Після інсульту мій дідусь самостійно себе обслуговувати вже не міг, то батьки й відправили мене до нього жити. Тоді мені було 18, і я зовсім не так уявляла найкращі свої роки. Та не було жодного дня, коли я жалілася б на свою долю. 

Старість — штука, яка не омине жодного з нас. І не дай Боже лишитись у такому віці сам на сам зі своїми проблемами.

З дідусем ми жили добре: він постійно жартував, згадував історії дитинства, розповідав багато цікавих речей. А я купала його, допомагала сходити в туалет, вмовляла пити потрібні ліки.

Через такий стиль життя ні подруг, ні хлопця в мене не було. Усі ці справи відклались на потім

А через 5 років дідуся не стало…Пішов він спокійно, уві сні. Шкода стало, що я більше ніколи не зможу його обійняти. Але, зізнаюсь чесно, на душі було полегшення. 

Ще й дев’ять діб не минуло після прощання, як у квартиру дідуся, де я почала жити сама, приїхала моя мама.

– Еге, добре тут у діда. Порядки як навели, то й дихати легше стало! – заявила мама, яка все життя цю квартиру ненавиділа, бо тут страшенний безлад був.

– Я прибрала весь непотріб, — відповіла я