Одного дня Іван, добрий чоловік і турботливий батько, не повернувся додому. Спочатку Ганна, його дружина, вирішила, що він знову затримався, працюючи на полі чи займаючись іншими господарськими справами, як це часто траплялося.

Однак через кілька годин вона отримала страшну звістку, що Івана більше немає. Для неї це стало справжнім шоком, і її світ повністю змінився.

Іван був дуже шанованою людиною у їхньому селі. Всі його поважали за доброту, працьовитість і готовність прийти на допомогу.

Ганна та Іван прожили разом понад тридцять років, виховавши троє дітей, які вже давно виросли й поїхали в великі міста на навчання та роботу.

Тепер, залишившись удвох у старому будинку на околиці села, Ганна і Іван насолоджувались тишею і спокоєм, що панувала навколо.

Втрата Івана стала для Ганни величезним болем. Вона не тільки втратила свого чоловіка, але й надію на те, що її життя якось полегшиться. У неї не було більше людини, з якою можна було б порадитись, поділитись своїми думками і переживаннями.

Так почався для неї новий етап — етап самотності і тиші.

Їхні діти приїхали провести батька в останню путь, але після завершення всіх церемоній вони знову занурились у свої міські справи та ритми.

З часом їхні дзвінки стали рідшими, здебільшого лише на вихідні, коли вони запитували про справи матері. Кожен телефонний дзвінок був коротким — усі вони мали свої турботи: робота, сімейні обов’язки, особисті проблеми.

Одного разу старший син Дмитро сказав:

– Мамо, ми настільки зайняті, так багато роботи, ще й з дітьми. Не хвилюйся, що не приїхали на ці вихідні, наступного разу обов’язково приїдемо!

Але це «наступного разу» так і не наставало.

Ганна чудово розуміла, що її діти живуть в інших містах, і для них знайти час на поїздки до матері стало складно.

Вона не хотіла бути тягарем для своїх дітей, тому кожного разу, коли вони дзвонили, намагалася приховати свої переживання і не турбувати їх своїми проблемами. Та інколи їй було дуже важко, адже дні ставали нескінченно довгими, і, коли наступала ніч, Ганна відчувала себе абсолютно самотньою.

– Мамо, не хвилюйся, ми тебе дуже любимо! — казала Олена, її середня донька.

– Ти сильна, ти все зможеш, — додавав Павло, молодший син, коли телефонував на вихідних.

Ганна продовжувала жити у будинку, який вона і Іван збудували разом. Вони разом обробляли город, ставили нові вікна і саджали дерева. Але тепер усе це стало лише спогадами. І навіть великий сад, у якому колись лунали сміх і розмови, став безлюдним і сумним.

Ось уже сидячи на лавці біля порога, Ганна відчувала, як наближається осінь її життя. Рукавиці для роботи на городі ще залишались, але вже не вистачало сил, щоб доглядати за землею так, як це робила колись.

Одного вечора Ганна знову підняла слухавку. Це була Олена.

– Привіт, мамо! Як ти? – запитала донька.

– Та нічого, дочко, все як завжди, – відповіла Ганна, намагаючись приховати свої почуття. – Тільки трохи гірше, не все встигаю, на подвір’ї багато роботи. А як ти там?

– Все добре, мамо! Просто дуже зайняті, сьогодні була важлива зустріч на роботі, завтра ще важливіше. І до того ж, з Днем народження тебе! Я тебе дуже люблю, ще зателефоную!

До свого дня народження Ганна навіть не готувалась, вона знала, що діти не приїдуть до неї, як і раніше, і тільки зателефонують – так і сталося.

І знову настала тиша. Ганна відклала телефон і глянула на старий годинник на стіні. Він був вже багато років, і кожен його тик нагадував їй, як швидко минає час і як багато що змінилося.

Її діти, які в дитинстві обіцяли завжди бути поруч, стали такими ж віддаленими, як і саме місто, що поглинуло весь їхній час та увагу.

І ось так проходили дні. Ганна почала звикати до того, що її вже не чекають і до неї більше не приїжджають діти. І хоча вона не могла поділитись своїми тривогами, в її душі поступово виникала велика порожнеча.

Вона намагалася знайти нові заняття, допомагала односельцям, але самотність не покидала її. Часом, сидячи на лавці в саду, Ганна дивилася на пусту дорогу, сподіваючись побачити, як хтось із її дітей приїде.

Через кілька місяців Ганна зібрала всі сили і вирішила подзвонити дітям. Зима вже почала охоплювати землю, і їй здавалося, що зневіра поступово охоплює її душу.

– Привіт, мамо! – почувся знайомий голос Дмитра. – Ми щойно повернулися з подорожі, дуже багато справ. Як можу допомогти?

– Нічого, синку. Просто хотіла почути ваш голос.

Ганна замовкла на кілька секунд. І навіть коли діти не могли приїхати до неї, їй стало тепло від їхніх слів, навіть якщо це був лише короткий момент. Їй було важливо знати, що вони не забули про свою матір, навіть якщо їхні дні були заповнені турботами.

Жінка більше не просила дітей приїжджати, не хотіла турбувати їх своїми проханнями, змирилася з тим, що вони не приїдуть. Її діти не завжди були поруч, але вони все одно залишались частиною її життя, і це давало їй сили.

Та іноді Ганна замислювалась, що, можливо, вона щось зробила не так, якщо її діти не мають часу для неї.