Ексклюзив

Ще задовго до повномасштабного вторгнення Руслан Головаш усвідомив: війна росії проти України не завершиться швидко. Саме тому ще у 2014 році він свідомо обрав шлях військового медика – фах, який згодом перетвориться на щоденну боротьбу за людські життя. Уже за кілька років йому доведеться евакуйовувати поранених під час оборони Київщини, а згодом – працювати на одному з найгарячіших напрямків фронту, де кожен виїзд може стати останнім.

В ексклюзивному інтерв’ю для «Київщини 24/7» начальник медичного пункту 3-го батальйону 38-ї окремої бригади морської піхоти, капітан медичної служби Руслан Головаш розповів, як війна змінила роботу бойових медиків, чому сьогодні найнебезпечнішим етапом стала евакуація поранених, як доводиться рятувати життя під ударами FPV-дронів та чому навіть пораненим російським окупантам українські військові медики надають допомогу.

«Я ще у 2014 році зрозумів, що ця війна надовго»

– Руслане, ви обрали військову медицину ще до початку повномасштабного вторгнення. Чому саме цей шлях?

– Думаю, вирішальний вплив мала моя сім’я. Остаточне рішення я ухвалив ще у 2014 році.

Тоді мій батько служив в АТО (ред. – Антитерористична операція на сході України, яка з 2018 року була переформатована в Операцію об’єднаних сил). Брат навчався у військовій академії в Севастополі на моряка й після окупації Криму опинився перед непростим вибором: залишитися служити державі-агресору чи зберегти вірність Україні. Він обрав друге та виїхав на підконтрольну Україні територію, попри психологічний тиск з боку ворога.

Дивлячись на це, я вже тоді розумів, що війна швидко не закінчиться. Класична військова справа мене приваблювала менше, натомість медицина подобалася давно. Хотілося поєднати справу, яку люблю, з можливістю бути максимально корисним. Саме тому я обрав військову медицину.

– Обираючи цей фах у 2014-му, Ви вже розуміли, що це буде не просто навчання, а реальні бойові дії?

– Так. Я знав, що кожному з нас доведеться зробити свій внесок у спільну перемогу. Відтоді я цілеспрямовано готувався до того, де перебуваю сьогодні.

Перші дні великої війни: евакуація під обстрілами на Київщині

– 24 лютого 2022 року стало точкою неповернення для кожного українця. Яким був цей день для вас?

– Я чудово пам’ятаю той день. 23 лютого я заступив помічником чергового по частині в академії, де навчався. Уже 24 лютого о п’ятій ранку надійшло донесення про початок повномасштабного вторгнення. Нашим завданням було негайно сповістити всі підрозділи, відкликати людей із відпусток і зібрати особовий склад у визначених пунктах дислокації.

Ми виконали всі інструкції. Моє чергування мало завершитися о дев’ятій ранку. Із собою був лише рюкзак із комплектом форми для чергування. Мені дозволили на кілька годин заїхати додому, щоб забрати вже спакований баул і необхідні речі.

Пам’ятаю, як цивільні масово евакуйовувалися з Києва, а на вулицях панували розгубленість і невизначеність. У нас усе було інакше — чіткі алгоритми, визначені завдання та розуміння своїх дій. Саме суворе дотримання інструкцій допомогло не розгубитися в перші години вторгнення. Одразу після збору нас сформували у перші евакуаційні медичні групи.

– Куди саме направили Вашу медичну групу та якими були Ваші перші виїзди на завдання?

– Нас направили на Броварський напрямок. Усе відбувалося майже на автоматі. Саме там я вперше зіткнувся із загиблими та пораненими. Добре пам’ятаю підвал, куди ми заїхали, і команду: «Усі швидко в укриття, під землю!».

Великим плюсом було те, що з нами працював досвідчений водій. Наше завдання полягало в тому, щоб якнайшвидше дістатися до пораненого, надати йому допомогу та евакуювати. Саме тоді я вперше усвідомив, наскільки важливо, щоб кожен військовослужбовець був на своєму місці.

Наприклад, саме водій визначає маршрут, обирає точку евакуації, розраховує час і відповідає за безпеку всього екіпажу. Якщо під час руху я скажу: «Зупинись у полі, треба надати допомогу», він не повинен цього робити, якщо місце небезпечне. Його завдання – зберегти життя всіх, хто перебуває в машині. Це усвідомлення згодом стало одним із головних принципів моєї роботи.

– Чи були події під Броварами, які найбільше закарбувалися у Вашій пам’яті?

– Найбільше запам’ятався саме перший виїзд. Ми прибули вночі, і майже одразу почався щільний обстріл. Усі вискочили з машини й побігли в укриття, залишивши речі. Поруч пролетів снаряд, а вибуховою хвилею розбило мою ампульницю з усіма препаратами.

Пам’ятаю, як тоді подумав: «Боже, невже можна буде подати це на репарації від росії, щоб мені відшкодували ліки?». Зараз це викликає усмішку, але тоді я справді дуже через це переживав.

Усі ті дні злилися в один безперервний потік. Ми були своєрідним медичним інструментом у руках досвідченіших військових, які керували нашими переміщеннями, щоб уберегти нас. Я навіть намагався вести щоденник, але під час одного з переїздів він загубився.

Дрони замість машин: як сьогодні рятують поранених на фронті

– Як сьогодні у Вашому батальйоні влаштовано процес евакуації та надання допомоги пораненим?

– У нас налагоджений постійний радіозв’язок. Моя радіостанція налаштована на всі підрозділи й групи, а поруч постійно працює черговий. Коли виникає потреба в допомозі, діємо залежно від обставин.

Якщо поранення легке, військовослужбовець надає собі самодопомогу, за потреби консультується з нами по рації та самостійно виходить до точки евакуації. Якщо ж залишити позицію неможливо, ми доставляємо необхідні медикаменти важкими дронами-бомберами.

Щотижня готуємо спеціальні набори з перев’язувальними матеріалами, антибіотиками, знеболювальними препаратами та вже наповненими шприцами. Усе це пакуємо в окремі кейси з інструкціями.

Крім того, ми розробили спеціальні комплекти медикаментів: окремо для лікування поранень і окремо – для акубаротравм, тобто контузій. Це дозволяє бійцю одразу отримати все необхідне.

Для евакуації важкопоранених, які не можуть пересуватися самостійно, залучаємо наземні роботизовані комплекси або евакуаційні групи. Після цього їх забирає медичний автомобіль, де вже дорогою розпочинаються терапія, знеболення та обробка ран.

Важкопоранених одразу доставляємо до передової хірургічної групи, де їх уже чекає операційна. Військовослужбовців із пораненнями середньої тяжкості та легкими травмами привозимо на стабілізаційний пункт медичного пункту батальйону. Там є кисень, необхідне обладнання та можливість провести повноцінний огляд.

Понад 90% військовослужбовців після виконання бойових завдань обов’язково проходять медичний огляд. При цьому ми максимально приховуємо маршрути пересування та поєднуємо евакуаційні виїзди з логістичними, адже противник постійно веде повітряну розвідку. Мінімізація будь-якого руху – це насамперед питання збереження людських життів.

FPV-дрони повністю змінили правила медичної евакуації

– Якщо порівняти початок повномасштабного вторгнення та нинішні бої: як змінилися умови роботи бойових медиків?

– Робота стала значно складнішою. Найбільшим викликом сьогодні є евакуація поранених. Якщо у 2022–2023 роках основну загрозу становили артилерія та реактивні системи залпового вогню, то зараз практично все плече евакуації перебуває під постійною загрозою ворожих безпілотників.

Керована авіабомба має величезну руйнівну силу, але вона не працює настільки прицільно – там ще певною мірою спрацьовує фактор везіння. FPV-дрон зовсім інший: він бачить тебе й цілеспрямовано летить саме за тобою.

Якщо раніше ми могли під’їхати на пікапі майже до самої лінії бойового зіткнення, то сьогодні це вже практично неможливо. Ворог влаштовує засідки з безпілотниками біля перехресть, мостів і доріг, очікуючи на будь-яку техніку. Через це дедалі частіше доводиться використовувати роботизовані платформи або долати значні відстані пішки. Це суттєво збільшує час евакуації та доставки пораненого до місця, де йому можуть надати повноцінну медичну допомогу.

– Чи можете розказати про один з останніх складних епізодів евакуації, з яким довелося зіштовхнутися?

– Кілька тижнів тому був випадок, коли військовослужбовець отримав важку комбіновану травму: поранення шиї, колінного суглоба, проникаюче поранення живота та печінки з масивною крововтратою. Самостійно пересуватися він уже не міг.

Ми вирушили на евакуацію звичайним Volkswagen T6, адже це швидкий і маневровий автомобіль. Доїхали польовими дорогами повз спалену техніку до визначеної точки, сховали машину, а далі ще близько п’яти кілометрів йшли пішки під постійними мінометними обстрілами та загрозою ударів FPV-дронів.

Діставшись до бійця, ми стабілізували його стан і змогли успішно евакуювати.

Водночас у таких ситуаціях завжди потрібно пам’ятати про головне: першочергове завдання підрозділу – виконати бойову місію, адже саме від цього залежить безпека всього напрямку. Якщо всі залишать свої позиції заради порятунку одного пораненого, це може створити критичну загрозу для всього підрозділу.

«Ми рятуємо їх, бо це шанс повернути наших додому»

– Під час повномасштабної війни бойовим медикам доводиться надавати допомогу не лише нашим захисникам, а й полоненим окупантам. Чи траплялося подібне у Вашій практиці й що Ви відчуваєте в такі моменти?

– Так, і не раз. Щоразу, коли бачиш полонених, виникають цілком природні емоції – злість, бажання просто покарати їх. Але дуже швидко вмикається холодний розум і приходить усвідомлення: не ти його брав у полон, не ти його затримував і не тобі вирішувати його долю.

Якщо говорити про їхні історії, то майже всі відповідають однаково. Коли запитуєш, навіщо вони взагалі прийшли воювати в Україну, починають щось невиразно пояснювати.

Наприклад, у нас був полонений із росії, який удома займався викраденням автомобілів. За це він потрапив до в’язниці, а вже звідти підписав контракт із російською армією, щоб швидше вийти на волю. У результаті опинився в українському полоні з осколковими пораненнями рук.

Практично всі вони говорять одне й те саме: хтось пішов воювати за гроші, хтось каже, що його мобілізували й відправили. Ідейних серед тих, кого мені доводилося бачити, не було жодного.

З так званими «ДНРівцями» все ще простіше. У них вибір невеликий: або йти воювати, або, як вони самі розповідають, їх просто розстріляють свої.

Попри все це, ми надаємо їм необхідну медичну допомогу. Один із полонених навіть сказав, що ставлення до них з нашого боку краще, ніж із боку власного командування, коли їх евакуювали.

Ми обов’язково надаємо їм допомогу, поїмо чаєм і стежимо, щоб вони не померли. Насамперед тому, що вони є обмінним фондом, який допомагає повернути наших військових додому.

Головне завдання — зберегти якомога більше життів

– Що особисто Вам і Вашій команді допомагає витримувати таке навантаження та щодня ухвалювати складні рішення?

– Уміння вчасно зупинитися, всебічно оцінити ситуацію, видихнути й спокійно все проаналізувати.

На війні не існує одного ідеального рішення. Кожне має свої переваги й недоліки. Головне – обрати той варіант, який дозволить мінімізувати втрати та максимально збереже людські життя.

За цей час кожен із нас навчився мислити холодніше, став більш стресостійким і знайшов підхід до людей навіть у найважчих обставинах. Це щоденна робота над собою заради найважливішого – збереження життя наших воїнів.

Читайте також: Без власного інструменту та кадрів: фірма з корупційним минулим «відремонтує» ліцей у Вишневому

Фото: Руслан Головаш, Київщина 24/7

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.