати. Мовчки.
Також мовчки вони розійшлися.

Тепер Каті треба було у справах. І в неї весь вечір розписаний.

Тільки… Десь там, на околиці міста, в цей момент літня жінка, яка, як вона думала, не любить її, дивиться на її подарунок. Той самий, яким вона насолити хотіла. А якби вона їй подарувала те саме? Звичайно, Катя б засмутилася і дуже. І настрій у день народження був би безнадійно зіпсований.

Обдзвонивши всіх з вибаченнями та пообіцявши знижку наступного разу, Катя скасувала свої зустрічі й поїхала до свекрухи. Телефон чоловіка був недоступний.

У неї раптом спітніли долоні. Що скаже він, Андрійко? Це ж його мама.

Вже настав вечір. Віконці в маленькому будиночку світилися. І раптово ситцеві фіранки з ромашками, і квіти на вікні, які раніше так дратували Катю, раптом здалися такими рідними й затишними.
– Треба вибачитись. Що сказати? Може, інший подарунок треба було би взяти з собою. Але нема часу. Пообіцяю тоді купити щось. Вона засмутилася. Ох, що я наробила, – думала Катя, рухаючись від хвіртки до будинку.

Не закрито. У великій кімнаті на столі стояла тарілка з варениками. Борщ, такий улюблений для її чоловіка. Фаршировані млинці. Катя застигла в дверях і дивилася чомусь спочатку на стіл. Її чоловік розмовляв із сином. Той, усміхаючись, з апетитом наминав бабусині голубці. А сама свекруха в синій сукні з мереживним комірцем, з незмінною косою, була біля стіни. Поруч – дві її літні сусідки і бадьорого вигляду дідуся. Мабуть, також гість.

– Ось, дивіться, яка краса, правда? – якраз захоплювалася свекруха, показуючи на подарунок Каті.

І продовжила:

– Це Катруся моя, Андрійка дружина. Вона в нас немов королева. Біленька, ніжна, вся така красуня. Я на неї, коли дивлюся, все усередині співає. Створить же ж Бог таку красу! А тепер Катруся завжди буде зі мною. Художник намалював її. Я прямо розплакалася від щастя, коли побачила подаруночок. Нічого кращого за це мене й не треба!

Катя відчула, що обличчя та вуха вмить стали бурякового кольору. Від сорому вона почервоніла, як у дитинстві, коли у бабусі вазу розбила, а сказала, що то Микола, її молодший брат.

Подарунком свекрухи на день народження став… портрет. Її, Каті. Власний. Вона чомусь вважала, що раз свекруха не каже їй нічого доброго і не хвалить ніколи, то вона її не любить. Більше того, терпіти не може. І сама Катя вирішила, що Віра Іванівна – неприємна їй людина. Подумала, що портрет невістки дратуватиме жінку. Але вона його не викине і переживатиме, дивлячись на нього. Вийшло все не так…

– Катруся ж настільки гарна, що я часом соромлюся їй щось сказати. Як лялечка вона! Очі великі, сині, наче волошки, риси обличчя точені, як з картин. Не те, що я, бабця незграбна, двох слів зв’язати не можу. Та й говорити красиво я не навчена. Не вмію. Соромлюся. Кілька разів, коли вона у нас відпочивала, поглажу, поки спить, ковдру поправлю. Господь моїх дівчат до себе взяв рано. Так іншу дівчинку дав, Андрійка дружину, рідну мою Катрусю. Я Андрію завжди кажу, що дружина у нього золота!

– Живи тепер із цим! – черв’ячок усередині Каті хмикнув і зник.

Вона навіть не встигла йому пообіцяти, що все виправить. І час у неї є. А її вже помітили. Син підбіг, чоловік став назустріч.

– Ти чого? У тебе ж робота? Мама сказала, що ти її зранку ще привітала, – прошепотів їй на вушко.

– Я… Скасувала. Віро Іванівно… Можна, я вас мама називатиму тепер? Як свою маму. З днем ​​народження!

І Каті хотілося ще стати на коліна, якщо чесно. Як тому чоловікові з Оленчиного оповідання. На коліна перед мудрістю, добротою та всепрощенням.

– Катрусю! Знайшла час заїхати ще, дякую, доню. Для мене, бабусі, знайшла. Ось вона, Катруся моя! Приїхала! – дивлячись на неї знизу вгору, із захопленням і гордістю говорила свекруха.

Схвально крекнув дідусь гість, дивлячись то на Катю, то на її портрет.

І всі якось пожвавішали, почали багато сміятися.

Катя раділа з того, що сьогодні свято. І що вона жива і здорова. І вона має батьків, які, до речі, вже їдуть сюди з привітаннями. Що в неї є чудовий чоловік та син. І гарна свекруха. І улюблена робота. Виходить, вона, Катя, справжня багачка!

– До столу, до столу! – поралася поруч Віра Іванівна.

– Чудово ж як! А потім у нас буде День краси! Хочете, я всім зачіски зроблю? І ще – якщо кому щось треба, пофарбуватись там, підстригтися, то кажіть! Я з радістю! – усміхнулася Катя.

Це також був її подарунок. Для всіх