Наташа, мила, приїжджай, – Тетяна Олегівна практично плакала в трубку, – я більше так не можу …

– Що трапилося? – перепудилася подруга.

– Я заважаю жити своєму синові! Треба щось із цим робити! Краще б я померла.

– Не кажи нісенітниці, – Наталя Іванівна включила строгість у голосі – це завжди протверезувало Тетяну, – чекай, буду за годину…

Тетяна Олегівна та її дорослий син Павло жили на орендованій квартирі. Так вийшло.

Сина жінка піднімала сама. Наслідувати квартиру якихось родичів не вдалося, заробляти великі гроші жінка не вміла. Із гуртожитком – теж не пощастило.

Ось і винаймали невелику квартиру на околиці: знайомі порекомегндували подешевше.

Недаремно кажуть: тимчасове швидко стає постійним. Так і сталося.

Тетяні Олегівні та Павлові місця цілком вистачало. Звикли. Сума за квартиру, з урахуванням маминої пенсії та синової зарплати – сильно не напружувала: не те, що раніше.

Тоді Тетяна працювала на двох роботах, а Павлик навчався. Спочатку у школі, потім в університеті. Благо, на державне місце попав…

Словом, жили по накатаній, зірок із неба хапали, любили та цінували один одного.

Тетяна про одне переживала: син зовсім не займався своїм особистим життям. Принаймні матері про нього нічого не говорив.

А вона так хотіла, щоб її хлопчик був щасливим! Щоб свою половинку знайшов! Щоб онуків їй подарував…

Дуже хотіла…

Тому, коли Павло став зустрічатися з Жанною, Тетяна Олегівна підбадьорилася: нарешті! Дай, Бог, складеться!

Багато разів мати просила Павла познайомити її з Жанною, та той відмовлявся. Ласкаво, переконливо. Завжди знаходив вагому причину відкласти знайомство.

І раптом, радісна новина: Павло та Жанна подали заяву!

Тепер зустріч майбутніх невістки та свекрухи стала неминучою.

Нареченого та нареченої Тетяна Олегівна чекала з хвилюванням. Наготувала всяких смаколиків, гарно накрила святковий стіл, навіть пахощами квартиру затишила.

Жанна сподобалася їй, як тільки увійшла. Симпатична, струнка, добрі очі, гарні манери. А як вона на Павлика дивилася! Просто душа раділа…

Ну що, познайомилися, сіли за стіл, порозмовлялися…

Жанна про себе розповіла, на всі запитання відповіла, а потім запитала, як би ненароком:

– А ви, Тетяно Олегівно, надовго приїхали?

Господиня трохи розгубилася:

– Приїхала? Звідки?

Тепер деяка розгубленість з’явилася на обличчі Жанни.

Вона з погано приховуваним подивом дивилася на Павлову матір.

– Я тут живу, – знайшлася Тетяна Олегівна після незручної паузи, – з Павликом…

– Тут? У орендованій квартирі? ‒ вирвалося у Жанни.

Ну так, – кивнула господиня, не відчувши каверзи, – тебе щось не влаштовує?

– Ні-ні, все гаразд, – Жанна взяла себе в руки, – це я так… Вибачте…

Мам, – втрутився в розмову Павло, – а у нас для тебе надзвичайна новина!

– Ще одна? Невже…, – захвилювалася Тетяна Олегівна.

– Так! Скоро ти станеш бабусею!

– Боже мій! Яке щастя! – Тетяна підійшла до Жанни, обійняла її, – я така рада за вас! За нас усіх!

Жанна промовчала. Вона взагалі якось посумнішала, стала задумливою.

Ні Тетяна Олегівна, ні Павло на радощах цього не помітили.

Наступного дня Жанна відмовилася зустрітися з Павлом, а потім взагалі заявила, що хоче забрати заяву…

Уявляєш, – схлипуючи, розповідала подрузі Тетяна, – вона передумала виходити заміж за мого сина! Вона, бачите, не хоче жити зі свекрухою!

– Нормальне бажання, – упустила Наталя Іванівна, – ти сама, чи що, забула яке це?

– Я не забула! Але ж вона! Вона просто не розуміє: Павлик мене не кине напризволяще! Я просто не зможу оплачувати квартиру сама. Ти ж знаєш, яка пенсія у мене!

Ти думаєш, вона через це?

– Так! Вона так і сказала Паші: я не готова жити з твоєю матір’ю!

Вона не хоче до вас переїжджати?

Та ні! В неї своя квартира! Уявляєш?! Трикімнатна!

– Нічого собі! – Здивувалася Наталя, – скільки ж їй років?

– Тридцять. Вони з Павликом ровесники.

– Невже сама купила?

– Я нічого не знаю. Та й яка різниця? Я так розумію, Паша їй сказав, що він до неї зі мною переїде, ну і вона також непогодилася.

– Знаєш, подруго, я її розумію…

– А я – ні! Хіба я їм завадила б у таких хоромах? Навпаки: допомогла б. І по господарству, і потім – з дитиною.

То вона вагітна? – ахнула подруга.

– Уявляєш? І все одно передумала виходити заміж. Сказала, що дитину залишить, але жити з нами не буде. Ненормальна! А такою милою одразу здалася. Ось що тепер робити? Павлик сам не свій… Мовчить, очі відводить. Ох, хоч би не накоїв чогось…

Стоп. Досить себе накручувати, – твердо сказала Наталя Іванівна, – давай подумаємо, як ситуацію виправити.

Та як ти її виправиш? – Тетяна Олегівна розплакалася.

– Ну, для початку, треба тобі самій піти до Жанни та сказати, що ти не збираєшся з ними жити. Як я зрозуміла, саме це її налякало.

– І що? Ти пропонуєш мені залишитись тут однією?

Звичайно.

– Але…

– Жодних «але»! – Перебила подругу Наталя, – нічого, всі справляються, і ти як-небудь впораєшся! Роботу знайдеш. І потім: одній набагато найменше потрібно. А Пашка нехай своє життя налагоджує. Ти зрозумій: він уже дорослий. Чоловік! Ну, не повинен він жити з тобою все життя. І няньчити тебе не повинен. Ти цілком здорова, дієздатна жінка. Не стара, причому. Відпусти його. Не тримай. Дивишся: і з Жанною цією потоваришуєш, і онуків дочекаєшся.

То хіба ж я проти? Це вона…

– Припиняй, Тетяно! – розсердилася Наталя, – годі вже! Поводиться як дитина… До чого тут Жанна? Адже вона абсолютно права! Ну, з якого дива вона повинна пускати на свою територію чужу тітку? Чоловік – зрозуміло. Але свекруха! Як на мене – це перебір.

– Допустимо, – несподівано погодилася Тетяна Олегівна, – а чого ж вона так легко від мого сина відмовилася? Видно, не дуже любить…

– Любить, не любить… Не твоя ця справа. Розумієш? Вони вже дорослі, самі розберуться. А тобі треба з ними нормальні стосунки вибудовувати, а не складнощі створювати.

– Я й не збиралася їм заважати…

Звичайно, не збиралася. Просто ти – сама по собі серйозна перешкода… Тань, ну, подумай: матуся, яка вчепилася в сина, як кліщ…

– Паша ніколи мені такого не казав…

– То він і не скаже. І через тебе не одружується. І твій онук без батька ростиме. Ти хочеш цього?

Ні, звичайно!

– Тоді йди сама до Жанни та поговори з нею. Мені здається, вона все зрозуміє. Ти ж сама казала, що вона тобі одразу сподобалася. Ну, зірвалася дівка, буває. Може, й шкодує, що Пашку відшила. Розумнішим треба бути, Тань. Мудріше. Ти ще можеш усе виправити. І я впевнена: якщо все вийде, Пашка буде тобі вдячний.

– Ну от як я піду до неї, як скажу…

– А ось так і йди: ногами! І кажи – ротом! Відкрито та чесно! І тоді все у вас буде гаразд.

– Гаразд, вмовила… Сходжу… Наступного тижня…

– Ні, люба моя, – усміхнулася Наталя, – ми з тобою завтра до Жанни підемо. Ти ж знаєш: іноді зволікання смерті подібне.

Ходімо? – здивувалася Тетяна Олегівна, – то ти зі мною?

– Звісно! Доведу тебе у найкращому вигляді! І зачекаю, поки ви поговорите!

– Дякую, Наталю. З тобою мені не так боязко буде…

Жанна вислухала Тетяну Олегівну і сказала:

– Дякую, що ви прийшли. Я б сама не наважилася.

Ви, Тетяно Олегівно, не хвилюйтеся: ми ніколи вас не покинемо, і допоможемо, якщо що…

– Ми? – зраділа Тетяна, – то ти передумала?

– Звичайно. Я Пашу дуже люблю, хочу бути з ним… Тільки… Жити ми будемо окремо… Рада, що ви з цим погодилися…

Діти одружилися, Павло переїхав до дружини.

Коли народився син, Жанна сама запропонувала Тетяні Олегівні пожити якийсь час із ними: вона не дуже впоралася з малюком.

Нині батьки маленького Пал Палича працюють, а бабуся сидить із онуком.

Радо сидить! І будинок гаразд містить. І смачною вечерею зустрічає сина з невісткою.

А недавно Жанна підійшла до свекрухи і несподівано сказала:

– Дякую, мамо… Просто не уявляю, що би було якби ви тоді не прийшли.