– 500 гривень! Не євро?! – дивувалась я сама собі. І сестрі не соромно було давати такі гроші за коляду дитині? Та я б крізь землю провалилася. Заробітчанка називається. Своїх дітей забезпечила від “а” до “я”, а моя єдина дочка, ще й її похресниця перша, не заслужила навіть на пристойний подарунок з боку хресної.

Це було кілька днів тому, коли Оля – моя старша сестра, приїхала з Італії. Звісно, я розумію, що вона важко працює, заробляє гроші, щоб забезпечити своїх двох синів. Але хіба це причина так принижувати нас з дочкою? Вона ж могла щось більш суттєве привезти на Різдво, ніж 500 гривень і той їхній панеттон.

– Наталю, панеттон – це італійська традиція! – сказала Оля, коли простягнула мені коробку з тим сухим кексом. – Тут усі його їдять на свята.

– Панеттон – то не подарунок, а так, для галочки! – відрізала я, приховуючи обурення. – Хоч би щось для дитини пристойне привезла.

Вона лише посміхнулась і пішла на кухню допомагати мамі. А я стояла, дивлячись на ті 500 гривень у конверті, і не могла зрозуміти, як їй не соромно. Дочка радісно оббігала гостей, показуючи нову книгу, яку отримала від інших родичів, а про подарунок від хресної навіть не згадувала.

Коли гості почали розходитися, я підійшла до Олі:

– Олю, я розумію, що ти втомлена після дороги і взагалі… Але якось не по-людськи так до нас. Ти ж знаєш, що я одна тягну дитину.

– Наталю, не починай, – обірвала вона мене. – Я стараюсь, як можу. Всі гроші йдуть на навчання хлопців і на життя там. У тебе ж є робота, ти якось викрутишся. А це – просто святковий жест.

– Жест? Це більше схоже на образу, – не втрималась я. – Ти могла б хоч трохи більше подумати про свою похресницю. Вона ж дитина, їй хочеться відчувати увагу, особливо від тебе.

Оля лише знизала плечима. Здавалося, їй байдуже, що я думаю. Вона продовжувала говорити про те, як важко їй доводиться працювати, як дорогі речі в Італії, і що вона й так робить усе можливе. Але ж хіба я цього не знаю? Просто не могла зрозуміти, чому на нас із дочкою завжди економиться.

Кілька днів потому я вирішила піти до Олі додому. Хотіла повернути ту п’ятсотку, бо приймати таку “допомогу” було принизливо. Моя дочка заслуговує на більше. Коли я прийшла, Оля саме сиділа на кухні, пила каву і їла той же панеттон.

– Олю, я тут подумала… – почала я, простягуючи конверт. – Забери це назад. Нам не треба.

– Наталю, ти смішна, – усміхнулась вона. – Це подарунок, чого ти так завелась?

– Бо це не подарунок, а дивина, – відповіла я прямо. – Ти навіть не уявляєш, як це виглядає зі сторони. Ти ж могла зробити щось приємніше для дитини. Хоч якусь іграшку чи гарну книжку.

– Ти думаєш, у мене немає інших витрат? – різко відповіла вона. – У тебе є своє життя, у мене – своє. Я приїхала на свята, хотіла побачити вас, і привезла, що змогла. А ти лише вмієш скаржитись.

– Ні, Олю, я просто вважаю, що так не роблять. Якщо ти хрещена, то бери на себе цю відповідальність.

Вона нічого не відповіла, лише махнула рукою. Мені стало так прикро, що хотілося кричати. Але замість цього я просто пішла додому.

Того вечора я довго думала, чи варто взагалі підтримувати стосунки з Олею. Вона наче й рідна сестра, але часом здається, що ми живемо в різних світах. Для неї, мабуть, ці 500 гривень – це щось гарне, але для нас із дочкою це більше нагадує милостиню. Чи правильно це? Чи варто миритися з таким ставленням?

А що ви думаєте? Чи маю я право вимагати більшого від хрещеної? Чи, можливо, я перебільшую і повинна приймати все, як є?

Джерело