Поранений, врятував екіпаж ціною власного життя.

Павло Лисиця народився на Вінниччині, у селі Ходаки Барського району. Він був звичайним веселим і відкритим хлопчаком. Добре навчався в місцевій школі, любив математику. Дружив з однолітками, які запам’ятали його як товариша, завжди готового допомагати всім, хто того потребує.

Коли постало питання вибору професії, вступив до Говорського аграрного училища, де вивчився на машиніста-тракториста. Працювати почав 1991 року на Ялтушківській дослідно-селекційній станції, але вже восени того ж року пішов на строкову службу. Відслужив у морському флоті, у Севастополі, на кораблі проявив відповідальність, дисциплінованість і мужність.

«Повернувшись додому у 1993 році, зустрів своє кохання — Альону. Їхня історія була особливою: сім років Павло чекав на її повернення із Сахаліну. У 2002 році вони побралися. Згодом з’явилися на світ донечки Даша, Маша і Саша. Але його серце було настільки широким, що він став батьком і для племінників Саші та Анни, яких любив, як рідних дітей», — розповідають про земляка в Барській міській раді.

Зазначають, що життя чоловіка було непростим. Йому доводилося працювати на різних роботах, щоб прогодувати сім’ю. Востаннє Павло працював трактористом у фермерському господарстві. Мав і власного трактора, бо найбільше любив землю та працю на ній. Та, окрім хліборобської справи, Павло славився ще й умінням готувати — його щирі гостинності пам’ятали всі.

Власне, жив, як усі, життям простої людини, сім’янина, зрілого чоловіка. Аж поки не почалося повномасштабне вторгнення. Він завжди жив мрією про щасливе майбутнє для своїх дітей та онуки, на появу якої чекала родина. Тому без вагань залишив господарство і рідний дім та сів за кермо танка, аби боронити Батьківщину.

П’ятдесятирічний Павло Лисиця став до лав Збройних Сил України в березні 2023 року у складі 14-ї бригади «Червона калина». Пройшов навчання на Івано-Франківщині.

Солдат Лисиця був водієм відділення важких машин взводу МТЗ танкової роти НГУ 3028, мав позивний «Барон». Він воював на Запорізькому та Донецькому напрямках.

Побратими розповідають, що він зі своїм екіпажем завжди виходив із бою неушкодженим — там, де інші гинули.

У бригаді «Червона Калина» про Павла Лисицю згадують: «Поруч із „Бароном“ завжди було спокійно. Ми знали, що він витягне танк із будь-якого пекла і ніколи не покине в біді». Командир роти навіть називав його не просто воїном, а «монстром» — настільки безстрашним і сильним він був у бою. Кажуть, що він завжди першим вирушав на допомогу.

«Павло завжди був спокійним і впевненим у собі. У найгарячіші моменти він залишався холоднокровним і приймав правильні рішення», — ділиться побратим «Лисий».

А одного разу він зробив навіть більше, ніж міг: ціною власного життя врятував свій екіпаж.

Це сталося 19 вересня 2024 року, у день народження його наймолодшої доньки. Того дня Павло востаннє вирушив на завдання. Їхній танк підірвався на міні, а потім ворог вдарив по машині протитанковою ракетою.

Почався бій. Павло був поранений у ногу, але не здався. Сказав побратимам: «Тікайте, я вас прикрию!»

Павло Лисиця відстрілювався до останнього патрона і загинув, рятуючи екіпаж. Завдяки його мужності інші залишилися живими…

Полеглого захисника земляки зустріли живим коридором 26 вересня 2024 року. Його поховали з військовими почестями на кладовищі в рідному селі Ходаки.

23 травня 2025 року указом Президента України Павлу Лисиці було посмертно присвоєно звання Героя України із врученням ордена «Золота Зірка». У липні 2026 року найвищу державну нагороду членам його родини вручив Президент України Володимир Зеленський.

Вічна шана Герою!

Фото: з родинного архіву, НГУ

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform