– Звільню до чортів! Ви мене чуєте?! Ви самі це їли?

– Але, Арнольде Петровичу…

– Скільки разів я просив, щоб мене не називали на ім’я-отчество?!

Арнольд ще раз надіслав у думках привіт своєму батькові, який 45 років тому, будучи п’яним, переплутав, точніше, забув, яким ім’ям вони з дружиною вирішили назвати сина. Покищо йшов до РАГСу, мучився, намагаючись згадати. В результаті Артем став Арнольдом.

Вперед виступив кухар.

– Знаєш, Петрович, спочатку зарплату мені підніми, а потім вже вимагай якості!

Арнольд відчув запах стійкого перегару.

– Семене, ти знову пив?

– І що?

– Нічого. Ти отримуєш як кухар ресторану, а готуєш, ніби працюєш в совдепівській їдальні.

– Ну, якщо що, я можу піти.

Семен завжди лякав Арнольда своїм відходом, і це завжди працювало. А тепер власник закладу раптом подумав, що краще самому за плиту стати — і то більше користі буде. Або зовсім закритися, щоб народ не смішити, а заодно і не отруювати.

– Йди! Ну що стоїш? Давай, вали! Хто ще хоче піти?

Офіціантки, молоденькі дівчата, прижалися одна до одної. Тетя Маша, його сусідка, яка інколи допомагала на кухні, усміхалася. Вона давно казала Арнольду, що такого кухаря, як Семен, гнати треба поганою мітлою, щоб не соромитися.

Семен явно не чекав такого повороту. Він зробив кілька кроків до дверей, але його, як раніше, ніхто не став зупиняти.

– Ви ще пожалкуєте! Приповзете на колінах! І от тоді Семен свою ціну за послуги призначить, і подивимося, хто в плюсі опиниться!

Він зірвав з себе фартух і кинув його до ніг Арнольда, але власник все одно мовчав. Коли за Семеном закрилася двері, адміністратор Ольга Олегівна торкнулася Арнольда за рукав.

– А що ж ми тепер робитимемо?

– А нічого, будемо працювати, точніше, вчитися працювати по-новому. Сьогодні ресторан закритий на санітарний день, все тут вимийте. А завтра я щось придумаю.

Він пішов до свого кабінету, втомлено присів на диванчик, відкинув голову назад, закривши очі. Ну і що ж він таке придумає?

Арнольд лихоманно перебирав у голові всіх, хто міг би йому допомогти. Нікого. Хороших кухарів вдень з вогнем не знайдеш. А поганих теж. Та що за напасть така!

У кармані задзвонив телефон.

– Пап, привіт! Сперечаюся, що ти забув про нашу зустріч, тому я й дзвоню заздалегідь.

Арнольд усміхнувся.

– Ваню, я вже говорив тобі, що ти геній?

– Говорив, пап. Я підходжу до кафе.

Арнольд вирішив, що про все подумає потім. А зараз у нього зустріч з сином. Син, як тільки закінчив університет, вирішив жити самостійно. Як не намагався йому допомогти батько, він завжди відмовлявся від допомоги.

– На твоїх грошах жити легко. А я хочу… сам, розумієш? Це ще один іспит у житті.

Звичайно, Арнольд розумів, але допомогти все одно хотілося. Він з нетерпінням чекав, поки син нарешті одружиться, народить йому онука. Але от тоді він уже балуватиме його. Але Ваня не поспішав.

Він з’явився у Арнольда, коли тому ледве 20 виповнилося. Так вже сталося, що молода дружина, якій було 19, переживши всі труднощі сімейного життя з дитиною, помахала їм ручкою, сказавши, що не готова до такого життя.

Вони з Ванею завжди були разом. Арнольд навіть не думав, щоб одружитися ще раз. Він боявся, що нова дружина буде якось не так ставитися до його сина.

Він під’їхав до кафе якраз тоді, коли Ваня підійшов до входу.

– Пап, а давай щось купимо? Підемо в парк! Сидиш у своєму ресторані, повітря не бачиш, а на вулиці взагалі-то весна. А? Давай?

– Що візьмемо?

– Та чебуреків!

– Сину, ти з ума зійшов? Це ж отрута!

– Ну скільки їм, поки ще живий! І це точно смачніше, ніж стряпня твого Семена.

– Звільнив його сьогодні. Все, не можу більше. Потрібно терміново щось думати, готувати нікому.

– Ось це гарна новина! Повір, будь-які напівфабрикати набагато смачніші, ніж те, що він готує.

Арнольд сумно посміхнувся.

– І що тепер мені — ресторан закрити?

– Ну, пап, ти ж ніколи не опускав руки.

Вони взяли чебуреків у кіоску. Ваня наполягав на каві з автоматів, і вони попрямували до парку. Незважаючи на гарну погоду, людей на вулиці майже не було. Ваня одразу витягнув гарячий чебурек, став його відкушувати і говорити з набитим ротом:

– Фу, сморід!

– Ну що ти, як малий? Подавишся ж!

– Хто? Я ніколи…

Він так смішно це сказав, що обидва засміялися. Тільки Ваня сміявся недовго. Він раптом поблід, викинув пакет з чебуреками і схопився за горло.

– Ваня! Що?!

Арнольд закричав, хоча і сам уже розумів, що сталося. Ваня подавився, і дуже сильно. Арнольд почав лупити його між лопаток, але Ваня продовжував хрипіти, йому ставало гірше і гірше. Арнольд був у паніці, в жаху.

Раптом хтось відштовхнув його від сина. Крихка, дуже бідно одягнена жінка обхопила Івана і з усієї сили натиснула йому на живіт, підняла все тіло хлопця вгору. Великий шматок чебурека вискочив, і Ваня почав ротом хапати повітря. Жінка повернулася до Арнольда:

– Не можна стукати по спині.

Арнольд упізнав її. Біднячка, яка інколи сиділа біля церкви. На п’яницю не схожа. Видно, просто життя її так поламало. Він схопив її за руки.

– Дякую! Дякую вам велике!

– Та не за що. Іноді доводилося таких рятувати, коли в ресторані працювала.

Арнольд витягнув не дивлячись з гаманця гроші, все, що було, сунув жінці, але вона покачала головою.

– Людське життя не можна виміряти грошима. Заберіть.

Жінка розвернулася, щоб піти, але Ваня схопив її за руку і виразно подивився на батька, тихо запитавши:

– Ви сказали, що працювали в ресторані? А можна дізнатися, ким?

Арнольд витріщив очі на сина. Не думає ж він, що Арнольд візьме на роботу людину з вулиці, бродяжку, жебрачку? Чи все-таки думає? А може, в його думках є якась здорова нитка?

– Я працювала шеф-кухарем, тільки… Це давно було, в минулому житті.

– Почекайте! Не йдіть! – Арнольд ще не розумів, що робити, але розумів, що треба її зупинити, – А давайте хоча б пообідаємо в кафе, ну, на знак подяки.

Жінка якось налякано подивилася на нього.

– Мене ж пустять?

– Нехай спробують не пустити!

Вона якось по-дитячому усміхнулася.

– А можна тоді натуральну каву з великою кількістю збитих вершків?

– Можна все, що хочете.

Вони сіли за найвіддаленіший столик, дочекалися замовлення. Жінку звали Інгой. Питання почав Ваня.

– Ви правда були шеф-кухарем?

– Так, була. Правда, не в цьому місті.

– А що потім сталося?

– Ну, це довга історія… Сподобалася власнику ресторану, але не його дружині. Взагалі, тепер у мене навіть документів немає.

Жінці було близько 40, може, менше. Не зовсім зрозуміло, бо її обличчя було втомлене, виснажене. Ваня дивився на батька, і Арнольд вирішив. Гірше вже не буде.

– Слухайте, Інго, а ви не хотіли б знову стати кухарем? Ну, поки що простим кухарем.

– Як же це можливо? Хто мене візьме таку?

– Ні, ви мені просто на питання відповідайте.

– Звісно, хотіла б. Я дуже любила готувати, справжньою любов’ю. Ось, наприклад, цей салат… бачите, картопля жовта. А у жовтої картоплі є запах. Вона для супу підходить, а для салату таку не можна! Вона псує аромат. Або кава… Це не та кава, яка заявлена в меню. Ця кава з кавомашини, вона не варена в турці на вогні.

Арнольд здивовано дивився на неї.

– Так… Нам потрібен огляд лікаря і аналізи. Ви вже вибачте, Інго, але я дотримуюсь правил. Потрібен дуже охайний одяг, ванна і сон.

Ваня підняв руку.

– Пап, з одягом ми можемо зайнятися…

– Ми…

– Ну, ми з Сонею… Я вас познайомлю.

Арнольд усміхнувся.

– А як бути з розмірами?

Інга сумно усміхнулася.

– У мене сорок шостий зараз. Був п’ятдесятий, коли їла по-людськи…

Арнольд встала.

– Зустрічаємося у мене о п’ятій.

Він рвонув до виходу, набираючи номер в телефоні, а Інга промовила:

– Хорошого сина виховав, це так. Ну що, вперед!

Вечором всі зібралися в квартирі Арнольда. Соня, яка виявилася милою, скромною дівчиною, на цілу годину усамітнилася з Інгою в кімнаті. Вийшли всі задоволені, куплені речі підійшли просто чудово.

– Сонечка, дякую вам!

Дівчина збентежилася.

– Та мені особливо й не за що. Це все Ваня. Я тільки трішки допомогла.

Інга пішла у ванну, а потім одразу лягла спати. Сказала, що як слід виспатися дуже давно не вдавалося. Холод, шум, собаки, міліція…

Вранці Арнольда розбудив приголомшливий запах кави. Він накинув халат. Час — шоста ранку. На кухні чаклувала якась красива жінка. Він остовпів, витріщився на неї.

Високо підібране волосся відкривало ідеальної форми обличчя, трохи підфарбовані очі стали великими та виразними. Ідеальна, хрупка фігурка була затягнута в брючний костюм ніжно-блакитного кольору.

– Інга? Це ви?

Вона збентежилася.

– Дуже витончено, так? Я переодягнуся.

– Ні, що ви! Ви дивовижно виглядаєте!

Жінка ще більше збентежилася. Через годину вони виїжджали.

– Якщо в моєму закладі будуть подавати таку каву, якою ви мене сьогодні вранці напоїли, то весь город буде пити її тільки в моєму ресторані.

Вона засміялася.

– Але це ж не складно. Просто, коли вариш каву, потрібно думати про каву, а не про щось стороннє. І все.

Арнольд весело подивився на неї.

– Все геніальне просто.

Вони увійшли в ресторан. Охоронець сонно подивився на них і закліпав очима.

– Спиш на посту?

– Як можна!

Арнольд швидко показав йому кулак, і охоронець сказав:

– Не-не, не сплю. Уже…

Інга перевіряла холодильники і щось швидко записувала.

– Ось з того, що є, можу запропонувати вам таке меню.

Арнольд читав, і його брови піднялися.

– Ви впевнені?

– Більш ніж! Тільки потрібна свіжа зелень, овочі, фрукти. І ось це, що я перелічила тут, треба купувати кожного ранку свіжим.

Тепер вже Арнольд записував. Інга переглядала швидкопсувні продукти.

– Тут половина прострочена. З цього готувати не можна.

– Зараз прийдуть дівчата, швидко все переберуть і закуплять те, що бракує.

– Тоді… дозволите мені почати?

– Звісно. Інго, і якщо можна, ніхто не повинен знати правду, де ми зустрілися і при яких обставинах. Ви приїхали з іншого міста за моїм запитом? Це все…

– Так… Дякую! Я б і сама не хотіла… Репутація ресторану. Та й знаючи таке про людину, помічники погано слухаються. А в ресторані все має бути швидко і чітко.

Дівчата майже не запізнилися. Лише на 15 хвилин, але Арнольд уже був на взводі. Вони злякалися, побачивши його так рано на кухні.

– Ось знайомтесь, новий кухар… Швидко туди, потрібно прибрати прострочене. Це купити. Слухатися її беззаперечно.

До відкриття ресторану з’явився Іван з Сонею та друзями.

– Па, я чув, у тебе новий кухар. Ми прийшли спробувати.

Арнольд усміхнувся.

– Краща реклама – це та, яку передають люди. А не читають на рекламних щитах чи в Інтернеті.

Він подумки перехрестився, побачивши серед друзів сина племінника мера міста.

Через годину цей самий племінник підійшов до Арнольда.

– Ви знаєте, я не думав, що Ванька правду говорить. Думав, ви змінили одного не дуже хорошого кухаря на іншого такого ж. Все було настільки смачно, просто ідеально! Мені є з чим порівнювати, я побував у багатьох ресторанах. І хотів би запитати… Мені скоро 25. Дядько наполягає на тому, щоб замість звичайної тусовки у мене був справжній сімейний свят, що включає бабусь, дідусів, тіток… і так далі. Це приблизно 50 людей. Візьметеся за банкет?

Арнольд ледь не підскочив:

– Почекайте хвилину, я поговорю з кухарем.

Інга задумалася на кілька хвилин.

– Якщо у мене буде хоча б троє помічників…

Арнольд повернувся до дівчат.

– Ну що, зробимо це місто? Звісно, все буде через премію.

Дівчата усміхнулися.

– Ми готові.

Минув всього місяць після того ювілею. А в ресторан Арнольду вже просто так не потрапити: запис був на тиждень вперед. Здавалося б, живи і радій, але Арнольда мучило інше.

Він допоміг Інзі з документами, навіть відшив Семена, який намагався її проводжати. Але Інга заговорила про те, що надто довго користується його гостинністю, час і честь знати. Те, що він їй платить, вистачить не тільки на життя, а й на оренду житла. Арнольд зрозумів: він просто не хоче, щоб ця жінка покидала його дім.

– Пап, дивлюсь на тебе і дивуюсь.

Арнольд навіть підскочив: він і не помітив, як Ваня увійшов до ресторану.

– Ваня! Ну, налякав. Що тебе дивує-то?

– Ти ж любиш себе мучити. Тобі ж не п’ятнадцять років. Дивишся на Інгу і мучишся. Підійди і все скажи.

– Ваню, не кажи дурниць. Ну що я їй маю сказати?

Ваня пожал плечима.

– Я Соні пропозицію зробив через дві години після знайомства.

Ваня пішов. Арнольд так і залишився стояти з відкритим ротом. У молодих весілля через тиждень, і Соня з Ванькою точно щасливі.

Він рішуче попрямував до Інги, яка перебирала продукти на кухні.

– Інго, я не хочу, щоб ти виїжджала. Ти мені подобаєшся… Тобто, я тебе люблю. І нам потрібно одружитися. Ось…

Він чесно чекав, що вона його пошле, але Інга тільки усміхнулася.

– Ти ж зовсім не знаєш мене.

Вона подивилася на нього такими очима, що Арнольд мимоволі зробив крок вперед.

– Пропоную все це виправити. Дозволь запросити тебе на побачення?

– Дозволяю.