– Ну звісно, тобі ж я не потрібна! Так і доживатиму сама в будинку для літніх! – Я дивилась на свекруху й не знала, що їй казати
– Ну звісно, тобі ж я не потрібна! Так і доживатиму сама в будинку для літніх! – Я дивилась на свекруху й не знала, що їй казати
роблю. Не смачно готую, не добре прибираю.
Підтримувала його й свекруха Валентина
Петрівна. Вдвох вони добряче мені психіку зіпсували.
Саме тому, коли я дізналась, що Данило має іншу
– навіть зраділа. І дарма, що в нас двоє дітей. Він однаково їм ніколи уваги не приділяв. Забрала я сина й дочку і поїхала з ними до своїх батьків в село. Колишній про нас навіть не згадував, грошей на дітей не давав. Та я знайшла роботу і якось жила. А тоді познайомилась з Сашком, дуже добрим і щирим чоловіком. Він все життя на заробітках був, тому й сімʼю не створив. Моїх дітей щиро полюбив і усіх нас забрав у свій будинок.
І ось минуло шість років і якось мені
зателефонували.
- Данила Павловського знаєте?
- Так, це мій колишній.
- Він загинув разом з дружиною! Залишився син
два роки! Хто його забере?
Я не знала, що казати. Зібралась і до міста поїхала. Там і дізналась, що в дружини Данила нікого не було. Поїхала я до колишньої свекрухи і застала іІ в жахливому стані. Від горя жінка нічого не розуміла. Я не знала, як її втішити, навіть забула про все, що вона мені зробила. Врешті стару забрали до лікарні. А маленького Дмитрика довелося взяти мені.
Щойно я приїхала додому з дитиною Сашко все зрозумів. Мій старший син обурився.
— Нащо ти його взяла? Батько нас покинув!
Відправ його в сиротинець!
– Це ваш брат! Рідний по татові. Відправимо – і
все життя шкодувати будемо.
Чоловік підтримав мене. Ми вирішили, що
Дмитрик зростатиме, як наш рідний син. 3 часом діти його полюбили. Та тоді сталася нова біда. Дуже змарніла моя колишня свекруха. Я приїжджала і розуміла, що сама
вона жити не зможе.
Тиждень тому я прийняла рішення. Коли Валентина Петрівна мене побачила, відразу все зрозуміла.
– Ну звісно, тобі ж я не потрібна! Так і доживатиму сама в будинку для літніх!
– Збирайтесь.
Неохоче вона взяла якісь речі, вочевидь заздалегідь їх підготувала. Та уявіть її здивування, коли приїхали ми не в будинок для літніх, а в Сашковий дім.
- Будете з нами жити.
- Як? Я ж вам чужа!
- Ви бабуся моїх дітей. От з ними й
допомагатимете. А квартиру вашу здамо, будуть
гроші вам на ліки.
Як вона плакала, заспокоїтись не могла. Мої батьки кажуть, що я дарма її пожаліла. Та чи могла я інакше? Що б ви робили?
Що ви відчуваєте після прочитання цієї публікації? Поділіться своїми емоціями! Обирайте емодзі, які найбільше відповідають вашим
почуттям: О, О,@ чи.
• . Ваша реакція має
значення!