– Аня! Ти вдома? – Вхідні двері відчинилися і в квартиру буквально влетіла сусідка.

Господиня вийшла назустріч:

– Ніно? Щось сталося? На тобі немає обличчя.

– До мене дільничний приходив! – Видихнула та і в знемозі впала на стілець.

– Дільничний? До тебе? – Уточнила Ганна, – з чого раптом?

Хтось їм зателефонував, повідомив, що в мене живе чужа дитина! І вимагав розібратися! Ні, що за люди? Чого вони лізуть не в свою справу?

Стривай, – я зараз, – Ганна вийшла на кухню, налила в склянку води, капнула туди валеріанки і принесла сусідці, – ось, випий. Заспокойся. Так… А тепер розкажи до пуття: яка ще дитина? І де хтось знає, що він у тебе живе?

– Та онук мій!

Онук? – Анна розплющила очі, – у тебе ж немає жодного онука…

– За законом – ні, а за фактом – є.

Це ти про сина Вікі? Ти забрала його до себе?

– Та ні. Віка привезла його кілька днів тому, попросила доглянути до ранку і зникла. Ти ж знаєш, яка вона. Тож він у мене. Я гуляти його водила, от хтось і побачив.

Та мало жінок гуляють з маленькими дітьми! Чому на вас звернули увагу?

– А я знаю?

– Дуже дивно. І що дільничний?

Запитував, чия дитина, чому живе в мене, де мати. Ну, я й розповіла. А він так підозріло на мене подивився і питає: “А ви, бува, його не вкрали?” Уявляєш?! Я!

– Уявляю.

У сенсі?

Ніно, ну сама подумай: у тебе в будинку зовсім чужий хлопчик. З якого дива? Ось він і ставить запитання. Цілком собі в дусі часу. І потім, звідки ти знаєш: раптом Віка сама до міліції повідомила, що в неї дитину вкрали? З нею буває…

– Навіщо їй це? – Жахливо прошепотіла Ніна, – вона ж сама його привезла.

– Звідки я знаю? – Анна знизала плечима, – може, помститися хоче?

– Помститися? – Ніна зблідла, – за що?

– За те саме…

Ніна вийшла заміж одразу після інституту за свого однокурсника. Три роки все було чудово. За винятком одного: жодна дитина не виходила.

І подружжя, ні з ким не порадившись, усиновило семимісячну дівчинку. Вікторію.

Батьки чоловіка, дізнавшись про це, прийшли в сказ:

– Навіщо тобі чужа дитина? – Кричали вони на сина, – ти десяток своїх можеш зробити! Це Нінка твоя – порожня! От нехай вона й нянькається! Зрозумій ти! Невідомо, яка у цієї дівчинки спадковість! І ще: кинуті діти – вічні вовченята! Вони ніколи нікого не полюблять! Навіть не сподівайся!

Після року такого регулярного опрацювання чоловік Ніни благополучно її покинув, не сказавши ні слова. Зник. Виїхав кудись.

Ображена молода жінка шукати чоловіка не стала. Вирішила, що одна чудово виростить дочку.

І, треба сказати, справлялася вона непогано. Віка росла здоровенькою, завжди була гарна та доглянута.

Проблеми розпочалися у школі. Дівчинка насилу вчилася, поступово ставала все менш слухняною, почала викрадати. Ніна, звісно, ​​її виховувала. Пояснювала, вселяла, майже не лаяла. Намагалася всі проблеми вирішувати спокійно, із любов’ю.

Але Віка її не чула. До тринадцяти років вона стала некерованою. Часто не ночувала вдома. Зникала на кілька днів. Поверталася, як ні в чому не бувало. Навіть не вибачалася. Почала прикладатися до спиртного. Школу остаточно закинула.

Ніна не знала, що робити. Відчувала: вона не справляється з дочкою, що швидко дорослішає. Майбутнє лякало.

І Ніна пішла за порадою до психолога.

Та її вислухала та порадила відмовитися від доньки.

– Відмовитись? – ахнула бідна жінка, – як я можу від неї відмовитись? Вона ж моя дочка!

– На папері – так. А за фактом – ні, – твердо відповіла психолог, – ви не зможете її контролювати, це зрозуміло вже сьогодні. Думаєте, що ви перші до мене з цим прийшли? Ні. Прийомні діти – проблема поширена. Зрозумійте: ви чужа для неї, незважаючи на ваші заслуги. Вона виживає у запропонованих обставинах! І, по суті, у цьому не винна. Це психологічна травма дитинства. Ви з цим нічого не зробите. Я вас запевняю: мине зовсім небагато часу, вона захоче забрати свою частку у вашій квартирі. Адже вона у вас прописана?

– Звичайно.

– І на всі злочини піде. І любитиме всіх поспіль. І у в’язницю сяде. Ні, не всі такі сироти. Але те, що ви розповідаєте, – класика жанру. Вам просто не пощастило. Поверніть її державі та справу з кінцем. Поки що не пізно. Вибачте, що я так прямо, але інакше не можу. Дуже мені вас шкода.

І Ніна відмовилася від дочки. Не одразу. Після довгих роздумів. Після кількох викрутасів Вікі. Останньою краплею стала крадіжка: Віка винесла з дому нехитрий набір ювелірних виробів Ніни: сережки, колечко, два ланцюжки.

Ось тоді і було написано відмову від усиновлення.

Суди тривали майже два роки. Віка навіть раділа: нарешті мати від неї відчепиться! Вона отримає статус сироти і робитиме, що захоче.

Як вона помилялася! Переїхавши до дитячого будинку, дівчинка потрапила під повний контроль. Підйом, відбій, без дозволу – ні кроку. Все життя перекинулося з ніг на голову. Одне харчування цього варте!

Однак Віка швидко адаптувалася, друзів завела. Після 9 класу пішла навчатися до коледжу.

Контролю поменшало. І рвонула відносно вільна Віка на всі тяжкі!

Її шукали. Повертали. Часто шукали у Ніни. Думали: додому тягне дівчинку.

Ніна переживала, дзвонила, писала Віці у соцмережах.

Та не реагувала. Трубку не брала. Ігнорувала.

Доки не завагітніла. За допомогою прилетіла до Ніни:

Мамо, допоможи. Треба позбутися. У тебе є знайомі …

Ні, люба, я цього робити не стану. А ось до лікаря тебе зводжу.

І зводила. Віку обстежили. І сказали, що народжувати їй не можна. Виявили якісь проблеми із серцем.

Коли все залишилося позаду, Віка знову забула про Ніну. Вона мала інші турботи: вона набула «справжніх друзів».

Через них у в’язницю та сіла. За грабіж.

На той час вона закінчила коледж, стала повнолітньою і навіть отримала від держави однокімнатну квартиру в передмісті.

Потрапивши на зону, Віка знову згадала про Ніну. Написала їй, вибачалася. А насамкінець перерахувала, що треба їй надіслати.

Список був дуже значний.

І Ніна, звісно, ​​все зібрала. Надіслала. Потім ще й ще раз. І так усі три роки.

Після повернення влаштуватися на роботу Віка ніяк не могла. І Ніна знову її підтримувала, утискаючи себе у всьому.

– Навіщо ти це робиш? – питали родичі та знайомі, – ти цим тільки її розбещуєш. Працювати не хоче, знову п’є, трапляється з підозрілим типом. А ти носишся з нею як із писаною торбою.

– Виновата я перед нею, – відповіла Ніна, – не можу не допомогти…

Віка приймала турботу Ніни як належне. Ще й нарікала їй, мовляв, якби не ти, я не потрапила б у місця настільки віддалені. Тобі б там побувати!

А ще за два роки Віка народила хлопчика. Зрозуміло, невідомо від кого.

Ніна була поруч, коли та ходила вагітною: годувала, одягала, дбала.

Поруч вона виявилася, коли Віка народила. Ніна забрала її з пологового будинку та привезла до себе.

Поки дитина маленька, тут поживете, – твердо сказала вона.

Вони й пожили. Рік. Ніна займалася і малюком, і будинком. На ній були магазини, готування, прибирання. Віка ні в чому не допомагала. Жила на втіху. Іноді за звичкою зникала кілька днів.

А одного разу повернулася та оголосила, що Андрюшку забирає та повертається до себе додому.

– Як? Отак одразу? – ахнула Ніна, – ти ж не впораєшся! І як я без Андрюшеньки?

– Якось, – крикнула Віка, – а мені треба своє життя налагоджувати. Я заміж виходжу.

Заміж вона, звісно, ​​не вийшла. Чоловік втік за кілька місяців від такого скарбу. Проте до Ніни Віка не повернулася. Тільки у гості приїжджала. Хлопчика віддасть і пішла. За кілька днів з’явиться, забере і навіть дякую не скаже.

Душа Ніни зболілася за Андрієм. Адже вона його виростила, прикипіла.

Крім того, бачила: хлопчик явно не доїдає, що не дивно: Віка і собі не хоче приготувати, чого там про дитину говорити? Ніна не виключала, що вона взагалі його часто залишає одного.

Особливо вночі. Хлопчик, коли приїжджав, поводився дивно, ховався, їв, ніби його тиждень не годували, багато плакав.

Раніше він таким не був.

Словом, стала Ніна подумувати, як їй «онука» у «дочки» забрати.

Якось запропонувала, а та й зраділа.

– Бери, як хочеш! А я на заробітки поїду. До Пітера! Тобі гроші висилатиму. Ну, і посібник, звісно, ​​у вас залишиться.

Нещодавно так поговорили. Віка почала роботу шукати. Потихеньку речі Андрія перевезла. А кілька днів тому та його самого. Сказала, що завтра вранці забере…

Ні, – нарешті, сказала Ніна, – не може Віка мені мститись. Я їй завжди допомагала. Хоча могла й відмовити. До того ж, ми нещодавно вирішили, що вона на заробітки поїде, а я з Андрієм залишуся.

Куди вона поїде? На заробітки? – Вигукнула Ганна.

– Так. Буде нам гроші надсилати.

– І ти їй віриш?

– Вірю. Вона мені сина залишає.

Ніно, яка ж ти наївна! Вона поїде назавжди! Навіщо ви їй? Особливо – ти! Точно! Вона хоче тебе підставити! А дитину – віддати.

– Кому віддати? Нічого не розумію.

– Державі! Ну, дивися, що виходить: ти – під слідством, дитина – у дитячому будинку, вона – у шоколаді! Повна свобода!

– Які страшні речі ти кажеш, – Ніна підвелася з крісла – піду я… Андрій може прокинутися.

Іди, і подумай про те, що я тобі сказала. Якщо я помиляюся, і вона таки повернеться, благаю тебе: не бери до себе Андрія. Він має жити з матір’ю. Хоч би яка вона була. Доля в нього така. А ти лізеш, нав’язуєшся. Живи ти вже своїм життям, а Ніне? – Анна обійняла сусідку.

— Та я не маю свого життя, — відповіла та, — тільки й є, що онук! Надія моя. Будь що буде, а я все одно його заберу.

– Ну, дивись. Я тебе попередила, – Ганна зачинила двері за Ніною, провернула ключ у замку та подумала:

Таке відчуття, що всередині серіалу виявилося. Щоправда, роль у мене якась не зрозуміла.

Віка з’явилася за тиждень. За місяць вона поїхала. Кілька разів, справді, надсилала Ніні гроші. А потім – як у воду линула. Пропала.