Сенатор Джо Байден виступає у Конгресі США.
Байден рішуче вимагає від президента Джорджа Буша досягти максимального роззброєння України та якнайшвидшого вилучення у неї ядерної зброї.

«Бажання СРСР отримати цю допомогу, щоб допомогти їм знищити цю зброю, продиктоване не лише тим, що вони переймаються використанням її проти США. Вони переймаються, що її буде використано проти них.
Україна має значну кількість ядерних боєголовок на її території. Вона проголошує незалежність завтра, містер президент. Вона фактично націоналізує всі ці озброєння, що зараз є на її території. Вона стає моментально ядерною державою, містер президент. З урядом, який нам невідомий. За обставин, котрі ми не можемо собі уявити.

І, містере президент, як мінімум для Російської республіки і для інших республік новий вимір, з яким їм доводиться мати справу, і в контексті громадянської війни чи чогось схожого на це на теренах колишнього СРСР, містере президент… Я не вважаю обнадійливим знати, що є низка тактичних ядерних озброєнь, від ядерних мін до артилерійських снарядів, які ніби плавають тими теренами, пане президент.

Так що це не лише наше занепокоєння, я це визнаю. Але пан Горбачов і те, що лишилось від керівництва центральної влади, переймаються тим, що в цьому контексті ця зброя надасть новий вимір громадянській війні, відмінний від всього, що відбувалось у світі.

…Чи готові ми, маючи зброю з часів Холодної війни, приєднатися до наших колишніх супротивників, щоб знищити арсенали Армагедону, яким Холодна війна дала початок? Або ми нічого не робимо, сподіваючись, що арсенал СРСР якимось чином благополучно зникне без нашої участі? …Це явно є єдиною найбільш значною, на мою думку, єдиною найбільш рентабельною витратою на національну безпеку».

В підсумку президента і Конгрес вмовили на цю «мирну авантюру» – і це стало «найбільш рентабельною витратою» на сокиру Третьої світової над головою Америки.

Роззброєння України (а Байдена та інших сенаторів чомусь саме обороноздатна Україна нервувала найбільше) створило фундамент для відновлення позицій Росії як агресора, одержимого експансією. Це просто запрошувало Росію “знов забрати своє”.

Через 15 років була Мюнхенська промова Путіна в лютому 2007 (до загарбання частини Грузії лишалось менше року, після спроби загарбання Тузли минуло 4 роки) на Мюнхенській конференції з питань політики безпеки: про однополярність сучасної світової політики, про бачення місця і ролі Росії в сучасному світі.

Американські еліти воліли побачити тільки тонку «глазур» глобальної системи безпеки – і свідомо проігнорували весь грубий корж претензій на відновлення гегемонії над частиною планети. Путін же майже прямим текстом позначив наміри: повернути під контроль Москви терени суверенних держав. Але ніхто не схотів цього почути. Адже це вимагало негайної розробки оновленої глобальної стратегії, жорстких економічних рішень – замість далі плисти за течією. Надто багато чинників в усіх регіонах планети, надто складно і багатоваріантно. Натомість вибір кластера «рішень вмиротворення» щодо світової політики і взаємин з Росією крок по кроку вів до теперішнього очікування Третьої світової.

Зокрема, до створення світової вісі агресорів. Те, чого можна було не допустити навіть тими ж санкціями, коли Путін вже почав загарбання Грузії через рік після Мюнхену. Але Білий дім і тоді, і пізніше 2014. і тепер обирає принцип “слабких санкцій” – щоб “дати шанс Путіну”, а не щоб реально розвалити оборонний ресурс агресора.

Швидкість і обсяги надання нам зброї США – насправді той самий принцип “надання шансів Путіну” обмежити ескалацію і перейти до мирних переговорів. Замість жорсткого зупинення всіма доступними потужностями і розбором помилок Кремля вже на руїнах Росії.

Окремо варто зазначити спокійне спостереження Америкою, як Кремль накидав на Європу паливний і газовий зашморг. І як Путін вербував за ці ж вуглеводневі гроші величезне розгалужене лобі в політичних і фінансових колах всіх країн Європи. Вони мали всі ресурси, щоб якщо не перешкодити процесу, то капітально його утруднити і скоротити. Але не вважали це за потрібне, “це проблеми Європи”.

Тобто, ігнорування небезпек для Європи (і відмова вважати це глобальними небезпеками) – один з аспектів відмови американських політиків від здобутої ролі “світового гегемона”, “світового поліцейського”. Сьогодні навіть «гіперреспубліканець» Трамп декларує саме це (але що тоді лишається для наповнення його улюбленого гасла «Make America great again»?).

Тобто, нинішній підпал планети з трьох сторін ядерними агресивними паліями (Ин, ісламісти і Росія) – результат свідомого вибору передусім американських лідерів протягом останніх 30-х років. Хоча ще років 20, і навіть 10 років тому все ще можна було виправити, небезпеки перервати ще до їх кристалізації.

Переклад виступуПідготовлено за матеріалами заступника директора Агентства моделювання ситуацій, політтехнолога Олексія Голобуцького