https://www.facebook.com/plugins/share_button.php?href=https://poshepky.com/ty-vzhe-v-42-roky-ditej-ne-matymesh-podumaj-hto-tebe-doglyadatyme-mama-vvazhaye-shho-ya-mushu-pleminnykam-dopomagaty/?utm_medium=fb_rek&layout=button&size=large&appId=1984205051792751&width=168&height=36

Я поїхала до Німеччини ще двадцять років тому з чоловіком. Та так життя склалося, що там ми розлучилися. Згодом він побрався з німкенею. Я ж мала хлопців, та нічого серйозного. Просто жила й багато працювала. Гроші вирішила вкладати в нерухомість. Також завжди батькам допомагала. Вони вдома на Франківщині жили. 

Я висилала по 300 євро додому, як допомогу. Батьки досить довго працювали. Тож я вважала, що цього цілком вистачить. Решту грошей я відкладала і так майже за 20 років придбала три квартири у Франківську. Вирішила, що з часом повернусь додому, в одній житиму, а дві здаватиму, аби не перейматися через заробіток. Також я планувала відкрити невеличкий бізнес. Аби без діла не сидіти.

Та є в мене ще молодший брат. Він живе з батьками. Дванадцять років тому привів в дім невістку. І відтоді вони, не маючи нормального заробітку, народили один за одним четверо дітей. І лишень мені дзвонили, аби я допомагала. Щось трошки я висилала. Та утримувати їх не збиралася.

І ось цього літа я вирішила повертатися додому. Набридло мені жити закордоном. Та й друг у мене з’явився в Україні. Військовий. Рік ми переписувались, та нещодавно він дістав поранення і тепер служитиме у військкоматі у Франківську. Тож ми не хочемо марнувати час і вирішили жити разом.

Щойно я повідомила рідним, що їду додому вони зголосились мене зустрічати. Брат приїхав за мною на станцію. Вдома вони стіл накрили, шашлики насмажили. Ми гарно посиділи, згадували минуле. А наприкінці, вже як всі збирати зі столу почали мама раптом сказала.

 – Подивись, в тебе нікого нема. Ось племінники – вся твоя рідня. Мусиш про них подбати, бо хто ж тебе доглядатиме на старості!

 – А може я ще дитину матиму?

 – Та яке там. Тобі 42 роки. Потяг пішов!

 – І що це означає!

 – Віддай братові одну квартиру. Ну, подивись, як нам усім тут важко!

 – З чого раптом? Хто не давав йому їхати на заробітки?

 – Ну, як би він дружину залишив. Ти ж знаєш, так сім’ї розпадаються!

 – Мамо, пробач, та я заміж збираюся, тому нікому нічого не даватиму.

 – Той чоловік тобі чужий, а це рідні люди. Не можна так? Завтра розлучишся і сама будеш!

Та я відмовила. Не можу зрозуміти, як вони взагалі до такого додумалися. Чому я маю своє майно так просто віддавати? Хто мені щось в житті дарував? Все важкою працею здобула!

IrynaS