– Не зважай на них, Світлано. Діти є діти, ще ні одна заробітчанка своїм дітям не вгодила. А ти про себе думай, бо старість не за горами, не роби помилок інших заробітчанок, – повчає мене сестра.

Вона першою в Італію поїхала, а потім і мене до себе забрала. Марія має сина, вона купила йому однокімнатну квартиру, і на цьому попередила, що це все.

І мене вона вчила завжди, що про себе в першу чергу треба думати. Але я за характером відрізнялася від сестри, не могла я так робити. До того ж, і дітей у мене було двоє, і у них склалося не найкраще матеріальне становище.

Моє життя теж легким не назвеш. Сама я доволі рано вийшла заміж, і пішла жити до чоловіка. Спочатку ми з Святославом жили непогано. Але я відразу зрозуміла, що він безініціативний.

Навіть те, що ми жили в старій хаті, його не бентежило. Він не хотів ні гроші заробляти, ні своїми руками робити ремонт. А після народження дітей стало взагалі нестерпно жити разом. Але я терпіла, щоб зберегти сім’ю, в селі розлучатися було не прийнято.

Потім я усвідомила, що це була помилка, бо мої діти бачили негативний приклад, і повторили мою долю. Обидві доньки не зовсім вдало вийшли заміж, за таких чоловіків, як їхній батько, яким ніколи нічого не треба. Ще й з свекрухами дівчатам моїм не пощастило.

У той час багато жінок з нашого села, та й чоловіки теж, почали їздити на заробітки. Моя сестра теж подалася за кордон однією з перших.

Справи у неї там пішли добре, коли вона приїжджала додому, то в таких яскравих фарбах все описувала, що я аж сама захотіла теж поїхати.

За чотири роки заробітків вона змогла купити квартиру для свого сина. Загалом, я була в захваті, адже в селі таких грошей не заробити.

Коли вона зібралася знову в Італію, запропонувала мені їхати з нею. Вона була впевнена, що моє життя зміниться на краще, якщо я зважуся на цей крок.

Я все зважила та погодилася. Ну, я ж нічого не втрачала, правильно? Сестра на перших порах мені допомогла з роботою та житлом, тому мені було неважко облаштуватись. Я хотіла заробити гроші дітям на квартиру, щоб вони не жили із свекрухою.

За 7 років я змогла скласти на дві однокімнатні квартири. Крім того, я регулярно надсилала рідним передачі з Італії. Все ділила порівну, щоби не ображалися. У відповідь – нуль подяки.

Чоловік старшої доньки теж почав їздити на заробітки, тож вони продали одну і купили трикімнатну квартиру. На той момент у них було троє дітей, і більше житло було їм просто необхідне.

Молодша дочка невдовзі подивилася на старшу і теж захотіла розширятися. Вони з чоловіком спромоглися купити собі двокімнатну квартиру.

Оскільки дві доньки вже були влаштовані, принаймні я так вважала, я вирішила, що діти намістилися, і тепер я можу подумати про себе. Я почала відкладати гроші собі на будинок. На той момент я вже була вдовою. Мені здавалося, що за стільки років важкої роботи я заслужила мати своє, добре облаштоване, гніздечко.

Я вже вибрала собі будинок, навіть завдаток заплатила. Тепер приїхала додому, щоб довести справу до кінця, але дітям своїм я про це не сказала, хотіла їм сюрприз зробити.

Але днями вони мені зробили сюрприз, оголосили, що дві мої онуки збираються заміж. Майже одночасно. Отож, діти чекають від мене на фінансову допомогу, адже самі вони весілля вони не потягнуть.

За грошима прийшла і одна донька, і друга. Вони знають, що я з собою гроші привезла, тому вважають, що я, як бабуся-заробітчанка, маю оплатити внукам весілля. І нікого не цікавить, де я житиму, і за які гроші, коли повернуся з Італії.

Коли я їм обом відмовила, дочки на мене образилися. Більше вони мені не телефонують і не пишуть, і на жодне з весіль я запрошення поки-що не отримала, очевидно, що вони не хочуть бачити “жадібну” бабусю на своєму святі.

А мені так прикро, що словами не передати. Невже я на таке заслужила?