Я планувала на заробітках в Італії позакривати борги нашої родини. Натомість, перейшовши через пекло, повернувся з порожнім гаманцем. – І чим ти тут, в Україні, плануєш займатися?, – холодно запитав чоловік, коли я постала на нашому порозі.

– Олеже, ти можеш мені пояснити, чому я перестала бути для тебе важливою? – голос у слухавці ледь стримував розпач, але гнів, здавалося, ось-ось прорветься.

– Ірино, це ти мене питаєш? – його тон був спокійний, майже холодний. – Це ж ти поїхала. Хто зараз для нас важливий – ти, чи ті євро, які ти заробляєш?

Ця розмова звучала в моїй голові весь день. Я слухала її сотню разів, уявляючи, як мала б відповісти, аби не розбивати наш і так крихкий шлюб на дрібні шматки.

Я – Ірина, звичайна українська жінка, яка опинилася в Італії, мріючи про краще життя для своєї родини. Усі ми, заробітчани, їдемо сюди з однією метою: заробити грошей, допомогти близьким. Але я не знала, що ціна буде такою високою. І справа навіть не в грошах.

Мій чоловік, Олег, і я завжди були командою. У нас є двоє дітей – Максим і Аня. Жили ми в селі на Вінниччині. Скромно, але дружно. Та коли прийшла криза, все почало валитися. Олег втратив роботу, і ми опинилися в боргах. Кредит на ремонт хати, який ми взяли ще кілька років тому, став для нас непосильним. Кожного місяця платіж був мов страшний сон.

– Мусиш їхати, Іро, – сказав мені Олег, коли в черговий раз наші доходи не зійшлися з видатками.

Я не хотіла. Їхати в чужу країну, залишати дітей, будинок, звичне життя – все це лякало мене до глибини душі. Але я розуміла, що іншого виходу нема.

Знайшла роботу через знайомих. Мені запропонували доглядати за літньою італійкою в невеликому містечку під Неаполем. Умови начебто були непогані: окрема кімната, їжа, стабільна зарплата. Усе виглядало прийнятно, але реальність виявилася інакшою.

Ліза, моя роботодавиця, була непростою. Її не цікавило, чи я втомлена, чи болить спина після прибирання її великої двоповерхової вілли. Вона завжди хотіла більшого.

– Іра, це неправильно, – говорила вона з посмішкою, показуючи пальцем на пил, який я нібито пропустила.

Кожного дня я працювала по 12-14 годин, часто навіть у вихідні. Грошей, які я заробляла, вистачало лише на мінімальні перекази додому.

А вдома почалися проблеми. Спочатку Олег був терплячим. Він заспокоював дітей, розповідав, що мама скоро повернеться. Але місяці тягнулися, і його тон змінювався.

– Ти ж обіцяла, що грошей будеш переводити достатньо, – дорікав він. – А тепер що? Ми ледве тримаємося на плаву.

Згодом розмови стали коротшими. Діти почали віддалятися. Аня, яка ще рік тому постійно малювала листівки для мене, тепер майже не підходила до телефону.

– Як справи, Аню? – питала я під час рідкісних дзвінків.

– Нормально, – коротко відповідала вона і віддавала телефон татові.

В Італії я теж була нещасна. Вільного часу майже не було, колег поруч не було – тільки робота і нескінченне прибирання.

Одного разу, коли я прибирала у вітальні, Ліза підійшла до мене.

– Ти, здається, забула, що я тебе найняла доглядати за мною, а не просто витирати пил, – сказала вона різко.

Це був момент, коли я зрозуміла, що більше не можу. Мої сили були на межі. Я вирішила, що пора повертатися додому, навіть якщо це буде величезний фінансовий провал.

Коли я сказала Олегові, що їду, він довго мовчав.

– Що ти зробиш, Іро, коли повернешся? Ти знаєш, як ми тут живемо?

Так, я знала. Але я також знала, що втрачаю їх – свою родину.

Коли я приїхала, діти зустріли мене без радості. Аня трималася осторонь, Максим ніби взагалі забув, як говорити зі мною. Олег спочатку ніби радів, але відчувалося, що його турбувало щось інше.

– Ти повернулася, добре, – сказав він. – Але як ти плануєш жити далі? Борги нікуди не поділися.

І ось тепер я сиджу на кухні і намагаюся зібрати думки. Я втратила майже все: час з дітьми, довіру чоловіка, і навіть віру в себе.

Як ви вважаєте, що мені робити далі? Чи правильно я вчинила, повернувшись додому, залишивши роботу? Можливо, мені потрібно було залишитися там і терпіти, доки ми не виберемося з боргів? Чи варто було боротися за сім’ю, ризикуючи фінансовим майбутнім?