Він виріс у домі, що був своєрідним центром українського інтелектуального життя Галичини.

До Франків часто приходили письменники, науковці, художники, громадські діячі. Малий Тарас із дитинства чув розмови про літературу, політику, культуру, боротьбу за українську справу. Його мати, Ольга Франко (Хоружинська), була освіченою жінкою з Наддніпрянщини, перекладачкою і активною учасницею культурного життя.

У родині зростало четверо дітей: Андрій, Тарас, Петро і Анна. Найстарший брат Андрій помер молодим, брат Петро згодом стане відомим ученим і одним із засновників українського скаутського руху «Пласт», а сестра Анна — письменницею і перекладачкою.

Тарас навчався у Львівській академічній гімназії, одному з найпрестижніших навчальних закладів Галичини. Уже тоді виявляв неабиякі здібності до мов і гуманітарних наук. Згодом вступив до Львівського університету, де вивчав класичну філологію — античну літературу, грецьку і латинську мови.

Пізніше продовжив навчання у Відні, одному з головних інтелектуальних центрів Європи. Саме там сформувався як знавець античної культури й перекладач. Упродовж життя він перекладав і переспівував твори давньогрецьких та римських поетів, намагаючись зробити античну спадщину ближчою до українського читача.

Попри гуманітарну освіту, Тарас Франко був зовсім не типовим книжником. Він захоплювався спортом і фізичною культурою — у той час це було досить новим явищем у середовищі української інтелігенції. Він займався легкою атлетикою, популяризував здоровий спосіб життя, писав статті про фізичне виховання.

Сучасники згадували, що він мав сильну статуру і справжню спортивну витривалість. У Галичині він став одним із тих, хто формував перші осередки спортивного руху.

Його молодість припала на буремний час. Коли вибухнула Перша світова війна, Тарас Франко опинився у вирі подій. Після розпаду імперій він долучився до боротьби за українську державність і служив у лавах Української Галицької Армії. Цей досвід залишив глибокий слід у його житті і світогляді.

Після війни він присвятив себе науці, викладанню і літературній роботі. Тарас Франко писав власні твори, переклади і наукові праці. За життя вийшло дев’ять його книжок. Особливе місце серед них займають мемуари «Про батька». Це одна з найцінніших книжок для розуміння постаті Івана Франка.

У ній Тарас описує не лише великого письменника, а й людину — батька, який працював до виснаження, переживав за долю України, любив своїх дітей і водночас був суворим до себе і до інших.

Ці спогади дозволяють побачити Каменяра не лише як символ епохи, а як живу особистість.

Цікаво, що Тарас Франко зовні був дуже схожий на свого батька. Високе чоло, виразні риси обличчя і навіть манера поведінки нагадували Івана Франка настільки, що художники інколи просили його позувати для портретів Каменяра.

Проте сам Тарас часто казав із певною іронією, що не вважає себе схожим на батька, хоча й хотів би бути гідним його постаті. Іван Франко жартома називав сина «Тарасищем».

Попри славне походження, він не любив, коли його постійно порівнювали з батьком.

Тарас Франко хотів іти власною дорогою і будувати своє життя самостійно. Сучасники згадували його як людину дуже толерантну, доброзичливу, з тонким почуттям гумору і великою внутрішньою гідністю.

Після Другої світової війни, коли Львів опинився під радянською окупацією, багато представників української інтелігенції емігрували. Тарас Франко мав таку можливість, але вирішив залишитися. Він жив у непростих умовах, адже родина Франків уже зазнала втрат: його брат Петро Франко був арештований НКВС і загинув у 1941 році.

У цей час Тарас Франко працював у сфері культури і став одним із організаторів Літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові. Згодом він очолив цей музей. Працівники згадували його як дуже доброго і справедливого керівника, який умів підтримати колег і часто висловлював їм подяку — як усно, так і письмово. Для того часу така людяність була великою рідкістю.

Тарас Франко прожив довге життя — понад вісім десятиліть. Він пережив імперії, війни, зміну політичних режимів і драматичні сторінки української історії.

Помер 13 листопада 1971 року. Його поховали у Києві на Байковому кладовищі поруч із дружиною — саме там, де він заздалегідь заповів собі місце.

Його життя стало тихим, але важливим продовженням великої родинної традиції. Він не став таким гучним символом епохи, як його батько, але залишив по собі чесну працю, наукові тексти, переклади, спогади і пам’ять про родину Франків, яку бережно передав наступним поколінням.