Покинув мене Степан з трьома дітьми, спочатку приховував це, а далі вже, коли спільні знайомі мені почали доносити, то не витримав і каже:

– А що ти хотіла? Мені їсти хтось має зварити! Думаєш лише про гроші і тільки те й питаєш, коли я передам, а я людина, я хочу комфорту, смачно поїсти і затишку.

Звичайно, що після таких слів я відчувала себе винною в тому, що чоловік стільки часу на заробітках, а я нічого не роблю, а тільки дітей на світ приводжу, як каже моя свекруха. Звичайно, що треба пробачити, але вже тут та інша жінка й кинулася мені виписувати повідомлення.

Писала вона мені довго і натхненно цілі верети, що мені це все обридло і я подала на розлучення.

– Кому ти тепер треба, – чула від усіх.

Але я знала, що є одна людина, якій я дуже і дуже треба – то я сама. За дітьми я забула, хто я і що люблю, а тепер мені випала нагода більше дітей на світ не пе приводити і це вже було щастя. Трьох мені більше, ніж досить.

Це, коли я була одружена, то мала з дітьми бути цілодобово, а жінка самотня має цілком право залучити до виховання і маму і свекруху, чим я почала користатися.

Я не працювала по спеціальності, тому прийшлося наново вчитися нової професії, було складно, адже я втратила купу часу, але я була заповзята.

А ще у мене з’явилися маленькі радощі. Знаєте, кажуть, що треба в житті чогось хотіти, а я не знала, чого я хочу. Тому вирішила до того часу хотіти трішечки, але кожен день – чи то нова спідниця, чи то тістечко у вітрині кав’ярні, чи то книжка, яка дуже модна і всі її радять, чи в кіно піти з подругами і таки наполягти, щоб всі зібралися.

Отак я кожен день роблю для себе якусь приємність, не кажу вже про те, що дозволяю собі й побачення, просто заміж не спішу, бо навіщо мені це? Я своїх дітей забезпечую, допомагають дідусі і бабусі з обох сторін, чоловік ще платить аліменти на двох дітей. Для чого мені хтось?

А тут зустріч – приїхав Степан додому сам, жінка залишилася в Європі, зайшов в гості і одразу з порога, чого це я собі чоловіка не знайду, бо йому аж незручно зі мною спілкуватися.

– Ти, Степанцю, не бери на себе забагато, – кажу я йому, – Я цілком щасливо живу, що по мені й видно. Але ти, бачу, щось вже не дуже виглядаєш? Не така солодка твоя Ірина стала, коли вже дружина?

– Та що ти розумієш.

– Та я багато чого розумію, а ти як дітей побачити, то я їх покличу.

Та я не прихвалюю себе ані трохи, я наче розцвіла, помолоділа, а він мало до землі не гнеться. Щасливі люди так не виглядають.

Приходив щодень, поки тут був, та я й частувала, бо мені хіба шкода їжі, тим більше, що він привів дітей з прогулянки, то й за стіл запрошую. Наминає наші страви, каже, що там не такі

“Мамина школа, так, Вадиме? – сказала свекруха безапеляційно, – Ну, ну! Панами стали, куди вам до бабусі, так? ” – я не встигла навіть зрозуміти, що цього разу трапилось, як грюкнули вхідні двері і свекруха вискочила із квартири.

За кілька хвилин уже дзвонив чоловік обурений ситуацією смачні продукти і так смачно не приготуєш.

– Там одні канапки, бо на більше треба часу, а хто тоді працювати буде та за все виплачувати?

Отак розповідає і на мене поглядає. Вже й свекруха натякала аби ми помирилися, бо скоро старша донька одружуватися буде, от і є нагода відновити родину. А я не хочу – для чого мені він? Дав мені дітей і на тому дякую, а більше, то вже мені з ним не по дорозі. Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Автор Ксеня Ропота.