На щиті додому повернувся Олександр Цебрій. “Після перемоги він мріяв піднятися на Еверест
На щиті додому повернувся Олександр Цебрій. “Після перемоги він мріяв піднятися на Еверест
Із перших днів повномасштабного вторгнення Олександр Цебрій вступив до лав ЗСУ. Був командиром кулеметного взводу у 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Виговського, де мав позивний “Мер”. У березні цього року воїна нагородили орденом “За мужність” III ступеня за те, що самотужки взяв у полон російського солдата. Загинув боєць 24 липня 2024 року під час штурму ворожих позицій на Донбасі.
Олександр Цебрій народився в Умані. Закінчив кооперативне училище, а також Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини, здобувши кваліфікацію магістра з економіки підприємства. У 1996 — 2004 роках займався підприємницькою діяльністю. Восени 2015 року був обраний міським головою Умані.
“Мер щоранку робив об’їзд міста на велосипеді. До нього підходили уманці, й він кожному приділяв час. Олександр Володимирович не був кабінетним чиновником. Так, у міській раді проводив наради, підписував документи, а потім йшов до людей, щоб дізнаватися про їхні проблеми. Він постійно був у русі”, — згадує його помічниця Ольга Леонова.
За її словами, Олександр Цебрій передбачав, що буде велика війна. “24 лютого 2022 року він перший зателефонував мені і сказав: “Олю, збирайся і виїжджай”. Це було о пів на п’яту ранку. На військових складах детонували боєприпаси. Олександр Володимирович вивозив своєю автівкою з міста поранених строковиків. Люди були налякані. Щоб заспокоїти їх, він постійно вів у соціальній мережі прямі ефіри, публікував усі сповіщення про тривоги. А наступного дня доєднався до лав територіальної оборони”, — додає Ольга Леонова.
Попри це, шукав шляхи, як потрапити у бойову бригаду. Бо вважав, що сидіти в тилу — замало. Тож невдозві приєднався до лав 58-ї окремої мотопіхотної бригаді імені гетьмана Виговського і став командиром відділення кулеметників. “За ним хлопці сміливо йшли у бій. Не раз казали: “Якщо йде “Мер”, то і я піду”. У березні цього року Олександр отримав орден “За мужність” III ступеня за те, що в бою біля села Урожайне захопив у полон російського штурмовика. Той видав нашим багато цінної інформації”, — мовить Ольга Леонова.
На своїй сторінці у соцмережі молодший сержант Олександр Цебрій вів щоденник війни. Описував будні серед постійних обстрілів, історії загиблих побратимів. Ось його слова: “Піхота виживає тільки завдяки тому, що окопується. Треба копати, копати й копати. Тільки тоді в тебе є шанс, що виживеш, утримаєш позицію й зможеш дати відсіч ворогу”. Напередодні Великодня пан Олександр признався “Експресу”, що на війні вивчив “Отче наш” і постійно молився. А побратими згадують, що “Мер” дуже мріяв піднятися на Еверест після нашої перемоги.
“Того дня, 24 липня, довго тривав стрілецький бій, наші штурмували ворожі окопи. Раптом поруч з Олександром Володимировичем розірвалась міна. Уламки уразили голову… Солдати плакали, адже втратили командира, друга, лідера”, — розповідає Ольга Леонова.
“Перед останньою атакою Саша казав: “Я стільки провоював та прожив, стільки побудував у цій лісозмузі, що після війни хочу її купити, зробити музей пам’яті всіх побратимів, яких ми тут втратили”. Тепер це і його музей…” — зауважує журналіст Юрій Бутусов.