Я від нього на рік старший, хоча вважав Максима Міщенка (4 жовтня 1961 – 3 грудня 2025) своїм Вчителем. Коли почав писати і друкуватися в різних виданнях, мав освіту інженера-механіка.

Журналістської майстерності навчався на текстах львівського аса, який з роками став одним з найвірніших моїх друзів. Професійний фах я все-таки здобув, правда, мені було вже 57.

Нас познайомив Ігор Білозір ще в 1981-му. Хто тоді міг знати, що я буду продовжувати те, що започаткував Максим. І про Володю Івасюка, про Ігоря Білозіра, Левка Дутковського, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Павла Дворського, Валерія Громцева, Віктора Морозова, Євгена Коваленка, Івана Поповича, Юрія Рибчинського, Мар’яна Шуневича, про «Ватру», «Смерічку», «Кобзу», «Піккардійську терцію»… Всіх не перелічити…

Він їх любив, як і вони його. Коли когось любиш, то пишеш про нього тільки добре. Так робив Максим, так я роблю. Мені хотілося додати і увічнити кожного тими історіями і деталями, які залишалися за полями його статей в радянську добу. Додавав кожному більше тонкощів рідного, українського, національного. Старався продовжити непохитну мистецьку лінію Максима, нас завжди єднало оте невловиме байдужому окові почуття прекрасного, і наша рідна українська пісня. Ми розумілися мовчки, інколи він міг сказати «Але це тільки ми з тобою знаємо!»

Через день-два він телефонував Павлові Дворському, Євгенові Коваленку і мені. Я знав від нього всі розмови з ними обома.

Понад місяць тому Максим розповів мені розширену історію народження чи не головної пісні його життя. Про «Новорічну» з музикою Ігоря Білозіра. Важко було записати, адже він постійно казав: «Ти ж усе добре знаєш». Ось вона, її чую його голосом:

«Йшов листопад 1981 року. Закінчувався рік. Студент Львівського університету Максим Міщенко написав вірша. А наступного дня до нього в гості завітав Ігор Білозір. Обидва дружили і мешкали неподалік. «Віршик був простенький. Про те, що стане піснею і гадки не мав. Як і не знав, що прийде до мене Ігор, — розповідає Максим Міщенко. — Текст був напівшколярський. Про те, що ріка часу невпинна. Що її переходить грудень і передає естафету в новий рік січню. Все радіє на землі, все іскриться…

За кілька днів зателефонував Білозір і просив негайно зайти. Композитор відразу поклав мій вірш на піаніно і заспівав приспів. Награв ті акорди, які стали знаменитими. «Це ж вдалася коляда!», — сказав йому. — Тебе будуть «бити» всі, кому не лінь!» Ігор лише посміхнувся в свої пшеничні вуса. Досить швидко дописав музику до куплетів.

Ще з «теплою» піснею автори поїхали на Львівське телебачення. Зайшли в кабінет до Мирослава Скочиляса. Повідомили про написане. Натякнули, може в якусь новорічну програму дати. У музичній редакції стояло піаніно. Ігор награв і заспівав.

Схвильований від почутого, Мирослав Федорович запитав: «А ще щось маєте?» «Звісно, є!» — впевнено мовив Білозір. «Так давайте музичний новорічний фільм знімати ! Ти, Максиме, пиши сценарій, а ти — Ігорцю, розучуй нові твори», — підвів риску режисер.

Чуття успіху і талант у Скочиляса були від Бога. «Телевізійний батько» української естради відчував особливий пієтет до Білозіра. Вбачав у ньому того, хто зможе піднести українську естраду на нові вершини.

Напередодні зйомок надворі було плюс п’ять — плюс сім. Ігор Білозіру зберігав спокій: «Не хвилюйтеся. Сніг буде!» І справді, з восьмої ранку в знімальний день падав лапатий сніг. Випало його по коліна. За два дні (22–23 грудня 1981 року), а сніг не переставав падати, зняли фільм.

На третій день знову почав падати дощ, почалася відлига. Фільм вийшов в ефір 1 січня. Надворі було тепло, і вся Україна дивувалася, де ж у тому Львові знайшли такий сніг.

Після перегляду фільму «Ватра» кличе на свято» комуністи спробували вставляти палки в колеса творчої діяльності ансамблю Білозіра. Прийшов «лакей» з Львівського обкому компартії і ще з порога сказав: «Що ви там щедруєте?» Ігоря викликали на партійний «килим». Хотіли зняли з посади керівника ВІА «Ватра». Композитор тоді сказав комуністам: «Яка церковна коляда ? Музику до пісні написав я. А вірша — студент 3–го курсу факультету журналістики Львівського університету !

Ця пісня транслювалася не лише на всю Україну, її показали в москві!» Посіпакам відповів, що це не щедрівка і не колядка, а авторська пісня ! Сараки лише розвели руками… А що могли казати, якщо москва не перечила…

«Ватра» кличе на свято» мав шалену популярність, адже був справжнім. Його любили переглядати знову і знову. Львівське телебачення на замовлення шанувальників ансамблю його часто транслювало. Фільм ніколи не набридав, ба більше! — став пісенною і телевізійною класикою».

У 1980–х більше і краще про українську естраду від львів’янина Максима Міщенка не писав ніхто. А все почалося з Володі Івасюка і Юрія Рибчинського. Їхні таланти, самобутність, інтелектуальність, хід думок, написані твори настільки сколихнули Максима, тоді ще першокурсника факультету журналістики Львівського університету, що без української пісні та її піснетворців він жити вже не міг. Підмічав деталі, знав про все не з поверхні, а з середини (з багатьма поетами і композиторами згодом здружився), занотовував усе в цікавих і різножанрових газетних матеріалах і виносив на суд українського читача.

Друкувався у львівській обласній молодіжці „ленінська молодь” (тоді вона мала найбільший тираж серед обласних молодіжних видань у радянському союзі), республіканській „Молоді України”, а також „Сільських вістях” (вони мали тоді наклад понад два мільйони примірників).

Журналіст від Бога, сам того не сподіваючись, став не лише частиною їхнього життя, а й літописцем тих часів: цікавих і трагічних, смутних і багатих на талановитих людей і гарні пісні.

Пощастило Максимові Міщенку і як поету, адже на його вірші писали пісні Ігор Білозір, Юрій Варум і Олексій Сердюк (автор „Чарівної бойківчанки”). Хоч їх не так багато, але кожна звучить і досі.

„У січні 1979 року, навчаючись на першому курсі факультету журналістики, познайомився з Володимиром Івасюком. — зізнавався Максим Міщенко. — Нас звів Юрій Рибчинський (з ним запізнався в родині Рильських). Знати таких людей було замало, про них, їхні стосунки, народження нових хітів хотілося писати й писати. Перше своє естрадне інтерв’ю зробив з Юрієм Євгеновичем як лауреатом пісенного всесоюзного телеконкурсу „Пісня–78”.

Народження пісні відбувається в душі і в серці, це — таїна, незбагненна навіть для її творців. Кожне з таких народжень має свою історію — часом дуже коротку, коли твір вибухає миттєво, мов спалах, часом довгу, бо ж пісня може виколисуватися тижнями, місяцями, а то й роками, а потім ще відшліфовуватися вже двома співавторами — музики й вірша.

1988 року в нас вийшла велика стаття Василя Зінкевича про Володю Івасюка. Пізніше її опублікувала „Молодь України”. Робив перші матеріали з відбіркового конкурсу „Червона рута” 1989 року. Більшість текстів, окрім „ленінської молоді”, публікував у „Молоді України” (вони були розширеними, без обласних подробиць). Не забуваймо, що в газети було 800–900 тисяч тиражу.

Писав про „Смерічку” Левка Дутковського, Назарія Яремчука, Павла Дворського, Василя Зінкевича, Віктора Морозова, Івана Поповича, Дмитра Гершензона. А найбільше — про Ігоря Білозіра і його „Ватру”. Традиційно колектив у січні щороку давав для львів’ян і гостей міста святкові концерти. В один із січнів у Львові „Ватра” дала… 60 концертів!

Серед сіризни буднів на зламі 1970–1980–х років минулого століття враз спалахнула Ігорева пісня, завирувала його „Ватра”, увібравши в себе саму сутність українську. Господь дарував його Україні якраз тоді, коли це було найнеобхідніше.

Ігор Білозір — білий птах української пісні. Ті, кому пощастило близько знати його як митця і як людину, приятелювати, співпрацювати з ним, — багаті люди. До кінця днів своїх вони грітимуться щедрим теплом його великої душі.

Він жив так, як писав, а писав так, як жив. Мені щастило висвітлювати чи не кожен крок і кожний творчий успіх Ігоря і його „Ватри”. І не лише…”.

Не можна було у 1980–х уявити газетних публікацій Максима Міщенка про Ігоря Білозіра і його „Ватру” без фотографій Володимира Дубаса. Як і навпаки, високохудожні фото Дубаса без вишуканого тексту Міщенка.

Володимир Дубас — найвідоміший львівський фотохудожник, майстер своєї справи, якому пощастило фіксувати на плівку період зародження та становлення української естради в Галичині. Він — класик і жива легенда свого часу, своєрідний архіваріус, Нестор–літописець 1960–1980–х років, з вродженим фотографічним талантом, мобільністю і здатністю бути всюди в потрібний момент у потрібному місці. Він рідкісний професіонал, завжди на сто відсотків упевнений у тому, що робить, невиправний оптиміст, який постійно перебуває у вирі життя і захоплений тими, кого знімає, завжди усміхнений, доброзичливий і щирий. Господь нагородив Володимира Дубаса найповажнішою нагородою — він істинний митець, який знає про фотографію все, відчуває її душу, зріднився з нею. Він не лише той, хто зупиняє мить, а той, хто зумів кожну мить зробити золотою сторінкою нашої історії.

„Їхав якось з Мукачевого, з відпочинку, потягом до Львова. П’ять годин у вагоні звучали пісні Ігоря. Декотрі багато разів. Вони настільки глибоко осіли в моєму серці, що відлунювалися ще довго–довго, — згадує той час Володимир Дубас. — З Ігорем особисто познайомилися у 1981–му, а побачив його, ще коли він виступав з ВІА „Ритми Карпат” Львівського автобусного заводу.

Вперше зробив фото, коли вони співали на осінньому ярмарку. Ігореві пісні, написані на вірші Богдана Стельмаха, подобалися всім, вони мали і мають популярність, адже близькі за інтонаціями та духом до народних. Дружили ми з Білозіром до його останніх трагічних днів. Ось фотокадрів Ігорка у мене понад тисячу. Разом їздили в гори, в ліс, на рибалку, по гриби. Дружили сім’ями. З ним мені було цікаво та добре повсякчас. Гарні та великі за обсягом матеріали про Білозіра та його „Ватру” у нашій молодіжці писав Максим Міщенко. Ті тексти потім друкувалися і в „Молоді України”. Всі нові написані пісні Ігоря з нотами (а їх щоразу ставало більше), на прохання читачів, публікувала „ленінська молодь”.

Я був щирий до кожного, а взамін отримував таку ж увагу та повагу до себе. Всією редакцією „ленінської молоді” (що я там один?!) ми приятелювали, окрім львів’ян, з Назарієм Яремчуком (перші фото його робив, коли він ще був у самодіяльній Вижницькій „Смерічці” Левка Дутковського), Євгеном Коваленком і його „Кобзою”, Василем Зінкевичем і його „Світязем”… Ті часи, мабуть, були найкращими. І не тому, що були молодими. Були ми справжніми, без жодних „понтів”, без вишуканих страв і дорогих застіль.

Брали один від одного лише добре та красиве. Разом жили, дружили, разом творили, разом допомагали один одному робити добро. Не думаючи про якусь прийдешню славу, якесь зоряне майбутнє. Слава Богові, що того добра було багато. І йшло все від серця, було джерельно чистим і незрадливим. І чесним! З тодішньої історії української естради можна зробити своєрідний фотолітопис, принаймні, матеріалів для нього у мене чимало. Гадаю, прийде час — і я все зафіксую в окремих виданнях. Це було би гарним подарунком моєму поколінню і моїм колегам–співакам та музикантам, які віддали своє життя на вівтар служінню українській пісні, рідному народові”.

„Ігор Білозір приходив в редакцію нашої газети ще початківцем, хоч і яскраво вираженим, — констатує редактор газети „ленінська молодь” тих років Михайло Батіг. — З ним бачився в редакції мало не щотижня. Поводив себе надзвичайно скромно, тішився, неначе мала дитина, першими публікаціями про нього і його „Ватру”, які майстерно писав Максим Міщенко. І тими фотографіями, які влучно фіксував у різні роки від зародження і до висот майстерності наш Володя Дубас. Ігорева „Ватра” була справді явищем для української молоді: цікавим, своєрідним, надзвичайно талановитим. Ті пісні, які писав Ігор відповідали настроям часу. „Ватра” співала українською мовою. Та й досить тривалий час в „ленінській молоді” працював поет Богдан Стельмах — співавтор найкращих Білозірових пісень. Лише народжувалася нова пісня їхнього тандему, ми публікували її навіть на перших шпальтах і з нашою допомогою вона також отримувала популярність. Як не парадоксально, але старі львівські бандерівці зі стажем вважали патріотичною і аплодували газеті, яка на першій сторінці мала назву „ленінська молодь”.

Нам пощастило усім: і мені, як редакторові, і всьому трудовому колективові, адже у нас працювала надзвичайно вишколена і професійно загартована команда однодумців. Серце раділо, що разом з нами мужніла і зростала „Ватра”. Ми ніколи не шкодували площ для щорічних публікацій новинок від ансамблю, які чекали з нетерпінням десятки тисяч наших читачів — шанувальників творчості Білозіра. Можна говорити і про певне безкорисливе, але послідовне партнерство.

Адже ми рекламували „Ватру” і тим самим, завдяки ансамблю, тобто яскравим та оригінальним і сучасним матеріалам про них, мали зростання накладу газети. Я започаткував такий цікавий хід, як зустрічі працівників редакції з читачами, з назвою „лм” збирає друзів”. Зустрічі мали величезний ажіотаж. Ми ходили чи їздили в трудові молодіжні колективи на виробництвах з творчими звітами чи з концертами, з запрошенням цікавих людей, авторів, героїв газетних публікацій. У всіх тих заходах, які організовувала редакція (у Клубі творчої молоді, районах області), де ми хотіли привабити і залучити ширшу молодіжну аудиторію, активну участь завжди брав Ігор Білозір.

І Максим Міщенко, і Володя Дубас зробили дуже багато для популяризації цього самобутнього колективу, адже вони, як і я, у всі роки шанували і любили Білозірову „Ватру”. Тоді існував своєрідний ватрівський бум, наші матеріали (тексти пісень з нотами, розповіді, інтерв’ю, фотографії) акуратно вирізалися і вклеювалися в дівчачі шкільні пісенники, які заводили майже всі школярки–старшокласниці. Так зароджувався рух фанатів „Ватри”. І ми всіляко сприяли цьому, в доброму розумінні. Та й Ігор те добро завжди пам’ятав”.

Останній раз з Максимом розмовляв тиждень тому. Його важко було зрозуміти. Говорив про свого Батька і про Маму. Хто не знав і не любив Леонілу Іванівну! Українська літературознавиця, дослідниця Лесі Українки. Докторка філологічних наук (1975), із 1977 року — професорка, упродовж 1986—1991 — завідувачка кафедри української літератури Львівського державного університету імені Івана Франка. Максим все життя був на її прізвищі. Ненька єдиного сина назвала на честь Максима Рильського, з яким приятелювала. А ось по Батькові мій друг був Володимирович. Не кожен, мабуть, знав хто ж він. «А чому ти не Шпиця, Максиме?» — запитав його. Батьки жили разом, але не були офіційно розписані. Так сталося… Хоча серед псевдонімів син інколи вживав прізвище Батька. Володимир Григорович Шпиця —український науковець, кандидат технічних наук (1951), доцент (1952), ректор Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова (1952–1973). Максим був талановитим сином ректора і докторки наук. Його Батьки були улюбленцями кількох поколінь українських студентів!

Леоніла Іванівна померла 26 липня 2004 року…

Володимир Григорович — 24 січня 1986…

Максим Володимирович — 3 грудня воєнного 2025-го…

«З джерела ріка тече,

Між роками час жене.

Грудень річку перейде —

Січню рік новий веде…»

(З пісні «Новорічна», вірш Максима Міщенка, музика Ігоря Білозіра, 1981 рік).