Їдучи додому в автобусі, я раптом уявила себе власницею маленької, затишної квартирки. Виявляється, грошей на це вистачало. Ідея жити окремо від доньки та зятя здалася мені такою привабливою! Адже власний куточок – це так незалежно. Повернувшись додому, настрій швидко зник, коли невістка заговорила про гроші.
– До кінця місяця ще поживеш у нас, а далі збирайся, – каже мені Анна, дочка синьйора Роберто, якого я доглядала останніх три роки.
Літнього італійця не стало тиждень тому. Я розуміла, що тепер мені доведеться шукати іншу роботу. Стала я питати у своїх знайомих заробітчанок, і як на зло – нічого немає.
Будинок у Роберто великий, ми з ним двоє жили. А дочка з сином тільки іноді забігали до нас. Анна мала не найкращий характер, я боялася її візитів, бо вона завжди знаходила – що не так. Своє невдоволення вона висловлювала голосно, тому мені завжди від неї добряче перепадало.
Синьйор Роберто до мене завжди добре ставився, і просив не звертати увагу на Анну, мовляв, вона завжди була така імпульсивна і експресійна.
А от син, Александро, це зовсім інша історія. Завжди уважний, чемний, ніколи жодного зауваження. Але він жив в іншому місті і тому приїжджав рідко. Я взагалі мало що про нього знала.
Коли синьйора Роберто не стало, Анна дала мені час до кінця місяця, щоб я покинула їхній будинок. Приїхав і Александро, вони вирішили, що батьковий будинок продадуть, а грошима поділяться.
Додому їхати я ще не збиралася, але оскільки нову роботу мені не вдалося знайти, то я таки вирішила, що правильніше буде поїхати додому, якраз свята з дітьми проведу, а на весну знову в Італію повернуся.
Дітей у мене двоє: син і дочка. Я дочку біля себе вдома залишила, а син одружився в нашому ж селі, але пішов жити до сватів.
Діти – то моє все, я заради них в Італію і поїхала. Хотіла їм краще майбутнє забезпечити, бо в дитинстві я їм явно не додала.
Жили ми бідно, одна невелика хата, грошей ніколи не було. Я чоловікові не раз казала, що треба щось думати, а він мені відповідав – тобі треба, ти і думай.
Коли я йому сказала, що їду за кордон на заробітки, він відповів – давно пора було це зробити.
Але як тільки я поїхала, він через кілька місяців до іншої пішов, отакою була його любов до мене.
Засмучуватися через це я не стала – у мене не було ні часу, ні бажання, пішов та й пішов. А я потрапила в благодатне середовище, в якому, нарешті, можна було заробити гроші.
Старалася я з усіх сил. Дочка заміж вийшла, і я їм з зятем гроші висилала, а вони будувалися, так що за кілька років довели наш будинок до ладу.
Син попросив мене дати йому 12 тисяч євро, коли вони будувалися. Мені ця ідея не видавалася правильною, адже по суті я вкладалася в чуже майно, бо все за документами належало батькам невістки. Та син мене переконав, що у нього з тестем і тещею чудові стосунки, і тому він не боїться вкладати свої кошти в їхнє майно.
І хоч я з цим не дуже була згідна, та зробила все так, як син мене попросив – дала йому 12 тисяч євро, а він їх вклав у той будинок, в якому вони жили.
Останні три роки, поки я працювала у Роберто, я додому не приїжджала, і гроші дітям не висилала, хотіла хоч трохи скласти, але ще не вирішила, на що їх витрачу.
По дорозі додому, в автобусі, мені прийшла думка, що в мене якраз є необхідна сума для покупки однокімнатної квартири. От я собі і подумала, що для того, щоб не жити з дочкою і зятем, я собі куплю квартиру. Однієї кімнати буде більше, ніж достатньо.
Ввечері, по приїзду, я зібрала в себе вдома дітей, хотілося трохи посидіти, відзначити мій приїзд, адже мене не було кілька років, скучила я за ними.
Все було добре до тих пір, поки невістка не почала розмову про гроші.
– Дочці будинок великий, а сину всього лиш 12 тисяч. Це несправедливо. Купуйте йому хоча б однокімнатну квартиру, – заявила невістка.
Син мовчав, але з виразу його обличчя я розуміла, що він з своєю дружиною в цьому питанні солідарний.
Дочка моя як це почула – надулася. Їй заява невістка аж ніяк не сподобалася, очевидно, що вона щиро вважає, що всі гроші мають належати їй, бо я з нею житиму як повернуся. Вечір був зіпсований.
Про свої плани на ці гроші я дітям не говорила нічого, сина з невісткою я заспокоїла тим, що пообіцяла, що подумаю.
Мені було прикро, я пішла в свою кімнату. І побачила, що на телефоні є пропущений виклик від Александро.
Я подумала, що щось сталося, і передзвонила йому.
– Куди ти поділася, Марино? – схвильовано запитав Александро. – Я приїхав, а Анна повідомила, що ти вже з’їхала від нас. Ти зашвидко це зробила. Я викупив у Анни її половину і тепер цей будинок належить тільки мені. Але я хочу в ньому жити з тобою. Ти вийдеш за мене заміж?
Від несподіванки я аж присіла, на такий розвиток подій я не сподівалася. Я знала, що Александро прихильний до мене, але про свої почуття він ніколи і словом не обмовився.
Тепер мені треба вирішити – що робити? Віддати сину гроші і прийняти пропозицію Александро, бо він мені теж дуже подобається. Але чи не образиться в такому випадку дочка?
Чи купити собі квартиру, зачинити, а тоді їхати в Італію і подивитися, що з цього вийде?