Мій чоловік Андрій на війні з самого початку разом зі своїм молодшим братом Денисом. У нас двоє дочок: Дарина – семикласниця, а Оксана у випускному класі.

Андрій пішов до ТРО, а вже в березні добровільно на фронт. Спочатку сусіди цікавились, як Андрій, передавали вітання, а потім збайдужіли і тільки якось боком дивляться.

А якось одного разу прийшла на подвірʼя сусідка Валя і попросила позичити гроші. Я зразу

погодилась. Але вона назвала таку суму, що я

почала відмовляти. Валя запевняла, що то ненадовго, бо її чоловік з-за кордону має скоро надіслати. Я позичила ій 20 тис. гривень.

Пройшло два місяці, а вона гроші не повертає.

Ми домовлялись ненадовго. А вона нахабно

відповідає:

• Ти і так маєш заначку, для мене шкода? – нарікала сусідка.
• В мене Оксанка у випускному класі, а ти, бачу, машину купила. Чи ж не за мої гроші?

Валя встала і вийшла, голосно гримнувши дверима. Я думала, що вона мені всі вікна повибиває з тої заздрості!

По сьогоднішній день не віддає гроші. І не соромно їй? А ми справді ті гроші складали на дітей, старша скоро в інститут вступить, а вона дуже хотіла квартири в місті, і наш будинок у селі

треба ремонтувати.

Крім того, ці гроші облиті потом, брудом, кровʼю.

Люди, мене болить душа! Чому, замість того, щоб почуватися гордо за чоловіка, за дітей, я опускаю очі, бо багатьох душить заздрість? За що???

Що ви відчуваєте після прочитання цієї публікації? Поділіться своїми емоціями! Обирайте емодзі, які найбільше відповідають вашим

почуттям:

ЧИ

Ваша реакція має

значення!