Липень 1944 року. Фронт стрімко наближався до Замішанщини, а разом із ним — радянська влада, якої 46-річна вчителька Юлія Опарівська мала всі підстави боятися.

Вона походила з освіченої української родини, багато років навчала сільських дітей, відкривала школи, проводила курси грамотності, допомагала жінкам під час пологів, позичала людям книжки й підтримувала українські товариства.

Та для нової влади цього вже могло бути достатньо, щоб стати «неблагонадійною».

До того ж Юлія Опарівська була матір’ю Ярослави Бандери — дружини Степана Бандери.

Історія її життя почалася далеко не з цієї родинної спорідненості.

Юлія Ганківська народилася 10 травня 1898 року в селі Семушова неподалік Сянока. Її батько Василь Ганківський був учителем, а згодом шкільним інспектором. У родині цінували освіту, українську культуру та громадську працю.

Під час Першої світової війни Юлія познайомилася з молодим семінаристом Василем Опарівським.

У 1916 році вони повінчалися в Покровській церкві села Бонарівка. Того ж року Василя висвятили на греко-католицького священника.

Через рік у подружжя народилася донька Ярослава, а ще через рік — син Лев.

Здавалося, попереду мало бути спокійне родинне життя.

Але почалася польсько-українська війна.

Отець Василь добровільно вступив до Української галицької армії. Він став капеланом 11-ї Стрийської бригади УГА — польовим духівником, чия посада прирівнювалася до рангу сотника.

У червні 1919 року під час Чортківської офензиви Василь Опарівський був тяжко поранений. Його не вдалося врятувати.

Юлія залишилася вдовою з двома малими дітьми. Їй був лише 21 рік.

Вона більше ніколи не одружилася, хоча пропозиції отримувала неодноразово. Натомість присвятила себе дітям і вчителюванню. Знайти роботу було непросто. Польська влада часто перешкоджала працевлаштуванню дружин колишніх старшин УГА та людей, пов’язаних з українським рухом.

Та згодом Юлія все ж почала викладати у селах Замішанщини. Її пам’ятали не лише як учительку. Вона брала участь у роботі «Просвіти», «Рідної школи», «Лугу», допомагала відкривати українські осередки та саме з її ініціативи в Петрушевій Волі з’явилася початкова школа. Для місцевих жителів пані Юлія була людиною, до якої йшли по пораду.

Вона проводила курси грамотності й куховарства, навчала німецької мови, позичала книжки, а за потреби навіть допомагала породіллям.

Її донька Ярослава згодом поїхала до Кракова і 1940 року вийшла заміж за Степана Бандеру. Син Лев також долучився до українського підпілля. У серпні 1942 року його заарештували німці. Три місяці він провів у тюрмі на Лонцького у Львові, де, щоб не зламатися, вишивав українські орнаменти на білому полотні.

27 листопада 1942 року Лева Опарівського разом із 27 членами ОУН розстріляли на Кортумовій горі. Юлія втратила чоловіка у війні за Україну. Потім — сина.

А її зять Степан Бандера на той час перебував у німецькому концтаборі Заксенгаузен. Попри все, вона не відмовилася від своїх переконань. Юлія працювала в Українському допомоговому комітеті у Кросно, підтримувала українське населення й відкрито говорила про майбутнє України. 

Навесні 1944 року радянські війська наблизилися до Галичини. Юлія розуміла: залишатися небезпечно. Вона готувалася виїхати на Захід. За однією версією — до Відня, за іншою — до Берліна.

26 липня 1944 року разом із двома знайомими жінками вона дісталася до залізничної станції Прибівка.

Та останній потяг уже пішов. Наступний мав вирушити лише вранці. Супутниці вмовляли її повернутися разом із ними до Бонарівки, де можна було знайти прихисток і озброєну охорону. Юлія відмовилася.

Вона вирішила переночувати у своєму будинку на хуторі Завада, а вранці знову вирушити до станції.

Того дня місцеві бачили поблизу кількох озброєних чоловіків у чорному. Вони розмовляли польською і намагалися з’ясувати, чи встигла вчителька виїхати. Одна з жінок, які супроводжували Юлію, збрехала, що та вже сіла на потяг.

Можливо, саме ця брехня врятувала її саму. Але Юлію — ні.

Увечері озброєні нападники увірвалися до її будинку. Вони шукали гроші, коштовності й, можливо, документи. Дім пограбували, речі розкидали, меблі пошкодили, сімейні світлини опинилися на підлозі. Учительку жорстоко позбавили життя. Їй було 46 років.

Наступного дня тіло Юлії Опарівської знайшов місцевий житель Станіслав Графф. Коли родичі та озброєні чоловіки із самооборони Бонарівки прибули, щоб забрати її до безпечнішого місця, було вже запізно. Тіло загорнули у біле простирадло й на возі перевезли до Бонарівки. 27 липня 1944 року Юлію поховали всім селом.

В останню путь вона вирушила з тієї самої Покровської церкви, де 28 років перед тим вінчалася зі своїм чоловіком Василем.

Похорон відбувався поспіхом. Місцевий майстер виготовив простий хрест із залізної труби. На ньому написали:

«Опарівська Юлія. 26.VII.1944».

Чин похорону здійснив священник Іван Клюфас. На могилі він говорив про її заслуги перед українською громадою Замішанщини. 

Минали десятиліття.

Після війни українське населення Замішанщини примусово депортувала комуністична влада Польщі. Більшість сіл спорожніла, а під час операції «Вісла» 1947 року тих українців, які ще залишалися, насильно переселили на захід і північ Польщі. Разом із людьми зникала й пам’ять про багатьох мешканців цих земель.

Могилу Юлії Опарівської згодом віднайшов інженер і краєзнавець Роман Матвійчина. Збереженням поховання опікуються нащадки переселенців із Бонарівки та правнук Юлії — Степан Андрійович Бандера,  повний тезка свого відомого діда.

У родині його називають паном Штефком, аби не плутати з дідом.

Для нього історія прабабусі — не примітка в біографії Степана Бандери. Це окреме життя. Життя молодої вдови, яка сама виховала двох дітей. Учительки, яка відкривала школи й навчала селян читати. Матері, яка втратила сина. Жінки, яка до останнього залишалася вірною своїй громаді та Україні. Юлію Опарівську часто згадують лише як тещу Степана Бандери.

Але вона заслуговує, щоб її пам’ятали на ім’я.

Юлія Опарівська. Українська вчителька, просвітянка, вдова капелана УГА і жертва воєнного mepopy. Вона не встигла на останній потяг. Але її історія все ж дісталася до нас. За матеріалами: Локальна історія