Історія одного музею: Про що говорять стіни колишніх ректорських покоїв

Поділитись

Про музей Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С. З. Ґжицького можна розповідати неодноразово і кожний раз ця оповідь буде оригінальною.

Вже після перших хвилин розмови з директором музею Ростиславом Литвином —цього невеликого, але багатого простору, дізнаємося, що сам музей розташований у колишніх ректорських покоях, в яких чи то стіни, чи то артефакти починають із тобою говорити.

А заснував музей Панас Зіновійович Столярчук, чия безмежна відданість та любов до альма-матер стали фундаментом для збереження історичної пам’яті закладу. Він взявся за систематизацію історичних артефактів, які раніше були розрізнені або зберігалися в неналежних умовах.

Рішення розмістити музей у приміщенні, яке за радянських часів слугувало приймальнею ректора, було стратегічно та емоційно виваженим. Цей кабінет був «серцем» управлінської системи вишу, де протягом десятиліть вирішувалися долі студентів та приймалися доленосні для академії рішення. Панас Зіновійович трохи більше ніж за десятиліття до своєї смерті проводив екскурсію і теперішньому директору музею на день відкритих дверей, коли той вступав до університету в 1999 році.

У музеї зберігається справжній диплом Степана Ґжицького, чиїм іменем названо університет. Текст написаний латиною на справжньому вічному пергаменті зі шкіри, скріплений важкою сургучною печаткою на шовкових шнурах. Аби вберегти такий документ від часу та вологи, його ховали в масивний металевий тубус.

На столі стоїть панорамне фото з Бостона 1929 року. На XIII Всесвітньому конгресі фізіологів за допомогою спеціальної камери з рухомим об’єктивом вдалося зафіксувати 1704 учасники — найкращі медичні уми світу, серед яких були й представники львівської школи. Цей знімок подарував музею професор Павло Головач.

Приміщення функціонує насамперед для студентської аудиторії та випускників. Щороку на початку червня сюди з’їжджаються колишні студенти — поважні люди, які закінчили навчання десятиліття тому, щоб згадати свою юність. У їхніх розмовах досі живе той унікальний час до 1992 року, коли в закладі існувало лише два факультети: ветеринарної медицини та зооінженерний. Студенти обох напрямків жили пліч-о-пліч у гуртожитках, створюючи особливу змішану спільноту, з якої значно пізніше виокремилися сучасні напрямки, такі як економіка та менеджмент.

Історія закладу почалася з далекого 1457 року, коли ветеринарія була виключно практичним заняттям цеху ковалів-коновалів. У ті часи коновали були і хірургами, і терапевтами для тварин. Але справжній академічний старт відбувся у 1784 році, коли при медичному факультеті Львівського університету відкрили кафедру ветеринарії. Згодом ця дисципліна викладалася при хірургічному ліцеї, адже сільський лікар часто мусив рятувати і людей, і їхню худобу. Своєї ж самостійності школа набула 1881 року, отримавши власні корпуси та лікувальницю на сучасній вулиці Костя Левицького, а у 1896-му здобула гордий статус Академії.

Після Другої світової війни, у 1949 році, заклад був перейменований на Львівський зооветеринарний інститут. У цей час відбувається масове розширення факультетів (зокрема, зоотехнічного). Акцент зміщується на сільськогосподарських тварин (корови, свині, птиця) для забезпечення потреб колгоспів.

У 1992 році закладу повернули історичний статус Академії, а у 2007 році він став Львівським національним університетом ветеринарної медицини та біотехнологій імені Степана Зіновича Ґжицького — на честь видатного українського біохіміка, чия діяльність прославила заклад. Зародження ветеринарної справи у Львові базувалося на суворих традиціях цеху ковалів-коновалів від 1457 року. Навчання ремеслу тривало три роки, а для того, щоб стати майстрами, — шість.

Уся документація та дисципліни викладалися виключно латинською мовою. Майбутні фахівці опановували анатомію тварин, методи лікування різноманітних хвороб та ран. Важливими складовими були правила догляду за кіньми, мистецтво підківництва та тонкощі верхової їзди. Окрім анатомії та лікування ран, вони опановували «імологію» — складну науку про коней, їхній норов і породи. Але найцікавішим і найважчим був випускний іспит. Це було справжнє випробування на витривалість, яке тривало цілий день.

Після виснажливої теоретичної частини наступав момент істини — практика. Студент мусив самостійно підкувати коня. Тварина могла важити пів тонни, бути наляканою та неспокійною. Випускник мав філігранно розчистити копито, підігнати гарячу підкову і забити спеціальні цвяхи — вухналі. Один неправильний рух — і цвях міг пробити живу тканину. Кінь ставав кульгавим, а іспит вважався з тріском проваленим. Змінювалися часи, змінювалися й масштаби. Якщо в радянський період, забезпечуючи потреби гігантських агрокомплексів, на одному курсі могло навчатися до чотирьох сотень студентів, то нині підхід став значно камернішим. Сьогодні на курсі вчаться в середньому близько 200 осіб.

Вдивляючись у портрети перших ректорів кінця XIX — початку XX століття, мимоволі звертаєш увагу на дати їхнього правління: переважно це лише два роки. Ця деталь, яка часто дивує відвідувачів, насправді є прекрасним свідченням тогочасної демократії. Ректор не міг перетворити університет на свою власну імперію: він брав на себе адміністративний тягар на два академічні роки, а потім спокійно повертався до викладання.

На жаль, українців серед перших ректорів не було — здебільшого це були особи польського або ж єврейського походження. Серед цих постатей особливе місце посідає Вацлав Морачевський, який очолював заклад у 1925–1926 роках; його погруддя сьогодні прикрашає університетські стіни. Геніальний біохімік, він був частиною потужного культурного кола і тісно товаришував із класиком української новели Василем Стефаником. До слова, цей зв’язок крізь покоління живий і нині — нащадок Стефаника сьогодні завідує в університеті кафедрою акушерства та гінекології. Проте історія родини Морачевських приховує ще одну, епохальну для нашого суспільства сторінку. Дружина ректора, Софія Окуневська-Морачевська, стала справжньою руйнівницею патріархальних устоїв. Вона увійшла в історію як перша жінка в Австро-Угорщині, що здобула ступінь доктора медицини. У часи, коли доступ до науки для жінок був глухо закритий, її шлях до освіти та подальша практика стали справжнім інтелектуальним проривом. Вона не лише проклала шлях для жіноцтва в медицині, а й першою в Галичині почала застосовувати променеву терапію для лікування онкології.

Не менш захопливою є доля іншого очільника — Володимира Кульчицького, який керував закладом у буремні 1917–1919 роки. Видатний анатом мав несподівану й палку пристрасть: він був одним із найвідоміших у Європі колекціонерів східного мистецтва. Професор самотужки вивчив арабську мову, щоб в оригіналі читати тексти про створення перських та анатолійських килимів. Трагедія його унікальної колекції полягає в тому, що під час окупації Львова поляками безцінні екземпляри були вилучені. Кульчицький змушений був емігрувати, і сьогодні його розкішні килими прикрашають зали королівського замку на Вавелі в Кракові.