Ексклюзив

Сьогодні, 29 серпня, Україна вшановує Захисників і Захисниць, які віддали життя за країну. Але поки війна триває, разом із нею просто зараз формується й наша культура пам’яті – те, як ми будемо зберігати історії полеглих, підтримувати їхні родини і говорити про ціну, яку Україна платить за свою свободу.

Хвилина мовчання о 9:00 вже стала однією з таких щоденних практик. Водночас громади шукають власні способи вшанування, встановлюють меморіальні дошки, перейменовують вулиці, створюють місця пам’яті. Та війна ставить перед суспільством значно складніші питання: що справді допомагає зберегти пам’ять, чи на часі великі меморіальні комплекси і як бути поруч із родинами тих, кого країна втратила.

Про те, як за роки повномасштабної війни змінилося ставлення українців до вшанування полеглих і чому пам’ятати важливо не лише про загиблих, а й про тих, хто продовжує боронити країну сьогодні, спеціально для «Київщини 24/7» розповіла співзасновниця ГО «Вшануй» Катерина Даценко.

«Вшануй» і пам’ять про Ірину «Чеку» Цибух

Історія ГО «Вшануй» нерозривно пов’язана з Іриною Цибух («Чекою») – львів’янкою, медійницею, менеджеркою проєктів Суспільного мовлення та бойовою медикинею добровольчого батальйону «Госпітальєри».

З 2015 року Ірина волонтерила, а після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році поставила цивільне життя й власні плани на паузу, щоб рятувати поранених на фронті.

«Хочу дітей. Хочу будинок. Хочу садити помідори… але війну закінчити найважливіше…», – казала Чека в одному з останніх інтерв’ю.

29 травня 2024 року під час ротації на Харківському напрямку Ірина загинула – за кілька днів до свого 26-річчя. Посмертно їй присвоїли звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Ірина також була нагороджена орденами «За заслуги» ІІІ ступеня та «За мужність» ІІІ ступеня.

Разом із Катериною Даценко Ірина працювала над ініціативою, з якої згодом виросла ГО «Вшануй». Сьогодні команда продовжує цю справу, перетворюючи біль утрати на сталі традиції шани.

«Ми створювали цю організацію разом з Ірою Цибух, коли вона була жива. ГО «Вшануй» – це фактично частинка пам’яті про неї. Іра була госпітальєркою, журналісткою, а зараз – Герой України посмертно. Вона надзвичайно багато говорила на тему пам’яті», – додає Катерина Даценко.

За словами Катерини Даценко, культура пам’яті сьогодні проявляється насамперед у конкретних практиках. Команда «Вшануй» працює з популяризацією Загальнонаціональної хвилини мовчання, культурою гідного прощання та іншими відкритими форматами вшанування.

Серед ініціатив – спільні проєкти з медіапартнерами, масштабне проведення Загальнонаціональної хвилини мовчання в різних районах, тематичні виставки у міському просторі та фестивалі пам’яті. Один із них – «Чекафест», присвячений Ірині Цибух.

Від формальності до звички: як змінилася хвилина мовчання

Катерина Даценко каже: за останні роки ставлення українців до хвилини мовчання відчутно змінилося. На її думку, громадський сектор уже зробив велику частину роботи з пояснення та популяризації цієї практики, а далі дедалі більше залежить від особистої відповідальності кожного.

Водночас важливу роль відіграє й суто технічна річ – чи є в місті або громаді звукове оповіщення, яке щодня нагадує людям про 9:00.

«Дуже багато залежить від технічної спроможності системи оповіщення. Якщо в містах є гучне оголошення о 9:00, люди дотримуються Хвилини мовчання, бо це працює як нагадування. Якщо ж звукового оповіщення немає, то людина, навіть знаючи про дев’яту ранку, у метушні може просто пропустити цей момент і йти далі на роботу. І тут справа не завжди у вихованні чи браку пояснень — це чисто технічна складова, відсутність синхрону між людьми», – пояснює Катерина Даценко.

За її словами, базове розуміння цієї практики в суспільстві вже є. Наступний крок – зробити хвилину мовчання щоденною звичкою, а не практикою, про яку згадують лише після нагадування чи напередодні пам’ятних дат.

Чи на часі великі меморіали, поки війна триває

Коли йдеться про меморіалізацію, позиція Катерини Даценко однозначна: з великими меморіальними комплексами, на її думку, не варто поспішати, доки триває війна.

«Я не вважаю, що зараз потрібно будувати якісь великі меморіали. Війна ще не закінчилася, ми не знаємо, чим вона закінчиться і як саме ми про неї будемо говорити в підсумку. Тому всі масштабні меморіальні комплекси варто зводити вже після завершення війни», – переконана Катерина Даценко.

А от те, що можна і треба робити вже зараз, багато в чому залежить від конкретної громади. Десь до вшанування підходять змістовно, залучають родини полеглих і говорять із ними про те, якою має бути пам’ять. Десь усе зводиться до формальних рішень і звітності «для галочки». За словами Даценко, змінити такий підхід найважче: якщо людина на місці сприймає пам’ять лише як пункт у плані, жодна інструкція не зробить цю роботу людянішою.

Без пафосу й «особливих слів»: як говорити з родинами полеглих

Окремо Катерина Даценко говорить про бар’єр, який досі існує у спілкуванні з родинами полеглих. Люди, зокрема й представники влади, нерідко бояться сказати щось не те й починають шукати «правильні» слова або особливий формат комунікації. На її думку, найкраще працює проста людяність – без штучного пафосу.

«У нас чомусь дуже бояться говорити з родинами загиблих. Але по факту – це такі самі люди, як і всі ми. Найбільше, що їм потрібно, – це не якесь особливе чи викривлене ставлення, а звичайна людська повага», – наголошує Катерина.

Йдеться не про те, щоб постійно нагадувати людині про втрату, а про те, щоб не викреслювати родини полеглих із повсякденного життя. Запросити на каву, у кіно чи на виставку, долучити до ініціатив у громаді, просто підтримувати контакт. Меморіальні дошки, перейменовані вулиці та інші знаки пам’яті важливі, але вони не можуть замінити живого людського ставлення.

Пам’ять – не лише про загиблих

В Україні з’являється дедалі більше ініціатив, які повертають пам’ять у повсякденне життя: кав’ярні, книгарні, культурні фестивалі, кінопокази та екскурсії, присвячені полеглим Воїнам. Для Катерини Даценко важливо, щоб ці практики не оживали лише 29 серпня чи в інші календарні дати.

Є ще одна річ, на якій вона наголошує окремо: пам’ять не має починатися лише після смерті людини. Вшановувати й підтримувати потрібно й тих Захисників і Захисниць, які живі та продовжують виборювати свободу просто зараз.

Культура пам’яті в Україні формується просто зараз – у час, коли війна ще триває, а втрати залишаються частиною нашої щоденної реальності. І те, якою вона буде після перемоги, багато в чому залежить від того, як ми вчимося пам’ятати вже сьогодні.

Хвилина мовчання, увага до родин полеглих, повага до їхнього досвіду – це речі, з яких поступово складається нова українська традиція шани. Але не менш важливо пам’ятати й про тих, хто продовжує боронити країну зараз. Бо вдячність Захисникам не повинна починатися лише після втрати.

Читайте також: Кримінальна справа не завада: як фірма з двома плиточниками забирає 7-мільйонний підряд під Борисполем

Фото: «Київщина 24/7».

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.