Полковнику Іллі Петрині — 30 років. Він командує 25-ю окремою повітрянодесантною Січеславською бригадою 7-го корпусу швидкого реагування ДШВ ЗС України.

Його військовий шлях практично збігся з періодом найбільшої трансформації українського війська. Від командира взводу — до командира бригади. Від війни, де значну частину поля бою піхотинець бачив власними очима, — до фронту, насиченого FPV, розвідувальними безпілотниками, РЕБ та наземними роботизованими комплексами.

Комбриг Петрина каже, що приблизно 80% його нинішніх рішень так чи інакше спираються на особистий досвід виконання завдань «на землі».

— Насамперед ставлю питання, як буде піхотинець виконувати це завдання, а після того вже — решта планування. Тобто спочатку треба подивитися на це завдання очима піхотинця.

Ця фраза багато пояснює і про самого комбрига, і про його підхід до управління.

У великій військовій системі, де командир бригади працює вже не з окремою позицією, а з десятками підрозділів, технологій та потоків інформації, точкою відліку для нього залишається людина, яка зрештою має виконати задум на полі бою.

Бригада, про яку вже пишуть книгу

25 ОПДБр — одна з найстаріших бойових бригад Збройних Сил України та єдина повітрянодесантна бригада у складі ДШВ та ЗС України.

Ілля Петрина каже, що саме історія і накопичений досвід свого часу стали однією з причин, чому він хотів служити тут.

— Це єдина в Україні повітрянодесантна бригада, яка славиться своєю історією. Це одна з найстаріших бригад Збройних Сил України. Ще коли я був курсантом, мене приваблювало, що в цій бригаді є великий досвід. У першу чергу — досвід сержантського складу.

Ця історія почалася задовго до 2014 року. Військовослужбовці бригади брали участь у миротворчих місіях, а частина офіцерів того покоління досі служить і передає свій досвід молодшим.

Після початку російсько-української війни до цієї історії додалися вже зовсім інші сторінки. За словами командира, Січеславці виконували завдання на найскладніших напрямках, брали участь у наступальних, контрнаступальних та оборонних операціях.

— Там можна просто цілий підручник написати про 25-ту бригаду, тому що бригада дійсно виконувала завдання на всіх найскладніших напрямках і ділянках фронту. Це і контрнаступальні, і наступальні операції, і оборонні операції — і доволі успішні.

Історія підрозділу вже справді стає книгою: за словами комбрига, нині один з авторів працює над окремою книгою про 25-ту бригаду — від її ранньої історії та миротворчих місій до нинішньої війни. Імені автора під час розмови командир не називає.

Проте історія — лише одна частина ідентичності підрозділу. Коли комбрига просять одним словом описати свою бригаду, відповідь коротка:

— Елітна.

А секрет сильного підрозділу він пояснює вже без пафосу:

— Насамперед це достойні сержанти, які можуть повести за собою особовий склад, командири, які не бояться прийняти рішення, особовий склад, який готовий до виконання завдань.

Від «піхоти» до командування бригадою: досвід, який не береться з підручників

Ілля Петрина прийшов у військо після Одеської військової академії у 2017 році й відтоді пройшов шлях від командира взводу до комбрига.

Його бойовий досвід охоплює одні з найвідоміших операцій цієї війни. Під час Харківсько-Слобожанського контрнаступу його підрозділ форсував річку на звичайних човнах і брав участь у визволенні Святогірська. Під час Лиманської операції підрозділ Іллі одним із перших зайшов у місто.

Під Білогорівкою за одну добу українські військові взяли в полон 64 росіян. У боях під Покровськом підрозділи під його керівництвом знищили десятки одиниць ворожої техніки.

До 30 років Ілля став повним кавалером ордена Богдана Хмельницького — отримав усі три ступені нагороди. Але сам комбриг пояснює свій нинішній підхід до командування не нагородами, а досвідом «на землі».

— Це, напевно, 80% вибору будь-якого рішення від особистого досвіду. Спочатку йде питання, як буде піхотинець виконувати це завдання, а після того вже — решта планування.

І додає:

— Насамперед треба подивитися на це завдання очима десантника. А потім уже все інше.

Командир має слухати всіх. Але рішення залишається за ним

У розмові про командування Ілля кілька разів повертається до двох речей — ініціативи та відповідальності. Ініціатива потрібна. Але вона має приносити реальну користь. Слухати потрібно багатьох. Але фінальне рішення не можна розчинити в колективній відповідальності.

— Довіряти, слухати треба всіх, але рішення завжди залишається за командиром. Тому останнє слово, звісно, завжди буде за мною.

На війні, каже полковник, командир передусім має бути рішучим.

Один з епізодів, який він згадує, стався під Білогорівкою, коли проти українських воїнів діяли сили «вагнерівців». Після тривалої оборони підрозділ отримав завдання покращити своє положення. Українські військові почали діяти ввечері й послідовно займати позиції противника.

росіяни на частині позицій залишилися без нормального зв’язку і не одразу зрозуміли масштаб того, що відбувається. Українські військові продовжували рухатися далі і взяли в полон 64 окупантів.

Саме такі епізоди сформували ставлення Іллі до ініціативи: вона може вивести підрозділ значно далі за початковий задум, якщо командир бачить можливість і готовий брати відповідальність.

Менше паперу, більше часу на рішення

Ще один напрям, який командир намагається змінювати вже на рівні бригади, значно менш видовищний за бойові операції.

Бюрократія.

— У першу чергу — максимальна цифровізація. Я сам дуже не люблю підписувати папери, бо це займає дуже багато часу.

У бригаді працюють над переведенням процесів в електронний формат, використовують DELTA, створили власну базу даних і розробляють програмні рішення.

Мета комбрига проста: операції, на які раніше витрачався значний час, мають у перспективі виконуватися буквально кількома діями.

За його оцінкою, робота з документами нині забирає приблизно втричі менше часу, ніж на початку його роботи на посаді. А якщо внутрішнє програмне рішення доведе свою ефективність, досвід планують передавати іншим підрозділам ДШВ. Це теж частина сучасної війни: швидкість роботи штабу, зрештою, перетворюється на швидкість рішень на полі бою.

Сержант — не просто виконавець наказу

Якщо командир бригади фізично не може говорити з кожним військовослужбовцем, хтось має залишатися максимально близько до солдата.

Для Іллі це сержант.

— Сержант для будь-якого командира — заступник, права рука. Головний сержант бригади — це так само мій заступник.

Власне розуміння ролі сержанта він сформував ще командиром взводу. Його головний сержант тоді вже мав досвід боїв за Донецький аеропорт.

Сьогодні комбриг бачить сержантський корпус як вертикаль лідерів, що пронизує весь підрозділ.

— Сержант — це лідер для особового складу. Його навіть не потрібно шукати. В будь-якому колективі явний лідер завжди з’являється — той, за ким іде особовий склад.

Далі завдання системи — правильно побудувати цю вертикаль: головний сержант батальйону, роти, командир відділення.

На запитання, чи вірить він у сильний сержантський корпус української армії, Ілля відповідає без вагань:

— Я впевнений. У моїй бригаді цей сержантський корпус доволі міцний. А головні сержанти батальйонів — просто з величезним досвідом, рекси.

«Принижувати особовий склад — неправильно»

За вимогливістю до людей у командира є чітка межа. Виправляти помилки — так. Принижувати — ні.

— Принижувати особовий склад — це неправильно. Тоді командир втрачає цей особовий склад, втрачає ініціативу. Особовий склад треба десь поправити, десь піднаправити — і після цього будуть тільки кращі результати.

Ще один принцип — справедливість. А поруч із нею — здатність побачити момент, коли людина вже наближається до межі.

— Це дуже важливо бачити. Якщо людина перегорає, вона потім просто нічого корисного не зробить.

У бригаді військовослужбовці можуть отримувати відпустки та їздити на відновлення. За словами командира, люди їздять у Карпати, на море. Навіть на командних пунктах, розташованих близько до противника, облаштовують спортзали.

Головне, каже комбриг, — побачити виснаження вчасно. Тому що відновлення людини — не бонус до служби. Це частина збереження боєздатності.

«Я зробив помилку. Я хочу повернутися»

Саме в цьому контексті Ілля говорить і про СЗЧ. До 25-ї бригади люди після самовільного залишення частини повертаються. І, за словами командира, таких випадків «доволі немала кількість».

— Люди після того, як ідуть у СЗЧ, приїжджають додому і розуміють, що зробили помилку. Багато хто боїться про цю помилку сказати, боїться зателефонувати своїм командирам: «Я зробив помилку, я хочу повернутися».

Комбриг вважає програму повернення дієвою: люди нею користуються і повертаються до служби. Водночас він бачить важливу закономірність. За його спостереженнями, значна частина тих, хто залишає частину, робить це буквально в перші дні — ще до того, як людина встигає зрозуміти, куди потрапила, познайомитися з підрозділом і адаптуватися.

На цивільного до мобілізації вже могла впливати російська пропаганда, а до військової частини він приїжджає наляканим тим, що уявляє про армію.

Ті ж, хто проводить у підрозділі трохи більше часу, за спостереженнями командира, адаптуються і продовжують службу. Є й інші причини СЗЧ — наприклад, сімейні проблеми. І тут Ілля знову повертається до комунікації.

Людина може не розповісти командирові про проблему. А коли ситуація стає критичною, просто поїхати.

— Замкнутість особового складу в декого теж має наслідки.

Тому одна з речей, яких командир вимагає від своєї вертикалі, — говорити правду. Навіть неприємну.

— Це дуже здорова політика, коли командири говорять всю правду, і командир вимагає, щоб йому говорили правду. Дуже погані наслідки відбуваються, коли ця правда замовчується. Потім це буде вже не невеличка проблема, а проблема великого масштабу.

І додає:

— Якщо ми не будемо довіряти один одному, то що далі?

«Якщо ти IT-фахівець, я не дозволю тобі займатися чимось іншим»

Є ще один стереотип, який розмова з командиром 25-ї бригади руйнує.

Сучасна десантна бригада — це далеко не лише піхота. Через власний рекрутинговий центр людина може обрати конкретну посаду. І командир стверджує, що цей вибір у бригаді гарантують.

— Військовослужбовці, які проходять через наш рекрутцентр, самі вибирають посаду. Ми гарантуємо, що вони потрапляють саме на ту посаду, яку собі вибрали.

Особливо показовий приклад з ІТ.

— Якщо це фахівець IT, то я собі не дозволю, щоб він займався чимось іншим, а не розробкою програмного забезпечення або роботою в лабораторіях R&D, покращував технічні засоби, щоб вони краще вбивали противника.

Для командира це не стільки соціальна гарантія, скільки раціональне використання людського потенціалу. Сучасній бригаді потрібні дуже різні спеціалісти.

— Всі спеціальності потрібні.

Десант, який воює роботами

Технологічна трансформація особливо помітна саме на прикладі ДШВ. Образ десантника традиційно пов’язаний із парашутом, стрілецькою зброєю, бронетехнікою та фізичною підготовкою. Все це нікуди не зникло. Ілля, до речі, досі захоплюється парашутним спортом, а військовослужбовці бригади продовжують виконувати стрибки.

Але сучасна 25-та одночасно працює з технологіями, яких ще кілька років тому в її штатній структурі просто не існувало.

— У нас, напевно, всі технології є, які тільки відомі зараз на цій війні.

Один із прикладів — наземні роботизовані комплекси. За словами комбрига, рота НРК у 25-й з’явилася однією з перших як тестова. Сьогодні роботи виконують завдання в різних підрозділах: підвозять вантажі, беруть участь в евакуації та використовуються для вогневого ураження противника.

Бригада також працює з різними типами безпілотних систем і безпосередньо взаємодіє з виробниками. Військові бачать недоліки техніки в реальному бою, передають зворотний зв’язок, виробник змінює продукт, наступна партія має бути кращою.

— Співпраця з виробниками — це основа. Вони черпають від нас інформацію, що зараз потрібно, що актуально на фронті.

«Жоден статут світу не підходить під те, як зараз відбувається війна»

Ілля не вважає, що нинішня модель війни є остаточною.

Навпаки. Те, що сьогодні здається технологічною революцією, через рік може знову змінитися. Навіть танк, вразливість якого перед FPV стала одним із символів нинішнього поля бою, комбриг не списує.

З’являється засіб ураження — згодом з’являється засіб захисту. І цикл починається знову. Тому головний урок нинішньої війни для нього полягає не в конкретному типі дрона чи зброї. Це здатність постійно адаптуватися.

— Більша ставка на технології, тому що зараз це основа. Планування за допомогою технологій і планування бою з урахуванням того, що противник теж не стоїть на місці.

А далі формулює ще жорсткіше:

— Напевно, зараз жоден статут світу не підходить під те, як відбувається ця війна. Факт — війна змінилася кардинально. Я впевнений, що через рік-два вона зміниться ще більше.

Звідси і вимога до командирів:

— Треба постійно рухатися вперед, а то й бути на крок попереду. Наперед бачити, що потрібно впровадити в подальшому.

Якою буде 25 ОПДБр через п’ять років

На це запитання комбриг не намагається відповідати переліком конкретних систем озброєння. Бо п’ять років тому, визнає він, сам навряд чи зміг би уявити нинішню війну. Роботизовані платформи. Масове застосування безпілотників. Кілзона, через яку до позиції інколи потрібно долати десятки кілометрів без використання звичної техніки.

— Якби мене п’ять років тому спитали, якою я бачу цю війну, я б навіть уявити не міг, що все буде настільки роботизовано.

Тому прогнозувати конкретну технологічну форму бригади 2031 року він не береться. Але в одному впевнений:

— Бригада буде сильною, як завжди. Особовий склад буде гідно виконувати бойові завдання, знищувати ворога з максимальним збереженням життя і здоров’я особового складу.

У цьому, мабуть, і є головна риса покоління командирів, до якого належить Ілля Петрина.

Йому 30. Але більша частина його дорослої професійної біографії — це війна.

Він починав командиром взводу в одній армії та одній технологічній реальності. Сьогодні керує бригадою, де працюють програмісти, R&D-лабораторії, оператори різних типів БПЛА та наземних роботизованих комплексів — поруч із піхотинцями, артилеристами й десантниками.

Але за всієї технологічності його формула сильного підрозділу залишається напрочуд людською.

Сильні сержанти. Командири, які не бояться ухвалювати рішення. Правда замість замовчування проблем. Здатність побачити, коли людина виснажена. Правильний фахівець на правильній посаді. І можливість повернутися, якщо одного разу зробив помилку.

Бо сучасна ДШВ — це вже значно більше, ніж стереотипний образ десантника з парашутом. Це велика технологічна система. А її головною цінністю все одно залишається людина.

Фото: Анастасія Крячко, особистий архів Іллі Петрини та 25 ОПДБр 7-го корпусу швидкого реагування ДШВ ЗС України